Через п’ятнадцять місяців, під час наймасштабнішого повстання, Черчилль дозволив застосувати в Іраку ще дві авіаційні ескадрильї, тепер їх у сумі було чотири. Він запропонував, щоб ці ескадрильї озброїли бомбами з гірчичним газом, які «слугуватимуть покаранням для непокірного населення, не завдаючи їм серйозних поранень». Також затвердили запальні бомби, але лише як крайній захід. У серпні 1920 року Ґертруда написала: «Якби ж [повсталі племена] здалися до того, як нам доведеться вдатися до крайніх заходів, для нас це було б грандіозним полегшенням, Порядок потрібно відновити, однак зрештою це стане дуже сумнівною перемогою, зважаючи на те, що це відновлення буде досягнуте ціною стількох арабських життів».

У проміжку між припиненням бойових дій у листопаді, неквапливими дискусіями Паризької мирної конференції, формуванням Ліги Націй і обнародуванням Британського мандату для Іраку, виданого в травні 1920 року, пройшло вісімнадцять місяців територіальної невизначеності, загострення націоналізму, озлобленої антибританської пропаганди, спровокованих Туреччиною повстань та ініційованих більшовиками диверсій.

Відколи проголосили перемир’я, назва «Ірак» замінила колишнє розмите слово «Месопотамія» для позначення трьох вілаєтів: Басри, Багдада та Мосула. Іракської нації ще не існувало в жодному сенсі, а північні й західні кордони ще не встановили, однак уперше в історії країна одержала якусь ідентичність. Безкінечне відтягування породжувало в Ґертруді гнів, адже вона була свідком того, як увесь досягнутий прогрес тонув у руйнівній течії зростаючого беззаконня — конкуруючі амбіції місцевих лідерів, викривлення реальності безпринципними людьми, які прагнули змістити Британію й самотужки взятися за правління Іраком, та махінації секретних арабських націоналістичних партій.

Жителі Месопотамії бачили переконливі ознаки того, що британський уряд буде замінено кимось іншим: Кокс говорив про самовизначення, президент Вілсон наполягав на тому, що всі «національності» потрібно «забезпечити непохитною можливістю автономного розвитку», Франко-Британська декларація гарантувала такий хід подій, а втім, як і мандат. На відміну від арабів, які прагнули самостійно дорватися до влади, і диких племен, які взагалі не хотіли бачити над собою влади, була велика кількість тверезомислячих місцевих жителів, бізнесменів, землевласників і шейхів, які бажали продовження правління попереднього уряду, який би забезпечив їх усім необхідним для життєдіяльності. Ідеальним рішенням для них був арабський уряд за підтримки Британії.

Для курдів, християн, євреїв і турків це означало б, що вони стануть залежними меншинами незважаючи на те, до якої зі сторін союзників примкнула б арабська більшість. Для арабів самовизначення насамперед означало фундаментальний розкол між шиїтською більшістю — духовних та аполітичних — та меншиною сунітів — освічених, могутніх і далекоглядних у питаннях фінансів. Якби цим двом спільнотам довелося формувати уряд, їм би спершу довелося сформувати об’єднаний релігійний фронт.

Представники сунітів і шиїтів почали разом збиратися на молитовних зібраннях. У травні 1920 року в кожній сунітській та шиїтській мечеті на свято Рамадана організували зібрання, відоме як маулудс, на честь дня народження Пророка.

Перед людьми проголошували політичні промови та декламували політичну поезію, це призвело до великого захоплення вірян, після чого цей дух передався з мечетей на вулиці. Наступного місяця Ґертруда написала: «Націоналістична пропаганда посилилася. У мечетях постійно проводять зібрання... Екстремісти прагнуть незалежності і щоб не було ніякого мандату. Вони всіма силами грають на ентузіазмі народу, малюючи ідеальну картину Єдиного Ісламу та Прав арабської раси. Вони створили царство терору».

Як можна було апелювати до шиїтів — ці безжалісні набожні жителі святих міст стали найголовнішою проблемою британської адміністрації. Релігійне предводительство у таких цитаделях, як Наджаф та Кадімія ніколи не визнає правління безбожників. Тимчасом як усіх дружин офіцерів з питань політики відправили назад до Англії, від гріха подалі, Ґертруда безстрашно проникала до бастіонів, якими управляли моджахеди, кожен з яких вчився двадцять років, щоб отримати звання священного вченого. Навіть найпростіше їхнє слово вимагало послуху. Ґертруда написала:

Нарешті Садр з Кадімія який був лідером, напевно, найголовнішого роду шиїтів, вирішив розвідати обстановку й з усіма почестями запросив Ґертруду зробити йому візит. У супроводі вільнодумного багдадського шиїта, якого вона добре знала, Ґертруда йшла вузькими викривленими вуличками до будинку моджахеда Саїда Хассана, а тоді зупинилася перед маленькою аркою. Вона увійшла в темний куполоподібний прохід завдовжки в сорок п’ять метрів, а тоді опинилася в оксамитовій тиші старовинного внутрішнього дворика. Її провели повз веранди з зачиненими ставнями вікнами до бородатого моджахеда, який сидів на килимі у своїй чорній рясі й надзвичайно велетенському тюрбані. Після формального привітання він почав говорити фразами людини дуже начитаної. «Я чітко усвідомлювала факт, що була першою жінкою, яку запросили випити чашечку кави з моджахедом і послухати його думки, — написала Ґертруда. — Я дуже сильно переживала, що не зможу справити хорошого враження».

Вони обговорювали арабські колекції книг, наміри французів на Близькому Сході та більшовизм. Ґертруда пробула з моджахедом дві години, після чого він зробив гості комплімент, сказавши, що вона була найбільш ерудованою жінкою того часу, і додав, що гостя може навідувати його завжди, коли матиме бажання.

Для Ґертруди більша частина 1919 та 1920 років характеризувалася відчуттям гніву від затяжних і нерозумних рішень, які приймали в Європі щодо ситуації на Близькому Сході. Високопоставлені помірковані араби безперервно заходили до неї, щоб нагадати, що вже минуло три роки, відколи вперше була дана обіцянка створити арабський уряд, і що ще досі нічого не змінилося.

Заплутана ситуація стосовно іраксько-сирійського кордону у верхній частині річки Євфрат піддала сумніву всі британські наміри. Наприкінці 1919 року, коли чисельність британської армії зменшилась, у місті Дейр-ер-Зор стався серйозний інцидент. Мешканці міста попросили прислати до них британського офіцера, який би стежив за дотриманням закону та відновив порядок. Коли на місце приїхав капітан Чем’єр, виявилося, що туди також прибули арабські представники з Сирії. Чем’єру вдалося відкликати арабів назад до Дамаска, він намагався прояснити свої накази, однак місцевий лідер підняв повстання двох тисяч фанатичних корінних мешканців, які вирішили завдати удар у відповідь, атакуючи Даїр в ім’я арабської незалежності. Лідером повстання був Рамадхан аль-Шаллаш з Месопотамської ліги екстремістського політичного клубу — оскільки опозиційні партії заборонили, а політичні зібрання потрібно було проводити таємно, подібні організації називали «клубами», щоб відвести будь-які підозри. Бензосховище підірвали, лікарню, церкву та службові заклади розграбували, а дев’яносто людей вбили. Тим часом більшість туземних лідерів, запрошуючи до свого міста Шаллаша з його племінними побратимами, зрозуміли, що неспроможні контролювати вбивства та грабунок і почали благати Чем’єра відновити мир. Офіцер, маючи у своїй команді лише двадцять чоловіків, сміливо пройшовся головною вулицею разом з мером міста, намагаючись заспокоїти жителів, але по дорозі назад на нього напали, й офіцерові вдалося врятуватися лише завдяки двом багдадським літакам, які прилетіли в потрібну мить штурмувати місто.