Цього ранку Нюра прокинулася раніше за Івана, ще поночі. Покрутилася, покрутилася, нічого не вдієш, треба вставати. Корову доїти було зарано, задумала сходити до річки по воду. Узяла в сінях відра й коромисло, відчинила двері і заціпеніла — на ґанку хтось сидить.

— Хто це? — запитала вона злякано і двері про всяк випадок потягла на себе.

— Не лякайся, Ганно, це я, Гладишев.

Нюра здивувалася, прочинила двері знову.

— Чого ж це ти тут умостився?

— Та так, — непевно відповів Гладишев. — Твій ще не прокинувся?

— Де там, — засміялася Нюра, — спить, як байбак. А що?

— Діло є, — Гладишев уник прямої відповіді.

— Може, розбудити? — Нюра поважала сусіда як вчену людину і гадала, що він з дріб’язкової причини турбувати не стане.

— Та ні, не варто.

— А чого ж не варто? Я розбуджу. Нехай встає. А то як ніч, так на війну рветься, а як ранок, так не добудишся.

Гладишев дуже не заперечував, бо міркування, яке він хотів повідомити своєму другові, хоча й не мало важливого значення, проте було таким, яке важко втримати при собі.

За хвилину на ґанок вийшов Чонкін у кальсонах.

— Кликав, чи що? — запитав він, чухаючись і позіхаючи. Гладишев не квапився. Він зачекав, доки Нюра візьме відра й одійде на певну відстань, а вже після того, ніяковіючи, що збудив людину через таку дрібницю, невпевнено мовив:

— Ось ти вчора щодо коня питав.

— Якого коня? — не зрозумів Іван.

— Ну взагалі, чому, мовляв, він людиною не стає.

— А-а, — Іван згадав, що справді вчора була якась така розмова.

— Так от, — з гордістю повідомив Гладишев, — я зрозумів, чому кінь не стає людиною. Він не стає людиною тому, що в нього пальців немає.

— Ото здивував, — сказав Чонкін. — Це я змалку знаю, що в коня немає пальців.

— Та я тобі не про те. Я кажу не те, що в нього немає пальців, а те, що він не стає людиною, бо в нього немає пальців.

— А я тобі кажу — це всім відомо, що в коня немає пальців.

Тут вони засперечалися, як часто люди сперечаються між собою, доводячи один одне, а другий інше, не намагаючись зрозуміти співбесідника, і мало не полаялися, але на ґанок своєї хати вийшла в білизні Афродіта й покликала чоловіка снідати. Не заперечуючи, Кузьма Матвійович попрямував додому. На столі шкварчала щойно з вогню яєчня з салом. Гладишев присунув до себе сковорідку, сів на лавку і враз відчув сідницями щось не те щоб гостре, проте тверде й нерівне. Він підскочив і озирнувся. На лавці лежала кінська підкова.

— Що це? — строго запитав він, показуючи підкову дружині.

— А звідкіля мені знати? — стенула та плечима. — Он біля порога валялася. Я спершу хотіла викинути, а потім подумала, може, потрібна…

Договорити їй не вдалося. Гладишев схопив підкову, вискочив з-за столу і, як був у розхристаній сорочці, кинувся геть із дому.

Ще віддалік угледів він біля стайні гурт людей, серед яких були голова Голубєв, парторг Килін, обидва бригадири та конюх Єгор Мякишев.

— Що тут скоїлося? — поцікавився Гладишев.

— Кінь утік, — пояснив Мякишев.

— Який кінь? — похолов від здогадки Гладишев.

— Осоавіахім, — конюх спересердя сплюнув. — Ми тут намітили, яких коней в армію здавати і його також, а він уночі зламав загорожу і щез. А може, цигани вкрали.

— Може бути, — поквапився погодитись Гладишев.

Підполковник Опаликов стояв, розвівши врізнобіч руки й ноги, чекаючи, доки інженер полку Кудлай і два старших техніки надінуть на нього парашут. Опаликов супився. Через кілька хвилин йому належить підняти полк у повітря і спрямувати в район Тирасполя згідно з наказом. Маршрут вивірено, викреслено, інструктаж з льотним складом проведено. Командири ескадрилей доповіли про готовність до зльоту. «Тирасполь так Тирасполь, — міркував Опаликов. — Яка різниця, де тебе зіб’ють? А зіб’ють, нікуди не дінешся. Не нашим «ішакам» з «месерами» битися. Гаразд, — казав він сам собі, — річ не в цьому. Тридцять чотири роки прожив, і годі. Декому й стільки не вдається. Дещо бачив. Але ж Надька, Надька…» — Згадка про дружину ще більше зіпсувала настрій. — «Я тебе чекатиму», — сказала вона. Ще б пак. Ждатиме в чужому ліжку. Сучка! Інші жінки, коли почули про війну, ридали. А вона хоча б сльозинку із себе видушила. Хоч би задля годиться. Ялівка. Певно, навіть рада. Чоловік на фронт, їй — повна воля. Та їй і раніше цієї волі не бракувало. Перетягала на собі всіх, кого тільки могла. Часом ідеш містечком і соромно. Здається, всі на тебе пальцем показують. Он він іде. Командир полку. Узявся полком командувати, а зі своєю дружиною впоратися не може. В армії все на виду. Гірше, ніж у селі. Усі про все знають. І про той випадок, коли вона з інтендантом на складі речового постачання, на старих шинелях… До чого опуститися! Адже хотів тоді її застрелити, пістолета з кобури добув… Рука не послухалася. Хоча, звичайно, сам у всьому винен. Як каже Кудлай, бачили очі, що купували… Видно, така вже в неї натура. Ненаситна тварюка. Ну й хай іде вона під три чорти, думав підполковник Опаликов, коли в мотоциклетній колясці під’їхав Пахомов.

— Товаришу підполковник, — Пахомов, вистрибнувши з коляски, рвучко підніс руку до скроні.

— Ну, що в тебе? — перебив його Опаликов, піднімаючи ногу, щоб Кудлаю було зручніше протягти й обгорнути лямку парашута.

— Вантаження аеродромного обладнання в ешелон закінчено, — доповів Пахомов. — Днів через чотири, гадаю, і ми до Тирасполя доберемося.

— Ну-ну, — сказав Опаликов, якого інженер підсаджував на крило. — Так ми тебе там і чекатимемо в Тирасполі.

Він сів у кабіну, посовався, вмощуючись зручніше. Поклав планшет на коліна, ще раз подумки пройшов першу частину маршруту. Зліт. Збір у зоні очікування. Потім курс 257 і 4 градуси поправки на вітер. Після проходження контрольного пункту на 12 градусів поворот ліворуч. Усе нормально, все правильно, тільки от Надька… Опаликов підвів голову.

Пахомов усе ще стояв біля літака, переступав з ноги на ногу.

— Ну, що іще, Пахомов? — звернув на нього увагу командир полку.

— Та ось не знаю, як з Чонкіним бути, — невпевнено сказав комбат.

— Із яким ще Чонкіним? — здивовано звів брови Опаликов.

— Із червоноармійцем, котрий біля аварійної машини.

— А-а, — Опаликов поставив ноги на педалі, перевірив легкість ходу керма та елеронів, увімкнув тумблер запалення. — Його хіба досі не змінили?

— Та ні ж, — сказав Пахомов. — І машина там.

— Це не машина, — махнув рукою Опаликов, — це домовина. А Чонкін цей що там робить?

— Стоїть, — стенув плечима Пахомов. — Кажуть, ніби навіть одружився.

Він посміхнувся, не знаючи, як поставитися до вчинку бійця.

— Одружився? — вигукнув Опаликов. Це в його голові ніяк не вкладалося. Одружитися в такий час! Тут з дружиною, яка є, не знаєш, що робити.

— Ну, раз одружився, нехай живе, — вирішив він. — Не до нього. Кудлай! — гукнув він інженерові. — Передай по полку, щоб запускали двигуни.

Долю Чонкіна було вирішено.

Я капусняк поставлю варити, а ти піди прижени корову, — засунувши голову в піч, Нюра шумно роздмухувала вогонь.

— Зараз, — Чонкін чистив зубним порошком ґудзики на гімнастерці, і йти йому нікуди не хотілося.

— Зараз, то одразу й рушай, — зауважила Нюра. — Ґудзики можна опісля почистити.

Вона щойно з повною сумкою припленталася з Долгова, рознесла пошту, стомилася і тепер була невдоволена тим, що Чонкін не приготував обідати.

Чонкін відклав убік гімнастерку і щітку, підійшов до Нюри ззаду і вхопився за неї одразу обома руками.

— Йди, йди, — Нюра невдоволено крутнула задом.

Трохи посварилися. Чонкін посилався на те, що ще зарано, нарікав на біль у попереку, проте нічого йому не допомогло — довелося врешті-решт поступитися.

У дворі він погрався з Борком, на вулиці побалакав з бабою Дунею, далі — з дідом Шапкіним, який сидів на призьбі, і нарешті дійшов до контори, де побачив великий натовп, що складався переважно з жінок. Із чоловіків були тільки Плечовий, рахівник Волков і ще один, Чонкіну не знайомий. Усі решта — на фронті. Першого ж тижня війни мало не всіх позабирали. Люди мовчки дивилися на гучномовець, у якому щось потріскувало.