Стівен зніяковів.

— Я пізнав тільки двох або трьох жінок. Але з ними усе було зовсім по-іншому. Я думаю, що наші вчинки самі усе пояснюють.

— Я не розумію.

— Я теж. Але ти не повинна соромитись.

Ізабель хитнула головою, хоча на обличчі читалося невдоволення Стівеновою відповіддю.

— А ти? — запитав Стівен. — Ти відчуваєш вину?

Ізабель заперечно похитала головою:

— Мабуть, я повинна, але ні, не відчуваю.

— І тебе це турбує? Тебе турбує, що ти щось втратила? Втратила здатність відчувати вину? Втратила зв’язок із тими цінностями, з якими виросла? З тими, що мали б викликати почуття провини?

— Ні, — відповіла вона. — Я відчуваю правильність того, що відбувається між нами. Але точно не за тією мірою, котру встановлює католицька мораль.

— А ти вважаєш, що існують ще якісь критерії оцінки правильного та неправильного?

На обличчі Ізабель з’явилося спантеличення, хоча у думках їй все було зрозуміло.

— Мають бути. Не знаю, які саме. Не знаю, чи можливо їх коли-небудь пояснити. Їх точно не знайдеш у книжках. Але я зайшла надто далеко і повернутися назад уже не зможу.

Стівен охопив її руками і стис у обіймах. Він відкинувся назад на ліжко, притискаючи жінку до своїх грудей, і відчув, як її тіло стає м’яким — вона засинала.

У саду воркували голуби. У плече Ізабель відбивалося серцебиття Стівена. Її шия ледь помітно пахла трояндами, і він зручно примостив руку на лінії її ребер. Його нерви заспокоювало чуттєве пересичення моменту, думки кудись щезли. Він заплющив очі і невдовзі заснув.

Рене Азер не мав жодних підозр щодо того, що відбувається у його будинку. Злість та розчарування з приводу своєї фізичної неспроможності перемогли його почуття до Ізабель. Зрештою він відчув власне емоційне безсилля проти неї. Він не кохав її, але прагнув вираження хоч якихось почуттів до нього. Він відчував її жалість, і це злило його ще більше. Якщо вона не може його любити — то принаймні повинна боятися. Ізабель розуміла, що в основі цього почуття лежить провина.

Азер пам’ятав ту отриману насолоду, коли став першим чоловіком у цьому молодому тілі — набагато молодшому за нього, — а також захват, коли вона закричала від болю. Захват, якого він не міг заперечувати. Він пам’ятав її спантеличений погляд і відчував, що вона може володіти більшою чуттєвістю у статевому акті, ніж його перша дружина. Але коли він побачив її збентеження, то вирішив пригнітити замість того, щоб терпляче завоювати її прихильність. Тоді Ізабель була ще достатньо сумирною та невинною — хоча батько і вважав її свавільною, — і чоловікові не було би складно завоювати її любов’ю та повагою. Проте Азер не ставив такої мети перед собою. Її емоційний та фізичний апетит прокинувся, але так і залишився невдоволеним, бо чоловік усю енергію вкладав у непотрібну боротьбу із власними слабкостями.

Азер не мав жодної причини не довіряти Стівенові. Англієць, як для свого віку, добре знався на своїй справі, гідно поводився з Меро та робітниками. Не те щоб Стівен особливо подобався Азерові: якщо той запитав би себе чому, то списав би це на його холодність та замкнутість. Саме ці якості Азер не любив у самому собі, хоч у Стівена вони проявлялися по-іншому. Стівен здавався надто скритним та стриманим, щоб запідозрити у ньому того, хто впадає за жінками. Азер думав, що таких чоловіків одразу виказує манера фліртувати в розмові; що вони однозначно красивіші та набагато дотепніші за Стівена — щоб причаровувати жінок очевидними та звабливими прийомами. Як приклад для Азера слугував Берар, котрий вочевидь саме таким був у молодості. Тиха чемність Стівена не здавалася загрозливою, окрім того, він був іще хлопчиськом, попри те що виглядав старшим. На ньому гарно сидить його англійський костюм, його волосся ще не рідшає — але за мірками Азера, Стівен не міг називатися красенем. Він сприймався, мов квартирант, мешканець пансіону — він не належав до домочадців і був годен дещо більшої уваги господаря, ніж Маргарита. У будь-якому разі, Азер мав безліч справ на фабриці. Стукіт машин та дратівлива паперова робота майже не залишали часу думати про дім, дітей чи Ізабель.

Через тиждень після сутички на фабриці Азер сказав Стівенові, що йому можна знову повернутися до роботи, але краще все-таки не відвідувати ніяких зборів, на котрі його кликатиме Меро. Небезпека страйку начебто вщухла, і малюку Люсьєну не вдавалося підняти робітників на протест — що Азера, звичайно, дуже тішило. Азер здивувався бажанню Стівена почекати із виходом ще день чи два — він вважав, що хлопцеві нудно сидіти вдома із Ізабель та Лізеттою, — проте згодився відстрочити його повернення до початку наступного тижня.

У відповідь на свою телеграму, надіслану до Лондона, Стівен отримав лист із детальними інструкціями від роботодавця. Він мав лишитися до кінця місяця, а коли термін спливе — представити письмові звіти у канцелярію на Ліденхолл-стріт. Стівен повважав щастям отримати додатково три тижні часу і надіслав підтвердження зворотною телеграмою. Ізабель він не обмовився про дату свого від’їзду — для хвилювання вона була ще занадто далеко, і дні минали настільки насичено, що його життя, здавалося, докорінно змінюється.

Настав час рибальської поїздки на Анкр у вихідні. Берари не змогли поїхати, бо тітка Еліза захворіла, тому на потязі до Альбера вирушили тільки Азери, Маргарита і Стівен.

Перед залізничним вокзалом був великий брукований двір. Центральна арка будівлі вокзалу переходила у гостроверху башту з годинником. Розказували, що саме цей вокзал надихнув Османа працювати в Парижі. Незважаючи на те що частина Ам’єна скидалася на копію столиці, містяни все ж пишалися тим, що саме їх вокзал надихнув архітектора. Запряжені екіпажі чекали у черзі справа від величного входу зі скляним дахом, а маленькі візки без коней стояли під двома газовими ліхтарями. Зліва від входу було розбито охайний парк з декількома овальними газонами, розташованими підрізними кутами один до одного, — це урізноманітнювало строгий вид, який відкривався пасажирам, коли вони підходили до вокзалу з вулиці. Касова зала була забита сім’ями, котрі вибирали екскурсії за місто.

Над платформою розносився брязкіт візків торговців вином, сиром і м’ясом. Коли Азери прибули на вокал, вікна великого ресторану вже запітніли парою з кухні, де готувався обідній суп. Аромати крес-салату та щавлю відчувалися щоразу, коли прочинялися двері, пропускаючи офіціантів у чорних жакетах та довгих білих фартухах — вони розносили каву та коньяк замовникам та голосно вигукували замовлення до бару. Найдальше від кухні в залі стояв високий касовий апарат, за яким працювала сива жінка і ретельно записувала щось у касовій книзі сталевим пером.

Два локомотиви пихкотіли по гладеньких рейках, тягнучи за собою вагони. Чорні від вугілля, замурзані обличчя машиніста та кочегара немов засвідчували важкість технічної та індустріальної праці прокладання шляху на захід до Парижа та на північ до побережжя. Це разюче контрастувало з блискучими панелями пофарбованих екіпажів та пишними пастельними сукнями дам і охайним одягом дітей, котрі юрбилися на платформі, тримаючи парасольки.

Довелося перебити Грегуарове зачароване споглядання Паризького експресу, щоби дістатися маленького поїзда, котрий прямував до Альбера та Бапома і чекав на іншій платформі.

У вагоні всі повсідалися на гарячі плюшеві сидіння — звідси можна було спостерігати, як центр міста повільно залишається позаду. Шпиль собору промайнув за вікном і зник, і поїзд попрямував на схід у Лонго, там з гуркотом змінив лінію і, зрештою, вийшов на свій остаточний курс на північ. Тут потяг набрав швидкості, і чахкання локомотива зникло у ритмічному стукоті коліс по рейках.

Лізетта склала руки на колінах і сиділа між мачухою та братом на середині лавки. Навпроти сидів батько — між Стівеном та Маргаритою.

— Так що, ви упіймаєте найбільшу рибу? — звернулася вона до Стівена, нахиливши голову трохи убік.