Старий алкаш, що жив тут за окупації, співпрацював з німцями, — чи то мив підлогу, чи то волочився за якоюсь баберою, — одне слово — ворог народу, за пляшку казьонки розколовся на сховище, де німці наспіх закидали зброю. І тільки вляглося виття псюрні за вікнами, як Сталінку шматувало стрекотіння німецького шмайсера; люди нетямилися з жаху, заривались у теплі ковдри під завивання осколків від гранат, а дітвора бігала крутими, в'язкими від вологи, навіть улітку, пагорбами і смалила зі справжньої зброї. Дільничий мав клопоту, — старий енкаведист, майор Сироватко. Надходили депеші, кожного дня відділення піднімали «в ружжо», але шантрапа безслідно зникала, полишаючи вириті вибухами ковбані. Майор Сироватко зранку вставав, сторожко просиджував на балконі до обіду, вслухався у тишу, гуркіт, — підбираючи губи, добирався до гранчастої карафки з коньяком, пиячив до вечора — все, як на війні. А з вечора — на лови. Одного разу поталанило, але під обстрілом двом міліціянтам довелося втікати через усе Голосієво, так до пуття й не дізнавшись: хто і що там. Та допоміг випадок — склад загорівся, і лише Горік зважився гасити пожежу. Вибухом викорчувало з корінням кілька дерев, забило двійко сусідських дітей — на шмаття розкидало. Горіку розтяло півобличчя, аж зуби видно. Заюшеного, його притягли до лікарні, повитрушували з кишень гримучу ртуть, бойові запали. Гранату і кілька патронів і під несамовитий вереск Піскурихи Марії заштопали обличчя. «Вовк, та й годі… Точно — Вовк…» — хтось казав із лікарів. Так до нього причепилося прізвисько — «Вовк», а перегодя — «Клик». Дивиться на людей сірими, незрушними очима крізь навислі русяві кучері, іде тротуарами, засунувши руки до кишень, і ні до кого діла нема, та й не подібний ні до кого; сам по собі, хоч мале ще та дурне. Коли влітку дворові бійки сягали апогею — один район на інший, Горік був попереду. Сунув прямо, не зважаючи на ножа чи кастета. Не боявся. Битися навчився рано. «Талант! Талант, а не талантішка», — не без задоволення говорив майор Сироватко, та, власне, не проймався особливо його долею, немов щось наперед знав; кине, як через голову: «Дивись, бо буде як з Никодимом». Із Никодимом — братом його, колись конокрадом із області, картярем-джиґуном, із недалекої пам'яті набріоліненим, вилизаним, у парусинових штанях, навскрізь просмерділим жіночими парфумами, тим братухою Никодимом, що не при ділі, а гроші водяться, баби мліють, гирун собі й гівноїд, якому на хрестинах, по народженню Горіка Піскарьова, вихлюпнув брат Михайло горілку за коміра. «Ценю акт мужества, скатіна», — сипонув горлянкою братан і зник, певне, на новий етап.

Отож Михайло не морочив собі голови, не йняв, що і як, коли йде з Никодимом: блондав блідий, вичумлений, — нутро не сприйняло Сталінку, — народ зусібіч дикий, можна навіть сказати, неінтелігентний, падлючий народ, без попередніх балачок розкров'янить писок або підсуне, диви, вихиляючись, дриґне колінами, просюрчить крізь зуби патлатий жлоб: «Папаша, плоско шутіш, сваліл би от Люські, однако возраст твой могілой овєян», — а тут біда наджигурилась, джарга заздрощів, сум'яття перед втратою, удворуч усе, удворуч: Марія влаштувалася за протекцією дільничого «на віно і водку», тож випивки не переводилось, та хіба те, — відтепер фігура Михайла Піскарьова, монументальна постать сімейного годувальця, примара домашнього вогнища не мала жодного, навіть перехідного, непевного, навіть таки порожнюватого значення: «Ні хрін ханьки м'яти і бовтати хвабрикою та дівок за сраки лапошити», — й зараз Машенька, тобто Марія, парилася за брунатною, під горіх, стойкою, парилась од «жигулівського» чи «пензенського», оповита туманом власноруч викоханої мрії, під звуки з прикарабка, лунало напівзаборонене «ах мурка, ти мой мурр-рьоночєк», де в окиді задзеркаленого прилавка десяток відвідувачів видавалися за сотню; утопивши рожеві кулаки в похилі боки, навіть бровою не вела: червонопика, пишногруда, мужички пошкрьобували «проходняком» повз прилавок, навіюючи тепло, а Марія мліла, од чого «гелики» з позалипалими очима крізь сизу кушпелінь тютюнового диму, погорі столів, умащених жиром оселедців, залитих ріденьким сечовидним пивом, засиджених убільшки в кулак зеленими мухами, «дєлалі ручкой», а Михайло з підібраною від похмільної нудоти мошонкою, аж язик стягувало у рурку, під «ах мурка-а-а-а» канючив чарку. Канючив, як шкодливий кіт. Смерть як подався: уранці будив переляком дощ, піднебіння порепане, щелепа зависала до обідньої пори, щось мугикав, ворушив вичовганими губами, відшторював фіранку — піт рясно, дрібно, родзинка по родзинці холодив чоло; потому вештався кімнатою, збирав недопалки, візерунив поглядом зачовганими шпалерами й, розтріпуючи недопалки для самокрута, вгадував на стіні де Африку, де Америку; Сьо-Сьо пудив у штани, ворушив крутою щелепою, розхитувався на купі власного лайна, закочував очі — білясті, цнотливі яблука білків, — і незмінно на одній ноті протяжно тандичив, витягував видзеньком по шибках «у-у-у».

«А щоб тебе, собака дикий і неприв'язаний, машина переїхала, недоноску», — спересердя говорив Михайло — на нього з облущеної рами зирив портрет-світлина діда Піскаренка, у синьому, з начосом, галіфе, — два пальці між другим і третім ґудзиком, — і Михайло, до решти зневірившись, подивившись на діда, знаходив був часом приховану Марією півлітру; вилягшись, погулькував горілюню, прискаючи голубими, обнадійливими для сімейства, а насамперед для себе, колами надії; зірвавшись на рівні, тікав од усього, подалі, до Голосіївського озера, перестрибом, перебираючи поглядом ходу товстозадих дівок — о, в цьому Михайло кохався і знав діло вперто, — пантачився лошаком, перелітав урни, розмазував пику шибками чужих квартир, відпльовував, крив матом на зупинках, — тільки в брудно-червоному закавулку, у квадраті домів трохи укручував хвоста і згадував, що, «мать того за ногу», не поодеколонився.

Але то ще не все: бува як прокинешся — жу-жу-крах-крах-тррп, — і так, мовби хто сидить у голові, молотком гепає, гуготить, длубає хробак у мізках, а оце нещодавно на розі Васильківської та Козачої, де плакат «Економте електроенергію», згори озвався хтось голосом Левітана: «Михайло Аврамович, спасай Родіну — вручаю тєбє гєнєральскіє пагони. Смірна-а-а!» — та Піскарьов вертнув головою, задер похилі плечики, потріщав карком, — нічого не вгледів; щодуху подався до озера. Напівдорозі, на освітленому п'ятаку площі — сонце било крізь вітражі — у затінку, голос зупинив його, повторив наказ; Михайло хотів дати дьору — рявкнув невидимий: «Подлий і нізкій, у штрафниє батальйони падьош! У штрафниє!» Голос підозріло добирався до інтонації Микити Хрущова, або ж учувалося люте ревище діда Піскаренка. Та швидко Піскарьов пообвикався наказів: посіпався запрілими коробками універмагів, «згори» поглянув на море люду, що повзав повсебіч оселедцями, переконався, затаїв у собі впевненість: вони нічим не різняться од нього, хіба що той або той судаком вибальбушує очі; Михайло якось висмикнувся з тієї тисняви, на останнього карбованця хлюпнув у розпечену горлянку гранчака вина. Дивись, полегшало: світ умиротворився, настирливий голос невидимого чолов'яги пошкабарчав, покалякав і одв'язався; теперки Михайло годен був собі дати раду. Але, поговівши, послинивши поглядом жінок, похитуючись, із повернутою гідністю і навчений досвідом, що випитого на досить не стане; поки спека вапнила небо, почовгикав до давньої коханки, що мешкала на площі Калініна, й там безпробудно, немов доганяючи щось у житті, пив три дні, у своє задоволення, заїдаючи квашеною капустою, кнуром вивалюючись у чорних, непраних простирадлах, а коли приятелька виштурхала в потилицю, бо навернувся інший, із одстобурченою матнею, кишенями, повними грошей, подивився на неї протяжним, нещасним поглядом людини, яка не має права просити про допомогу, з незадоволенням несправдженої людини на цьому світі. «Сука ти послєдняя», — вулицею його крутило, як муху в окропі, затуркано дивився на реклами «Енерготресту», «Метростроя», «Київбуду», а може, дасть нелегка виглядіти того чолов'ягу; на кого він схожий? На діда? На Хрущова? На Сталіна? А мо' сам Лаврентій Павлич? Дома говорив дружині: «їсть мене, Маша, щось ізсередини». А Маша нудно, повільно повертала голову, світила склом очей, бо «на водкє і вінє», скрипіла: «Піть, сволочь, треба мєньше», — і йшла на працю або ще кудись. Михайло досьорбував рештки вина, влягався на ліжко — нічого не приходило; він зазирнув за портрет діда, за портрет Сталіна, але як треба — нічого; по обіді подибав на озеро. Посидів на глинищі, роздягнувся, хруснув солодко кістками; приємно; пірнув, заплив до середини, аж тут як гукне щось: «Утоплю, собака», — і Михайло упізнав голос того, котрий горланив про «спасєніє отєчєства»; на березі задриґотів тілом, шкіра посиніла, напнулася сиротами на вітрові. Хотів сховатися од людей, — завищало над головою, а в жилах немов замість крові тече товчене скло і пісок; знову гарикнуло, ляснуло ланцюгом об землю: «А, падла, іспужался? Обосрался?» Тоді Михайло побіг упродовж озера, підминаючи стопами капелюшки, сукні, станики, гайнув до лісу, але гілками стрибало, гарювало, тріщало, доймало легким глузливим посвистуванням, дуло крізь сопливі ніздрі. Й усе так, начебто Михайло голий. Він спробував було зарити голову в пісок, а колом — люди: посміювалися гнусяво, похихикували, тицяли пальцями, давали слушні поради заритися взагалі, але хтось додумався — налив гранчака горілки. «Ах, ти, підарюга, — ішо і пйош», — наостанок прошипів голос діалектом рідних місць Михайла Піскуря-Піскарьова. Утих. Горілка обсмалила нутрощі, весело в небі нанизувалась на сонячне проміння бавовна хмар, срібною лускою бралося озеро; вечір крилом ніжив Голосіїв…