«Ось воно що — Павлові нема коли, а цей, Сергій, наче громовідвід…»— Наталці глухо озвалася в серці образа.

Подивилася ш;е раз на Павла, він стояв розгублений, ніби збитий з пантелику суворістю Наталки, глянула на Сергія, здоровенного парубійка, наївного, простого, проте й зухвалого, здатного на примітивну змову з товаришем. І враз зрозуміла, що їй треба робити. Ні, вона їх обох провчить, не просто дасть відкоша. Обох примусить пожалкувати, що так сталося. Насамперед, звичайно, віддячить Павлові.

— Ви серйозно запрошуєте мене в кіно чи так, жартома? — запитала нового знайомого.

— Як вам не соромно?

— І маєте цілий вечір вільний?

— До самого відбою.

— Тобто?

— Двері гуртожитку зачиняються о дванадцятій.

— Дуже добре. А мій останній поїзд відходить теж о дванадцятій. Так от… Є варіант. Ви, Сергію, проведете мене зараз в Гуляйгору, Прогулянка удвох, на мій погляд, не гірше за кіно. Чуєш, Павлушо, — аж надто лагідно звернулася до Павла. — Ми з твоїм товаришем сходимо до Лесі в гості. Вона мене запрошувала і Вася Сурженко. Як ви дивитеся, Сергію? Менше години стільки ж назад. Так що в Гуляйгорі нагуляємося. Компанія буде чудова!

Павло заціпенів. Цього він не чекав. І від кого — від Наталки! Наталка… Вона завжди прикидалася скромницею, другом. А він дурень, відкрив їй свою душу. Наталка вхопилася за можливість закрутити з Сергієм, а заодно познущатися над Павлом.

Опустивши голову, Павло постояв з хвилину на місці, а потім пішов.

«Що з ним? Що сталося?» — закляк на місці Сергій. Та ще більше здивувався і розгубився, побачивши, як раптом змінилася Наталка. Тільки-но щебетала весело про Гуляйгору, друзів, з якими познайомить Сергія, а це вже перед ним ніби зовсім інша, незнайома людина. Непроникливий вираз обличчя, колючі очі, міцно стулені вуста. І дивиться не на Сергія, хоч він поруч, а кудись удалину. Сергій Макуха не такий уже нетямущий. Навіть коли б нічого не говорилося в його присутності, коли б тільки отак, як зараз, повівся Павло у відповідь на Наталчин несподіваний «варіант», Сергій сказав би собі: «Стій, хлопче, не в свої сани мостишся». Так, як дивилася Наталка на Павла, поглядає часом на карточку колишньої своєї нареченої Федір Костиря. Сергій його розуміє і щиро співчуває. І Наталку тепер жаліє. Йому зрозуміло, чому вона думками не з тим, який залишився, а з Павлом, якого сама примусила зникнути з очей, І трохи шкода Сергієві самого.

Наталка мовчки перейшла бруковану мостову. Сергій дивився їй услід і вагався — руша слідом чи дати їй спокій.

Чи ж можна залишати дівчину саму в такому стані? На набережній мало машин, немає трамвая, але попереду, як іти на Леваду, ще буде Старомосковська, яка з'єднує центр із найбільшими заводами, буде вузька залюднена Плехановська і знову трамвайна траса, нарешті — станція Левада, помережена залізничними коліями, там посадка не з платформи, бо її ще тільки будують, а з землі. І, як завжди у вечірні години, тіснява й поспіх. Чи має право чкурнути від дівчини на всі чотири, бо вона, бач, виявилася з характером? Якоюсь мірою і він, Сергій, буде винен. Знав Павло чи не знав про Наталчині почуття, але якби не Сергій із своєю просьбою познайомити їх, конфлікту сьогодні не було б. Отже, і в Сергія не все в ладах із сумлінням.

Крокував спершу позаду неї, потім, як вона обернулася зненацька, але нічого не сказала, наздогнав і пішов поруч. Чекав нагоди, щоб заговорити, і все не наважувався. Заважали люди. Що, як вона серед чужих назве його нахабою? Так мовчки і дійшли до станції.

На перон випускали тільки пасажирів з квитками. У неї сезонний, йому ж ще треба постояти в черзі до каси. Він розгубився.

Не встиг оглянутися — Наталки не стало. Загубилася в натовпі.

«Щасливо доїхати», — побажав навздогін. Сам не знав — промовив чи тільки подумав.

Павло ж з того дня обминав штопальний цех. Так ніби краще. А незабаром велопробіг — два тижні будуть у дорозі. Ні про що не думай, натискай на педалі. На трасі — нові великі міста. А там і Москва! За два тижні можна, мабуть, звільнитися від надокучливих думок. Це вони зараз переслідують його, а тоді… Наталка встигне багато над чим подумати, може, й пробачить. Зрештою, між ними не повинно бути ворожнечі, все залишиться як було, крім хіба того, що у присутності Наталки вже ніколи не згадуватиме Лесю. Не має права. Як цього раніше не розумів?

Розділ дев'ятий

«Емка» мчала по Нетечинській набережній. Ваня Кубрак затулив собою скло бокових дверей, Павлові нічого не видно.

Поруч сидить Тимофій Солод, поблискує золотим зубом і, трохи шепелявлячи, хвалиться, що проїхати на велосипеді сто кілометрів за день — для нього дитяча забавка. Рогов погоджується з ним, але нагадує, що це ж не змагання па швидкість, а велопробіг.

— Добре було б Жовтневі свята зустріти в Москві,— мріє Іван Кубрак.

Всі — за. Але Рогов висловлює сумнів.

Тюрина зустріла їх, як домовилися, біля Держпрому.

— Спізнюєтеся, чемпіони.

— Без десяти чотири, — показує свій годинник Рогов. — А де ж Людвіг?

— Десь у тресті.

Через кілька хвилин знайомляться з директором.

— У неділю стартують наші хлопці, Андрію Івановичу, — доповідає Тюрина. — Які будуть побажання?

— Насамперед — щасливо доїхати і здоровими повернутися. Подорож буде цікава. Багато побачите і то — зблизька. Але ви не самодіяльні туристи — представники робітничого колективу. Харків — індустріальна столиця республіки. Треба, щоб люди це відчули. Везете зразки сукна, яке виробляємо. Це добре. Зараз його ще мало, але буде з кожним роком більше. Купуй без обмежень, без промтоварних книжок і спецталонів.

Павлові сподобався директор тресту — ділова людина. Слухати цікаво.

Через півгодини вони — в комсомольського начальства.

Чорнявий, стрункий, у синьому галіфе і темно-зеленій гімнастерці військового зразка, секретар міськкому ЛКСМУ схожий на краскома. Тільки що без петлиць і без зброї. Поряд з ним біля столу кілька керівних працівників.

— У Андрія Івановича побували? Це добре. Він з перших комсомольців, учасник Третього з'їзду ВЛКСМ. Під час громадянської був комісаром агітбронепоїзда «Смерть капіталізму». А штат підрозділу на колесах зовсім скромний: два бібліотекарі, один гармоніст, один поет, один художник, дві кулеметні й одна артилерійська обслуги. Коли я вчився в Промакадемії, відбулася зустріч слухачів з Андрієм Івановичем. Оце, скажу вам, політбоєць! Ну, а ви, товаришу Людвіг, у вас яка особиста програма? Про боротьбу проти фашизму розкажете?

Підвівся Людвіг.

— Плохо говорю русский. Но товарищи понимают. Фашизм — отшень большая тюрьма делает весь мир. Надо крепко держать солидарность рабочего класса. Комсомол плюс соцмолодежь Австрии — отшень хорошо.

Напередодні велостарту Людвіг несподівано запросив хлопців до себе. Жив у готелі «Спартак».

Скоро п'ять. Павло не спізнився, але його вже чекають Рогов, Солод і Кубрак.

— Рот фронт! — вітається з друзями. Йому слова ці запали в душу, адже саме «Червоний фронт» переміг у Росії в тисяча дев'ятсот сімнадцятім. Чудовий приклад для багатьох народів, які прагнуть справжньої свободи. Тому й пішли австрійські робітники під червоними прапорами проти зрадника Дольфуса, проти фашизму. Шкода, не увінчалося успіхом революційне повстання воєнізованих загонів. Загинуло багато комуністів і соціал-демократів. Ті, що залишилися живими, знайшли надійний притулок в СРСР.

У широкі скляні двері «Спартака» входили і виходили люди. По одежі, особливо по беретах, видно — іноземці.

Під'їхала бежевого кольору «емка». У ній — Людвіг. Підніс стиснуту руку, вітаючись. У плетеному шкіряному кошику невеликі пакунки, яблука. Людвіг глянув на годинник.

— Не отшень опоздал? Цвай минут. Прошу…

У вестибюлі звичний готельний стандарт: фікуси, пальма. Об'яви двома мовами. У центрі на стіні — портрети Леніна, Тельмана. Килим приглушує кроки, Людвіг веде на другий поверх. Ось і його номер. На письмовому столику — фотографія: Людвіг у юнгштурмівці і поруч молода жінка з довгими розпущеними косами. Між Людвігом і, певно, його дружиною — хлопчик трьох-чотирьох років. Мисливський капелюшик з пір'їною засвідчує, що це не простий нащадок австрійської сім'ї, а юний тірольський стрілець.