– Йду, Антипку, йду… – Смерть любила шпацирувати.

Пішли. Чорти зрубали граба, зробили розколину і спитали Смерть:

– А ти, кумцю, можеш засунути сюди ноги?

– Я все можу, – похвалилася кума й засунула ноги в розколину. Антипко вибив клина, і граб стиснув їх, як обценьками.

– Що це за дідьчі жарти! – заверещала Смерть не своїм голосом.

– Отут будеш сидіти два роки. Так захотів святий Петро. – І чорти повтікали.

А за той час біднякові діти з’їли увесь хліб і почали голодувати знову. Гуцул пішов до ставу. Скинув сорочку, кожушину, гачі, постоли і став над ополонкою. Глип – а звідти виринув Антипко.

– Ти чого прийшов? – спитав гуцула.

– Мушу вже топитися…

– А ти знаєш, що твоя душа від нас фуркнула до неба?

– А куди їй летіти, як не до неба? Та мені байдуже. У мене є ще одна душа.

– Продаєш?

– Аякже.

– Скільки візьмеш?

– Мішок золота.

– Добре, прийду ввечері.

Гуцул довго думав, як обдурити чорта. І таки придумав. У нього був баран. Гуцул його засунув у мішок і став чекати чорта.

Як стемніло, нечистий прийшов з мішком на плечах. Кинув серед хати й прохрипів:

– Отут маєш золото, давай сюди душу.

Гуцул витягнув з-під лави мішок з бараниськом.

– Дивись, моя душа.

Антипко прибіг з ношею у ліс. Там його чекала ціла зграя чортів.

– Ану, братчики, пантруйте, аби холера не втекла.

Всі приготувалися ловити гуцулову душу.

Баранисько висунув голову, подивився на чортів і подумав, що то є вовки. Боже мій, як вдарить баранисько Антипка у живіт, як гуцне другого дідька в бік, як кинеться на третього… Чорти перепудилися, ратиці позадирали і драла по корчах! Посходились тільки перед тим, коли мали запіяти півні. Розпалили ватру, посідали. Антипко спитав:

– Що нам, братчики, робити? Будемо шукати душу чи підемо до гуцула сваритися?

Дурнуватий дідько відповів за всіх:

– Почекаємо, доки не визволиться Смерть. Тоді пошлемо її до гуцула, аби зробила з ним порядок.

– Мудро сказано, – погодилися чорти.

А гуцул тим часом зажив як має бути. Купив собі коника, корову, двоє пацят і чотири курки – почав ґаздувати. Це дуже здивувало дідича, попа і шандаря[42]. Вони закликали гуцула до себе у гості, дали горілки випити й спитали:

– Скажи нам, ґаздо, яка сила не дала тобі з голоду померти? Ми б теж хотіли так запомогтися.

– Як дасте мені телицю, то скажу, – відповів гуцул.

– Дам! – вигукнув дідич. – Тільки поведи мене до того, що золото дарує.

– Най бачу телицю уже в моїй стайні!

Дідич дав розказ форналям[43] доставити телицю до гуцула.

– Тепер ходіть зі мною, – й повів дідича, попа, а заодно й шандаря до ополонки. Там сказав: – Скидайте з себе лахи.

Вони роздяглися. З ополонки виглянув Антипко:

– Чого ви прийшли?

– Хочемо топитися. Купи наші душі, – відповів гуцул.

Чорт зміряв його очима від голови до ніг.

– Твоя душа нам непотрібна. А душі цих панів купимо охоче. Ану ви, добродії, лізьте в ополонку, а ти, чоловіче, принеси їм лантухи на золото.

Піп, дідич і шандар шубовснули у воду і за ними аж забулькотіло. Антипко з них повитрясав душі, а жаба дала їм цицьки.

Гуцул і не подумав нести мішки на золото. Запряг собі коника й поїхав у ліс. Їде він, їде, коли чує – у корчах щось стогне. Дивиться – то Смерть у грабовій розколині.

– Чоловіче добрий, змилуйся, визволи з біди, – почала просити.

– А хто тебе запхав у цей капкан? – спитав гуцул.

– Все розповім, та дай на ноги стати.

Гуцул витесав клин, забив у розколібину і визволив Смерть. Вона, шельма, схопила косу і чвахнула гуцула по шиї. Він упав і більше вже не встав. Того ж таки дня потрапив до пекла. Там не було коло котлів гайцера і не було кому смолу мішати. Приставили гуцула.

Гуцул гайцує день і ніч. Одного разу бачить – підійшли до нього дідич, піп і шандар. Такі худі, брудні, нещасні, аж не хочеться дивитися на них. Сіли коло вогню й гріються. Гуцул похитав головою:

– Йо-йой, ви зовсім завошивіли! Ану, лізьте в котел, най ваша гнида виздихає.

Вони полізли у котел. Гуцул підлив смоли, підклав дров і так загайцував, що смола забулькала, засміялася.

Так бідний донині підкладає дрова під той дідчий горнець. І казці кінець.

Як бідняк чорта обдурив

Жив собі бідний чоловік, та було в нього багато дітей. Поки діти були малі, й журу мав малу. Та коли діти підросли, стали багато їсти – чоловік впав у тяжку біду. Ніяк не міг для всіх хліба заробити. А тут кожного ще й одягнути треба.

Подався бідний в світ шукати такого заробітку, щоб можна було прогодувати дітей. Ходив, ходив, але роботи такої ніде не знаходив.

«Ех, – думає собі чоловік, – хоч би в чорта знайшлася робота – й до нього б найнявся!»

Тільки подумав – назустріч іде високий, вусатий чолов’яга. А то був не чоловік, а сам чорт.

– Куди йдеш, чоловіче? – питає.

– Шукаю заробітку, бо дуже бідую з сім’єю.

– Я тобі роботу дам! – каже чорт. – Та спершу нам треба вогонь розпалити, щоб зварити їжу. Іди в ліс і принеси дуба, та найбільшого.

Відчув чоловік, що тут щось неладне, та все ж у ліс пішов. Хотів утекти, та подумав, що чорт все одно його знайде.

Став на краю лісу, пробує вирвати дерево – та де там! Воно й не ворухнуло гіллям. Став чоловік кору з дерева обдирати. Обдирав, обдирав, а потім взяв мотузяку й почав нею обв’язувати дерева. Прийшов у цей час чорт і питає:

– Що ти робиш?

– Хочу весь ліс тобі на вогонь принести. Не буду ж я тобі по деревинці носити.

Налякався чорт, вирвав сам дерево, взяв на плече й пішов. Почвалав за ним і чоловік.

Наварили їсти, поїли й каже чорт чоловікові:

– А тепер давай з тобою битися. Виламай собі палицю, а я виламаю собі.

Виламав бідняк в кущах жердину, чорт вирвав із землі дерево, розмахує ним у повітрі, наче розгон набирає.

– Я не хочу битися на полі. Хочу битися в хаті! – каже чоловік.

Чорт нічого не міг проти цього сказати. Згодився. Але зайти до хати з деревиною чорт не може – деревина не вміщається. Тим часом бідняк давай періщити його жердиною. Пищить, верещить чорт, просить пощадити. Пошкодував його чоловік, відпустив.

На другий день послав чорт чоловіка по воду. Та дав таке відро, що той ледве порожнє доніс до криниці. Думав бідняк, думав, що йому робити, й почав обкопувати криницю. Бачить чорт, що чоловік забарився, й подався його розшукувати. Прийшов і бачить – чоловік обкопує криницю.

– Що це ти робиш? – здивувався чорт.

– Ти видиш, що криницю обкопую! Що мені ходити весь час з цим відерцем по воду, коли я можу цілу криницю на місце принести!

Налякався чорт, взяв сам відро, черпнув води й поніс. За ним пішов і чоловік.

Ліг чоловік увечері спати й чує – чорти раду радять. Каже старший чорт, до якого чоловік найнявся на роботу, що тепер його ніяк не позбутися. Треба його забити.

Домовилися чорти, що опівночі, коли чоловік буде міцно спати, заб’ють його.

Коли чорти й собі полягали, бідняк встав, поклав замість себе поліняку й заховався. Опівночі чорти встали, взяв кожен по дрюку, й почали дубасити по поліняці. Били, били, нарешті подумали, що чоловік уже мертвий, кинули дрюки й знову полягали спати. Чоловік відкинув поліняку набік і знову ліг на своє місце.

Вранці чоловік встає, а чорти ні живі ні мертві, так налякалися. Дивляться, а на чоловікові ні садна, ні синяка.

– Що тобі снилося? – питають чорти чоловіка.

– Снилося, наче мене хтось гладить.

В переполосі питає чорт чоловіка, чи не хоче він уже додому йти.

– Хочу! – відповідає бідняк.

– А що ми тобі винні?

– Ви мені повинні дати мішок грошей. Та такий, який тільки мій ґазда може понести.

Насипали чорти мішок золота, кинув собі старий чорт на плечі й мчить, щоб чимскоріше позбутися чоловіка. Бідняк ледве встигає за чортом.