— Ти ще й про роботу думаєш? — запитав насмішкувато Короп.

— Хай би прикінчили і мене! — пригнічено мовив Галка. — Як же далі йти, не знаючи, що з Петром? Не відаючи, де Сокіл та Іван? Куди йти? Де ми взагалі? У якому районі?

У лісі стояла тиша, ніби і не було гуркоту літака, не було пострілів. Тихо. Мовби і війни нема.

— Петя упав не скрикнувши. Він убитий, — з тугою і скорботою мовив Короп.

Йому ніхто не відповів, хоча кожен думав у ці хвилини про долю Петра. Мовчанку нарешті порушив Орел, звернувшись до радиста:

— Тобі тяжко нести рацію і торбу з батареями. Дай щось мені…

Галка віддав дванадцятикілограмовий пакет із живленням до рації, у білому, ізсередини прогумованому ранці.

Десантники торували чи не найтяжчу у своєму житті стежку. Куди вона їх веде? До смерті? До життя?

Скільки в Ленінграді готувалися, на них надіялося командування — сам генерал розвідки… А виявилося, не буде навіть початку у їхній роботі. Нема з чим радистові Галці виходити в ефір на перший сеанс. Буде лише їхній кінець, нежданий і безглуздий.

«Ото Каїн підняв Авеля на вила…» — знову подумав Галка.

Ще зупинилися. Тихо.

— Мабуть, уже зустрілися і троє вбивців зі своєю поліцайською бандою! — прошепотів Короп.

Хлопці запалили цигарки. А Короп, дивлячись на сліди, що зникали між дерев, сказав:

— Хурделицю б заразі.. Як не ступай в один слід, як не маскуйся — все одно завтра наздоженуть карателі.

Минула ще якась година. Десантники зовсім знесилилися.

Орел рішуче зупинився і сказав:

— Ще вийдемо на залізницю! Якраз встигнемо на сніданок до фріців.

— То що по-твоєму?.. Не треба одриватися від власовців? — запитав насторожено обережний Короп.

— Одриваючись від власовців, можна напоротися на німців, — втрутився Галка.

— Погляньте, — показав рукою Орел. — Ось галявина і бомбова воронка. Тут і окопаємося. Звідси у нас буде гарний сектор обстрілу. Як, командире?

— Точно. Нащо мучитися походом у невідомість, — погодився Кудрявий. — Поки що заляжемо у воронці. Почне світати, нехай Галка передасть у Центр про наше нещастя. Може, щось порадять, попередять партизанів про нас…

Ситуація настільки приголомшила командира, що Кудрявий навіть не примовляв свого улюбленого «браття-кролики».

— Ніякого зв'язку не буде! — заперечив Галка. — Таку ганебну радіограму не стану зашифровувати. Доживемо до вечора, тоді й передам!..

— Думаєш дожити до вечора? — скептично зауважив Короп, накидаючи на сніг гілок, де збирався лягати.

— Є шанс: я і Галка на матерів схожі! Ось цього якраз і не врахували німці з карателями, — буркнув Орел.

— В усякому разі, в нас — чотири автомати, з тисячу патронів, гранати. Повоюємо! — пригасив свій песимізм Короп.

— На нашому сліду поставимо кілька протипіхотних мін! — уточнив план оборони Кудрявий.

— І чого я не розшнурував ще в літаку мішок і не взяв баклагу? — раптом пожалкував Орел. — . — Тепер все одно дістанеться німцям. Хоч вертайся назад та шукай…

Галка вмить спохопився і дістав зі свого ранця баклагу.

— Візьми, старійшино, — подав Коропу.

Короп заблимав очима, а Кудрявий здивовано вигукнув:

— Іди ти!.. Є чим зігрітися!

— Андрій Савич дав, щоб відзначити благополучне приземлення…

— Як у воду дивився Савич.

Їсти не хотілося. Однак усі знали, що їсти треба. І вони нехотя жували суху ковбасу, сухарі, розмочені в снігу, на який хукали теплим повітрям з рота.

Місяць уже був на західному небосхилі, заплутавшись у засніженому гіллі високих ялин. Яка краса! Мовби у казці. Ліс, ніби заворожений, причавлений снігом, заллятий синьо-темним відблиском далеких зірок. Такого лісу Галка ще ніколи не бачив. «Що там на Слобожанщині? Ані сосен, ані беріз, про ялини годі й говорити. Ліщина у байраках або гаї дубові. Та куди снігові втриматися на дубах! Тільки стрункі ялини здатні одягнутися у такі білі шати…» А тут не ліс — казка. У казці добрим людям завжди удача, успіх і життя. А тут?

5

Тільки на світанку Кротов, зовсім знесилений, мов загнаний вовк, важко дихаючи, зупинився і сказав:

— От невидаль — оті парашутисти! Змусили нас драпати. Перекур. Ноги на стовбур! — скомандував. — Як виправдаємося перед оберштурмфюрером?

— Скажемо, що пішли на пошуки партизанських командирів, а натрапили на червоних парашутистів! — відповів, витираючи обличчя і спітнілу лисину, з якої клубочилася пара, Пеньковський.

— А де докази? — з іронією поспитав Кротов, удаючи в цю хвилину з себе оберштурмфюрера. — Де папери вбитих, де полонений десантник?..

Справді, як Кротов пояснить своєму шефу? Що він, Кротов, злякався і випустив нагоду провести парашутистів до партизанів і там з ними залишитися, щоб вивідати все для оберштурмфюрера? З таким «причепом», як парашутисти, зовсім не боязно іти до партизанів. Ото було б діло по великому рахунку! Таке не присниться не те що оберштурмфюреру Вундерліху, а й самому шефу імперського гестапо. Кротов же втратив такий шанс, всадивши дві автоматні черги в десантника. Нерви підвели.

Поверталися до свого шефа Кротов, Пеньковський і Рябушкін тими ж лісовими стежками й дорогами, які й привели їх до клуні на луках, де приземлився радянський десант, йшли озираючись: боялися переслідування партизан.

Нарешті Кротов зупинився, обіпершись спиною об стовбур сосни. Він важко дихав. Віддалік уже виднівся большак, на якому блищали сліди від гусениць і автомобільних шин.

Тут можна й «поголосувати». У Кротова є пароль. Та й багатьох знає в обличчя за два місяці перебування у цих місцях.

— Не сумуй, пане Кротов, — сказав Пеньковський, задерши ноги на стовбур.

— Таку нагоду упущено!.. — відповів Кротов.

— Не до жиру, бути б живу… — підкинув Рябушкін.

— Краще б не було того десанту. Ми б зробили своє, і гер Вуидерліх дав би нам «вольную» під чотири вітри!

— Так. Так… — засміявся Пеньковський. — Під чотири вітри! — І гукнув до Рябушкіна: —Чого не задираєш ніг? Боїшся, що з халяв потече? Діло житейське: ідеш по чужу голову, неси й свою.

— Сволочі, — вилаявся Рябушкін і побрів у чагарі.

— Не тужи, Кротов! І моли бога, що так обійшлося… Акатовці чи дуригінці з парашутистами все одно нас би розкусили, — заспокоював.

— Так гадаєш?..

— Так. Ніякі ми не боягузи, а герої!.. Що там стежити за партизанами, коли надибали десант?.. Та ще стільки парашутів! Хто з німців знає про цей десант? Ніхто. А ми знаємо. Пан Вундерліх теж знатиме. То за що ж нас лаяти-гудити?

— Точно! — сказав Рябушкін, повернувшись з чагарів.

Рябушкін змерз. У нього зуб не попадав на зуб. Голову зовсім увібрав у плечі, руки розставив і тому був схожий на городнє опудало.

— І ще прикинь, пане Кротов! Ти убив парашутиста у німецькій уніформі? Так. А кого совєцькі посилають сюди у німецькому кітелі з новенькими погонами? — запитав самовдоволеним голосом Пеньковський. — Тож-бо… Не шию нам намилить гер Вундерліх, а подякує.

Кротов уперше усміхнувся. Запаливши цигарку запальничкою, він у думках аналізував до подробиць, про що буде доповідати оберштурмфюреру. «Ти сліпий? Не бачиш, що ми янголи небесні?! Хто ж іще з неба опускається на голубих крильцях?..» — вчувся голос хлопця, обвішаного ранцями білого кольору. Хто міг летіти в тил противника з такими торбами, як не радист? Це ж ясно, як удень…

Кротов подивився у той бік, де вже давно зайшов місяць, і зітхнув. У голосі тому — насмішка-виклик. Радист неначе глузував з «бездумного партизана», який нібито не тямив, що й до чого, тобто звідки і нащо сюди опустилися «янголи небесні». Кротов прикусив губу, повторюючи два слова. Так говорив і радист із запасного полку, дружок загиблих Овчаренка й Охріменка. Можливо таке чи ні, що на луках опустився «янгол» в образі радиста із запасного, котрий. ледь не нажерся отруйних грибів? Авжеж. Для підготовки у десант його і взяли два підполковники з погонами інженерів. Куди ж іще посилати оті десанти з Ленінграда, як не під Псков, не в район лінії «Пантера»?