– Ну що ти! Мене, любий, зовсім не цікавлять ці справи і я в них нічогісінько не тямлю.

Почали сходитися службовці, і лакей доповів про це Дизмі.

Коли Никодим увійшов до просторої канцелярії, що містилася поряд з кабінетом, кільканадцять чоловік, які стиха розмовляли там, підвелися, вітаючи його.

Дизма кивнув їм головою і всівся до письмового столу, але присутніх не запросив сідати.

– Я покликав вас, – почав він, барабанячи пальцями по столу, – щоб повідомити, що власниця Коборова, пані Ніна Куницька розходиться з чоловіком і через те відібрала у нього повноваження. Єдиний її уповноважений – це я. А я попереджаю, що не цяцькатимуся з вами. З газет ви, либонь, знаєте, що Хлібний банк – мов лялечка, бо я все кріпко держу в руках. Повторюю, що панькатись я не люблю.

Власні слова розпалювали Никодима, і він говорив дедалі голосніше:

– Скажу коротко: робота – це не забава. У мене треба добре працювати, бо платити гроші за байдикування я не збираюсь! Зрозуміло?! Дармоїдів виганятиму в шию. А якщо, боронь боже, піймаю когось на шахрайстві, якщо дізнаюся, що хтось із вас махлює… Ну! Того без ніяких розмов запроторю в тюрягу! Зі мною не пожартуєш! Зрозуміло?

Він гупнув кулаком об стіл.

Вражені службовці німували – ніхто не промовив жодного слова.

– Сюди приїде пан Кшепицький, якого я взяв на посаду управителя. Ви повинні в усьому слухати його. Але тепер такі часи, що й рідному братові не можна вірити. От я й надумав: коли хтось із вас помітить, що готується якесь шахрайство – розумієте? – і донесе про це мені, то дістане на руки п’ять тисяч злотих та ще й прибавку до зарплати. Я нікого не скривджу, буду вам за батька рідного, але обкрутити себе навколо пальця не дам. От і все. Можете йти до роботи.

Один із присутніх, сивий, згорблений чоловік, керівник гуральні ступив кілька кроків уперед і обізвався:

– Пане президенте…

– Ну, що там іще?

– З того, що ви казали…

– А ви зрозуміли те, що я казав?

– Зрозумів, але…

– Усе зрозуміли?

– Все, і саме тому…

– То нема про що й балакати. Я скликав вас не для балачок. А кому щось не подобається – під чотири вітри. На свіже повітря! Я нікого за поли не тримаю. Тільки раджу подумати! З роботою ниньки не так легко. А свідоцтво я вже дам таке, що й ну! Та й зв’язки в мене є! Нікому в Польщі не радив би бути моїм ворогом! До побачення, панове! – І, грюкнувши дверима, Дизма вийшов.

Якусь мить у кімнаті було зовсім тихо. Потім обізвався один:

– Гарна історія!

– Але ж це обурливо! – вигукнув керівник гуральні. – Він хоче зробити з нас шпигунів!

– І що за тон!

– Я піду з роботи.

– Він же поводився з нами, наче з солдатами.

– А що за мова! Це ж неподобство! Звертався до нас якимсь жаргоном, ніби вважав, що ми не зрозуміємо культурної мови!

– Говорив наче зумисне, щоб нас образити!

– У нас єдиний вихід: усім разом піти з роботи.

– Аби тільки дружно!

Проте не всі поділяли цей погляд. Молодий, років тридцяти, агроном на прізвище Танєвський заперечив:

– А я зразу попереджаю: на мене, панове, не розраховуйте.

– На мене теж, – додав ветеринар.

Звідусіль посипались запитання, повні обурення.

Танєвський знизав плечима.

– В чому, власне, справа? Якщо вас обурює форма розмови, то, я вважаю, це пусте. Президент Дизма надто велика людина, у нього такі заслуги перед країною, стільки державних справ на шиї, і нічого дивуватися, що він не виступив перед нами з дипломатичною промовою. Зрештою це не товариське зібрання, а справи…

– Шпигунські справи! Стидайтеся, пане Танєвський, я гадав, що в питаннях етики ви твердіші, – обурювався головний бухгалтер.

– Вибачайте, він нікого не примушує шпигувати.

– Не примушує? А що означають нагороди за донос?

– А хто вам каже, щоб ви добивалися цієї нагороди? – розізлився Танєвський. – А крім того, коли я бачу, що хтось краде, – мій обов’язок повідомити про це того, кого обкрадають. Що? Може, не так? Я не бачу нічого негідного в тому, що пан президент хоче гарантувати себе, вірніше навіть не себе, а свою довірительку – гарантувати од усякого надужитку. Розумно робить та й годі! Тільки бовдур дасть обкрадати себе. Що ж ви гадаєте, якби пан Дизма у себе в банку дивився крізь пальці на крадіжки, то він уславився б на весь світ? Зміг би за кілька місяців так оздоровити економічне життя?.. А що вимагає сумлінної і пильної роботи – то він має рацію, хіба ні? Га?..

Танєвський замовк, чекаючи заперечень. Але всі мовчали.

– Життя – це не скік-верть! А в нас, поляків, як тільки що – зразу вражене самолюбство, зразу дубала, а потім гайда на вулицю з усім своїм самолюбством скиглити під якимись іншими дверима, щоб дали роботу. Я доволі надивився на таке, мене більше не заманиш. Зрештою, між нами кажучи, я не бачу причин ображатися. Що тут балакати: він знаменитий державний діяч, економічний геній, а ми, вибачайте, дрібнота, мілька. У кого в голові порожньо – хай собі «робить висновки», а я – ні, я зостаюсь і кажу, що президент – хвацький чолов’яга, знає, чого хоче; а що не стеле м’якенько – то він може собі це дозволити і край.

Залягла тиша.

– Звичайно, ви маєте слушність, – озвався один голос.

Його підтримав другий, третій, десятий…

– Певно, що маю, – докинув Танєвський, знімаючи шубу з вішалки.

Керівник гуральні розвів руками.

– Ну, робіть собі як знаєте. А я дякую за таку службу.

Всі почали умовляти – якось воно уляжеться, а з роботою тепер важко Однак старий тільки хитав головою.

– Ні, панове. Знаю, що важко, та я не звик до таких методів праці. Це не для мене. Може, ви й маєте рацію, але я надто старий, міркую передвоєнними категоріями. Я не зможу.

Повільно розходились. Ось уже зачинилися двері за останнім. На непофарбованих мостинах лишилося тільки багато мокрих слідів: того дня надворі був надзвичайно липкий сніг.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Пані Пшеленська віддала для коханої Нінусі дві найкращі кімнати свого помешкання. Вони стали схожі на дві великі клумби, і в лакея та покоївки щовечора було чимало роботи – виносити кошики й вазони з квітами до буфетної, щоб урятувати ясновельможну панночку (так веліла називати її ясновельможна пані) від неминучої задухи.

Щодня десь ополудні починалося паломництво дам і чоловіків з вищого світу, які квапилися побачити живу сенсацію сезону.

А через тиждень пані Пшеленська дала великий бал, щоб усім показати свою улюблену небогу.

На бал прибули навіть князь і княгиня Розтоцькі, які у відповідь на привітання схвильованої пані Пшеленської сказали, що їм вельми приємно побувати в домі, котрому віддає свої симпатії президент Никодим Дизма.

Взагалі, в тих високих сферах уже сливе голосно говорили про заручини Никодима, про те, що офіційно це повідомлять пізніше, коли Ніна доб’ється розлучення.

Але що сталося з Куницьким? Це питання цікавило всіх, а дамам, які завжди поінформовані найкраще, воно просто не давало спати.

Відомо було тільки те, що Куницький дав жінці розвідну, а сам виїхав за кордон. Але чому? І чого він зоставив Ніні всю маєтність?..

Про це могли сказати лише кілька осіб, але Кшепицький відбувався жартами, пані Пшеленська не належала до тих жінок, з яких можна щось вичавити всупереч їхній волі. Випитувати у Ніни було незручно, а звертатися до президента Дизми ніхто не наважився б.

Пані Конецьпольська, яка, вважаючи, що недавні стосунки з одновірцем із Ложі Трипроменевої Зірки дають їй право на фамільярність, спробувала дізнатися, скаржилась потім:

– Уявіть собі, він спитав, чи в мене немає більшого клопоту!

Бал був чудовий, хоч героїня його не могла приховати ніяковості – її трохи бентежило нинішнє становище і те, що вона знову повернула до того, що було колись.

У Варшаві її окутала атмосфера зацікавлення, прихильності й поваги, атмосфера, яка виникла – Ніна скоро збагнула це – завдяки величезній популярності Никодима.