— Де ти це знайшла? — Від несподіванки дівчина підстрибнула і обернулася. За крок від неї стояв Макс.
— Пробач, я тихо підійшов, — хлопець розгублено почухав голову. — А це моє. Я вчора загубив.
— Твоє? — Ліза опустила брелок на простягнуту долоню хлопцю.
— Ага, застібка порвалася. Добре, що знайшовся. Це мій талісман, — усміхнувся Макс.
— Талісман? — перепитала дівчина. Поруч із однокласником слова важко складалися в речення.
— Щоправда, він допомагає тільки на футболі. Шкода.
— Не треба шкодувати, — вихопилося в Лізи. Вона запхала руки в кишені й гарячково стиснула камінець-кита. З ним вона несподівано відчула себе сильнішою.
— Ти про що?
— Не треба шкодувати про те, що від тебе не залежить. — Дівчина спіймала себе на думці, що вона зараз говорить, як Аня. Не вистачало тільки, щоб за спиною шуміло море. То он воно як — радити щось іншим. Цікаво…
— Ну, ти загнула…
— Одна моя знайома — вона, правда, дивачка, але це навіть весело, — казала мені, що ми самі можемо змінювати своє життя.
— Скажеш теж, — Макс реготнув. — Змінювати життя. Як круто звучить! А ти своє змінюєш? — Він побачив, як Ліза миттєво змінилась на обличчі. — Я цей… Не те мав на увазі…
— Тоді що?
З-за будинку школи вигулькнуло сонце, і його промінці впали на волосся дівчини. Брюнет задивився на сонце і несподівано промовив:
— У тебе сонце у волоссі…
Ліза зашарілася. Сонце у волоссі. Неочікувано для Макса. Раптом її осяйнуло. Кит завжди називав її сонячною. То, може, Макс — це і є Білий Кит? Щоки несподівано спалахнули.
— Мені час, пошта скоро зачиниться. Па!
— Па, — затулив очі долонею розгублений Макс. Що на нього найшло? Але на мить йому здалося, що ця дівчина справді купалася в сонці. Не схоже на нього. Завібрував телефон. Викликала мама. Хлопець стиснув зуби. Напевно знову посварилась із батьком і проситиме, щоб він став на її бік. Сонце знову сховалося за будинок. Думки теж одразу стали сірими. Їхня родина вже давно дала тріщину. Мама звинувачувала батька в його постійних роз’їздах, а батько відповідав, що мусить бодай якось крутитися в тому житті. Для нього родина означала статки, можливість мати все, а мама просто хотіла, щоб він був поруч. Та й сам Макс теж. За останній рік вони бачилися двічі — на Різдво і на Великдень, та й то поспіхом, мигцем. Хіба за два дні встигнеш відновити родинну любов? Так, батько ні в чому не відмовляв — футбол, онлайн-курси мов, гітара — хоч би що захотів син. Макс скуйовдив волосся. Коли маєш усе, чомусь нічого не хочеться. А для того, аби щось змінити, — сонця замало. Хлопець стиснув брелок у руці. Здається, він забув їй подякувати. Зробить це наступного разу. Макс пішов у бік домівки, розтягуючи дорогу. В навушниках грало щось оптимістично-настроєве. Подібне до сонця.
Тільки-но хлопець зник із поля зору, Ліза видихнула. Серце калатало, як навіжене. У піднесеному стані отримала альбом на пошті, ледь устигнувши до закриття. Невдоволена поштарка щось бурмотіла про те, що її роботу ніхто не цінує і вона не повинна обслуговувати малоліток у позаробочий час, але Ліза все пропускала повз вуха. У дівчини в голові крутилася найбільша загадка її життя і відповідь, яка одним рухом перекидала все догори дриґом. Білий Кит — це Макс, Макс — це Білий Кит. Не може бути! Чи може?
Ліза йшла додому, подумки перебираючи всі факти, як намистини. Чорне волосся в Макса, на фото Кита — теж темне волосся, хоч і погано видно колір через сонце. І тут знову сонце! Макс теж розумний і говорить схоже. Футбол — обидва грають у футбол. Ось лише про гітару нічого не відомо. Як би це запитати в Макса? Чи, може, одразу написати Киту? Дівчина нервово розсміялася і затулила собі рота. Цікаво, що буде, якщо вона просто напише йому: «Привіт, я знаю, хто ти». Він відкриється? Чи, може, краще не треба? Може, він поки не хоче відкриватися, а її дурна цікавість усе зіпсує? Ліза застогнала. Чому все так важко? Стільки всього сходиться!
Ліза не пам’ятала, як дійшла додому і скільки часу сиділа із ноутбуком, поїдаючи все, що потрапило їй під руки, і розглядаючи фотографію Кита. Вона втоптала всі свої запаси шоколаду й цілу гору хрустких грінок, умокаючи кожну в банку «Нутелли», і навіть не помітила смаку. Голова пухла від несподіваних відкриттів. Брелок був такий самісінький! Вона кілька разів перечитала слово «сонячна», яке постійно писав Кит, щоразу переконуючись у своїх підозрах. Дівчина не стрималась і написала величезне повідомлення, але замість того, щоб надіслати, — стерла його. Їй треба було чимось відволіктися. День видався надто дивним. Юля, Макс, Кит, альбом…
Точно! Ліза згадала про свій подарунок і витягла з конверта альбом. У тому, що вона хоче зараз намалювати, дівчина ні на йоту не сумнівалася. Цілий вечір вона просиділа над альбомом із висолопленим язиком, а коли нарешті закінчила, ще довго роздивлялася малюнок під світлом від лампи. Тулуб кита, що від половини переходив у тіло темноволосого хлопця. Обличчя затуляла хвиля. Надто рано було робити висновки. Але сьогодні в неї був чудовий настрій, вперше за довгий час.
Дівчина загадала про Аню та її слова. Може, таки її правда і з однокласниками не все втрачено. Може, вона просто опинялася не в тому місці і не в той час. А в її мучителів — власні скелети у шафах? Може, Туманівка все ще має шанс? Аня, Аня, Аня… Треба щось намалювати для неї. Море! Це точно буде море, адже саме через море Аня тут. І намалювати її саму. Тільки без візка, візок чомусь вона не дуже любить, хоч і говорить зворотне. Дивні дорослі завжди все ускладнюють. Усміхнена Ліза малювала ще півночі, аж поки очі не стали злипатися. Малюнок вийшов недовершеним, але в цьому була своя магія. Він був наче живий, і Аня видавалася справжньою. Може, треба дати собі ще одну спробу все змінити? Стосунки можуть і налагодитися. Вона спробує. Все-таки Макс мав рацію: радити легко. Може, на все хороше потрібен лише час.
Розділ VII. Свіжий вітер
Ліза так і не встигла збагнути, хто її штовхнув. Вона розгублено змахнула руками, наче птах, захоплений зненацька мисливцями у власному гнізді, і, замість того щоб злетіти, впала в багнюку. Вузький провулок за продуктовим завжди залишався в густій тіні, тому калюжі тут довго не висихали. Вчорашній нічний дощ по вінця наповнив спраглу землю, перетворивши її на масне багновисько. І навіщо тільки звернула туди? Скоротила шлях? Дівчина спробувала підвестися, але неслухняні ноги роз’їжджалися врізнобіч — годі втримати рівновагу.
— Сюди, сюди дивися! — Сашко тикав телефоном прямо їй в обличчя. Він підкотив штани до колін і, безперервно клацаючи затвором камери, наче дзьобом, скидався на довгоногого рудого бузька. Ліза відчувала себе жабою. Ось зараз він нахилиться й боляче дзьобне її просто в обличчя. Хлопець зробив крок до неї, і дівчина затулила обличчя руками. Близнята розчаровано пхикнули.
— Який у цьому сенс, якщо її жирної пики не видно? — обурилася Маринка. Вона дбайливо розправила мереживні оборки на короткій джинсовій спідниці й узяла сестру під лікоть. Акуратно промальовані вії піднялися й тут же опустилися. Близнючка кокетливо дивилася на Сашка, адже він усе робив тільки для неї. Недарма ж вона всі вуха йому протуркотіла, що в неї від самого ранку був поганий настрій.
Юля зробила крок назад. Якщо рудий стрибатиме — бруд певно потрапить і на її новенький квітково-рожевий комбінезон. Ліза мала жалюгідний вигляд, борсаючись у болоті. На мить в очах близнючки промайнуло щось подібне до жалості, але вона швидко потрусила головою, відганяючи непрохані почуття. Зараз їй точно не до цього. Смійся, поки не захочеш ревіти. Треба бути, як усі, — згадай бодай щось смішне! Чи хочеш на місце жирної? Ліза сама винна. А в тій своїй брудно-зеленій футболці навіть трохи схожа на жабу. Юля усміхнулася — інакше всі вирішать, що їй невесело.
— Точно, — протягнув Сашко. — Так діла не буде…
— Зараз буде! — Дан зробив крок до Лізи і забрав її долоні, а потім зачерпнув повну жменю бруду й розмазав по її обличчю. — Ось, тепер красуня на всі сто!