Упившися вдвох у комірчині, затягували сумних українських, тоді кінчали «Інтернаціоналом». Справді, у тому помешканні люди були хто «зав.», хто «нач.». Потроху перемовляючись між собою, сімейство дихало через раз, по-хмеляючи патріарха самогоном, казьонкою, денатуратом, після чого похмелений дід із розстібнутою ширінькою, в синьому, з начосом, галіфе, вурчав животом, пускав гази, безпомічно й мертво лежав, вивалювався у перинах на ліжку з начищеними, яскравими кулями-бильцями, — все поривався кудись, віддавав команди невідомим людям, скреготав зубами, ламаючи жовту емаль, протяжно підвиваючи у ранкових сутінках. І так би Піскарьови жили й досі у тій будівлі з гранітними, монументальними, майже картинговими колонами, з просторими кімнатами й глибокими до синяви вікнами; але дід якось принишк, підупав, ходив, як у воду опущений. Гадали — по роботі щось. Далі купив пляшку казьонки за 2-68, — особисто взяв, раніше старався надурняка; не приправив звичного: «А шоб тому кукурузянику добра не було, мать його перемать…»; сидів увесь вечір умиротворений, очі блякло блищали в бік Іосифа Вісаріоновича: підніме чарку, скине погляд на портрет, чмихне у рудий прокурений вус щось до нащадків, невиразно проплямкає язиком; потому знявся, обігрів зором Піскуриху, маленьку та ошатну, що все говорила про Кінець Світу, — пробурчав: «Він мені снився — на добро». Стара зітнула плечима, просльозилась, на що б це, — думає, але нічого попріч не вставила, тільки: «Тобі видніше». «Йому видніше, подлая», — проскрипів Піскаренко, але тепло. Вийшов. Коли кинулась — багнет зник. А тут за годину — ґвалт із третього поверху: «Смерть за опозорєну Родіну приймеш, гнида підгузна», — мешканці підвели догори обличчя й немов зраділо чи то подивовано упізнали голос діда Піскуря; що поробиш, сьогодні не неділя, не за розкладом щось, — але таке життя. Тут дискантом голос Івана: «Не ті часи… Не ті часи… Не ті часи…» — але тонкий, непевний чоловічок начебто врешті вибачається, й дідове волання безнадійно западає у довгих, сірих, полущених коридорах. Та тільки-но рейвах утих, як Іван скочується високими східцями, скривавлений, так і дзюрить із нього. Тягне щось потихеньку, покривавлений, по підлозі, підібгавши ноги, голос бовтається у горлянці, а позаду Піскаренко розтягується могутнім, сповненим справедливості басом. Котить голос у порожнечу. Надворі весна, — низький березень із облиплими водою вербовими вітами. Ліхтарі нудно погойдувались, — Іван у лікарню, дід під суд. Захирів геть, доки парився в предваріловці. Геть захирів. Випустили під розписку. Йшов комунальним коридором; двері прочинялися до половини, по черзі рипали. Жухнув старий, жовтів, лизькав казьонку, а якось у суботу ополудні перебрав речі, перемилувався, протер ордени, відтак сів біля синього вікна й видивився на облуплених анголів, угріваючись сумирно в косяку березневого нетривкого світла. Надвечір ліг та й тихо упокоївся. «Всі там будемо», — сказали «зави» й «начі», випили за упокій чарку, пошкодували, але на тому не порішили.

І хоч скільки баба молилася у порожній куток, не минуло й півроку, як Піскарьови переселилися на ріг Володимирської й Прорізної.

Й ось вони, все сімейство — семеро — порозвалювалися за трофейним столом із гнутими ніжками, лили, для початку помалу, по чарчині, «хароша водка, а в том году лучше було»; спершу й не добереш, що то: хрестини, похорон, уродини. Батько народженого на світ Григорія (Горіка) Пііскарьова, Михайло, весільним генералом проходж'ав серед гостей. По смерті Піскарьова-діда мав надію перебрати патріарші права, а так воно не вийшло, — Марія, дружина Михайла, цупко перехопила владу; а з лиця мов та писанка: хіба що червоне од гіпертонії обличчя та чорний пушок вусів над верхньою губою. Тож Михайлові, мовби голові сімейства, нічого не лишилося, як і далі набирати респектабельного вигляду, ходити на цукеркову фабрику сторожувати, красти маляс, жлуктити горілку та у перезмінках лапошити позакутті молодиць. Так собі, нівроку, зажив слави місцевого джиґуна. Більше нічим особливим у житті не вирізнявся. Пив, лигався, пив, лигався. А за столом присутні мужчини (породілля була ще в лікарні), випиваючи та прикушуючи, кожен на свій розсуд вирішували: ким бути хлопцеві. Водиться таке часто-густо: ще не встигли ноги на світ, а тебе в єнерали та авіатори. Достеменна історія трапилася з Горіком. Михайло, одригнувши, пророцтвував: «Пацан буде ахвіцером… у роду всі були ахвіцери…»; баба Піскаренчиха пролепетала «свят-свят» і перехрестилася в порожній кут. Михайла після кожної випитої несло, круто наверталося втрачене. Але й цього разу не поталанило, принаймні до кінця. Брат його Никодим, у минулому конокрад з області, набріолінений, вилизаний, гирун і гівноід, у парусинових штанях дудкою, гроші водяться, хоча не при ділі, баби ходом у труси дзюрять, оглянув каламутним, мов на погоду, зором портрет діда Піскаренка, вставив свого: «Как піть дать, ублюдок, не горше діда получиться…» — засунув руки до кишень, сидів в обтягнутих штанях дудкою, у червоній до непристойності сорочці, поки Михайло не оговтався, підняв був руку, облишив, мляво опустив руку і вихлюпнув йому, своєму братєльніку, горілку в лице. Баба Піскуриха молилася в порожній кут, а недотямкуватий братик Горіка, який народився двома роками раніше й не ріс — лоб вузький, щелепа крутішала, набирала загрозливого вигляду, — тандичив «У-У-У-У-У-У-У», душив, прицмокуючи, на підлозі тарганів. Але нічого не трапилося. Никодим устав, витер інтелігентно обличчя шовковою хусткою, поправив штани: «Останній всплєск мужества. Ценю, скатіна». Пішов. Заявився через багато років, коли фізію Горіка увіковічив «анфас» і в «профіль» фотограф з Лук'янівської тюрми.

Перші роки Горік прожив під торохтіння дерев'яної коляски, у пам'яті — вичовгані до блиску поручні; старший братик, якого прозивали Сьо-Сьо, однією рукою чавив тарганів або порпався у власному лайні, другу руку неміцно прикручували мотузом до колиски, а братик забував, — привороженим поглядом вшниплювався в низьку стелю і вільною п'ятірнею довго розмазував по підлозі комаху. Наче ненароком згадували про нього батьки, почмокували над Горіком, ляскали пальцями, хрюкали, лаялися, билися між собою, — часом повітря крилося несамовитим Ґвалтом, — ноги за вікнами зупиняться, потопчуть, знову йдуть. Батько, — Горік чітко виніс це із дитячої пам'яті, як і зелені дерева, — все більше малів, робився висохлим і миршавим, але завше був вичищеним до неприродного лиску, з духом вермуту або коньяку з рота. Пізніше, коли Горік ступив «за вікна», то бачив батька з двома дівахами. Одну він особливо виділив — з яскраво нафарбованими губами, худу, повногруду; мішанина кроків, батьків зализаний чуб; а поки що за вікнами бігли білі хмари, пролітали десятками тіней ноги; місяць блискотів по шибках, у яких відбивалися часом розітерті обличчя, а погляд сумно опадав на вулицю, і тепло в кутку ворушилася зі сну баба Піскуриха, читаючи вечірньої молитви.

У шість років він вибрався на вулицю, чи не вперше після народження, і втявся, приголомшений склепінням прохідних дворів, арками з гіпсовими статуями, приворожений вирлуючим, вуркочучим, рясніючим, вигнутим хребтиною Хрещатиком; тримався за батьків палець, чув, як холоне серце, — а батько, блідий, із краплинками поту на чолі, сміло ступав у вир. Стара баба Піскариха, забачивши, як рожевіють щоки, як блищать очі Горіка, тихо перехрестилася на порожній кут і сказала: «Слава Богу, а то думала, як із Сьо-Сьо вийде…» І так воно було, — то Михайло втихомириться, то заголосить Марія. Нема ради ні одному, ні другому. «Бо обоє в гріху», — тихенько жалілась стара Піскуриха, жалілася Богу, але й за це їй перепадало.

Чим далі, тим було гірше: Михайло робився кволий; тим часом сімейство, завдяки колишнім «зав-нач.», перебралося на Сталінку. Вони оселилися в будинку, схожому на той, де мешкали до народження Горіка; щоправда — сірому, бридотно схожому на фортецю з призабутого підручника історії про французьку революцію; під будинком пролягала головна автострада — всенький день гули клаксони, шмигали авта; а поруч — рукою подати — зеленою спиною вгинався ліс. Голосіївський ліс. Усе тут було химерне, змішане — фарби, голоси, люди, бетон. На той час Горіку пішов одинадцятий. Розваги перекидалися із підворітні до лісу, з лісу до підворітні; йшли по Васильківській невгамовною ватагою, небо протікало блискучими вітринами, сонце сліпило очі, а вони повертали на Рівенську — фати у війну. Війна була неабияка.