Ґертруда продовжила вивчати перську в Лондоні, особливо приділивши увагу любовній ліриці Хафіза. Генрі відкрив їй цього поета й обговорював з нею ритміку та містичний зміст його віршів. Вона взялася за роботу в пам’ять про своє кохання до Генрі. Тепер Ґертруда вирішила написати книгу, справді варту уваги — збірку своїх перекладів англійською поезій Хафіза разом із біографією поета-суфія в контексті сучасної йому історії. Можливо, ця робота стала її таємним пам’ятником Генрі.

Денісон Росс написав передмову, в якій скромно зазначив, що, навчаючи Ґертруду, він отримав «здоровий досвід усвідомлення власної обмеженості в присутності такої блискучої учениці»; а те, що вона з рукописних джерел зібрала воєдино біографію Хафіза, Росс назвав «ґрунтовною працею», оскільки на той час не існувало записаної історії ісламської Персії.

«Хафізів Диван[15]», антологія його віршів, вийшла у видавництві Гайнеманна в 1897 році — це рік «діамантового» ювілею правління Королеви Вікторії і більш сумної події в родині Беллів — смерті тітки Мері, завдяки якій Ґертруда здійснила стільки незабутніх подорожей. Книга здійняла такий шквал схвальних відгуків, наскільки це можливо для поезії. Едвард Браун, найавторитетніший знавець перської літератури свого часу, висловився про її переклади так: «Цей переклад, хоч і доволі вільний, є, на мою думку, найбільш творчим і найточнішим у передачі самого духу Хафіза, а отже, і найточнішим перекладом його поезії»; і за єдиним винятком перекладів Едварда Фіцджеральда рубаїв Омара Хаяма, «є, напевно, найточнішим і найпоетичнішим за всі часи перекладом перської поезії англійською мовою».

Навмисна недомовленість поезії Хафіза, її розмір і рима, гра слів і специфічна милозвучність перської мови — усе це робить її майже неможливою для перекладу. Ґертруда знайшла власне рішення: писати свій вірш, відштовхуючись від оригіналу, вловивши його настрій і зміст — а далі куди понесе натхнення. Денісон Росс у передмові описав цю проблему й Ґертрудине рішення: він подав буквальний переклад першої строфи одного вірша у порівнянні з перекладом Ґертруди.

Перша строфа в буквальному перекладі звучить так:

Ґертруда написала:

Особливо пронизливими є останні рядки цього вірша, що вже досить помітно відходять від оригіналу:

Ґертруді пощастило з учителями перської й арабської: крім Денісона Росса, її навчав видатний лінгвіст С. Артур Стронґ, якого вона називала «Мій Дока». «Мій Дока весь час хвалить мене за майстерність... Мабуть, решта його учнів — страшні нездари!.. Учора він повернув мені мої поезії [її переклади Хафіза] — і дуже їх хвалив».

Усе життя Ґертруда читала й перечитувала класичних і сучасних поетів, колекціонуючи кожне видання й включаючи книги поезій у свою дорожню бібліотеку. На подив і розчарування Флоренс і Г’ю, попри заслужену похвалу їй як перекладачу поезій Хафіза, Ґертруда вважала свій поетичний дар вторинною здібністю й охолола до віршування. «Її поетичний дар, мені здається, лежав в основі всього, що вона написала, — казала Флоренс. — Поетичний дух забарвлював усі її прозаїчні описи; усі картини, які вона бачила сама та які завдяки їй побачили інші». Цей дух, вважала Флоренс, був дивною й цікавою складовою особистості Ґертруди, «здатної за певних обставин проявляти рішучість і твердість і придушувати схильність до сентиментів; а також у її інтелектуальному багажі, де була й неабияка практичність і суспільно-політичне чуття на рівні державного діяча».

Навряд чи логічно було чекати від Ґертруди нових книжок з віршами або збірками її прекрасних листів і щоденників. Так сталося, що рядки про жадання недосяжного кохання (метафізичного чи людського) зачепили струну в її змученій душі, породивши, без перебільшення, бездоганний зразок поезії. Здається, поетичний вогонь спалахнув у відповідь на творчу схильність, яка вже була в ній, але відчувалася на іншому рівні. Усе її життя, у певному сенсі, було проявом творчості: її книги про подорожі, її дослідження, археологічні роботи; вивчення іноземних мов та інших наук; альпінізм, робота на Британську імперію; і нарешті її палке бажання відродити арабську цивілізацію. Читаючи її переклад вірша Хафіза, що він написав на смерть коханого сина, ми мимохіть чуємо голос Ґертруди або проводимо паралель з її власною тяжкою втратою.

У грудні 1897 року, у віці двадцяти дев’яти років, Ґертруда в компанії Моріса вирушила в першу в її житті навколосвітню подорож. Вона, як і вся родина, була віддана молодшому братові; йому симпатизували й робітники ливарні в Кларенсі, доки Моріс не присвятив життя армійській кар’єрі і не поїхав далеко від Клівленда. Мандрівка проходила розкішно: у брата з сестрою були найкращі окремі каюти на британському пароплаві «Ріо-де-Жанейро». Невдовзі після початку подорожі Моріс попросив у капітана дозволу розмістити на палубі майданчик для гри в гольф, чим викликав бурхливе схвалення інших пасажирів. Він був душею капітанського бенкету. А Ґертруда одразу здружилася з дітьми пасажирів й організувала турнір із гри в піке.

Моріс був дотепником. Він узяв у подорож книжку «Жіночі манери» і розважався тим, що, попри, як Ґертруда сиділа в шезлонгу, курила й дивилася на небокрай, зачитував їй уривки з власними ремарками: «Сучасна англійка має тримати голку з ниткою так само вправно, як їздити на велосипеді... Ґертрудо, ти не пришиєш мені кілька ґудзиків?». Після чергового такого пасажу Ґертруда могла вихопити книжку з рук Моріса й жбурнути її в нього.

Після повернення в Йоркшир у червні наступного року вона продовжила роботу з жінками Кларенса: читала їм лекції про свої подорожі й організовувала культурні заходи. Вона грала в теніс і гольф, полювала й рибалила. Перебуваючи в Лондоні, у місячні ночі Ґертруда гуляла з друзями вздовж набережної аж до Стренда, по Сіті, до Тауерського мосту, а звідти — по віадуку Голборн, через Оксфорд-стріт — додому на Слоун-стріт. У передпокої стояв її старий велосипед, і Ґертруда їздила на ньому повз Гайд-парк до Британського музею на уроки арабської мови та в Лондонську бібліотеку з книжками, складеними в передній велосипедний кошик. Або по Кенсінґтон-Ґарденс на ковзанку в парку Принца чи на уроки танців і фехтування. Вона написала батькові, як важко крутити педалі, коли вітер дме просто в обличчя, а той надіслав дочці чек на новий велосипед. «Я сьогодні пішла в універсальний магазин, вибрала новий велосипед і одразу на ньому поїхала звідти. Це просто мрія! — написала Ґертруда батькові. — Я поїхала аж на інший кінець Лондона... Мене мучать докори сумління, бо я тепер стільки всього хочу! Це мені шкодить, тому в наступні місяці, будь ласка, постарайся відмовляти на мої прохання».