Чиясь рука пробирається в її долоню. Шай важко дихає, не розплющуючи очей. Він злегка притягає її до себе. Її вухо наближається до його губ, і він через силу шепоче:

— Пробач, Тамі. Пробач...

Моше Хоніґман обертається:

— Твоєму другу треба до лікаря.

— Я дам йому раду, — коротко відповідає Тамар.

І раптом Шай з останніх сил вимовляє:

— Я не друг... вона моя сестра.

Голова падає до Тамар на плече, і він шепоче:

— Єди...на у мене... на світі... лю...дина...

І його пальці безсило чіпляються за її пальці.

Частина 5

Кохана, я усіх кочівників спитав...

Через чотири дні після того, як Тамар утекла із Шаєм і загубила Дінку, Асаф швидко простував пішохідною вулицею Бен-Єгуда. Він майже біг, намагаючись, без особливої надії на успіх, знайти того самого гітариста. Рюкзак Тамар, що висів у нього за спиною, налився ваготою, він був як живий і наче нашіптував щось: неясні слова, туманні думки, благання про допомогу. Асаф пройшов повз гурток людей, що спостерігали за виступом дівчини-фокусниці, затримався на хвильку, щоб послухати гру зовсім юного хлопчини, майже хлопчика, а потім побачив ще одного — хлопець сидів, привалившись до стіни банку, і добував монотонні мелодії з чогось на кшталт ситара за допомогою смичка, затиснутого між великими пальцями ніг. Асаф і не знав, що на вулиці виступає стільки народу, він здивувався їхній молодості: більшість — його однолітки. Асаф дивився на них, гадаючи, чи пов’язані усі ці музиканти й фокусники з тією мафією, про яку говорив Сергій.

А в кінці мідрахів він натрапив на ще один тісний гурток: люди товпилися навколо дівчини, що грала на віолончелі. Асаф нічого не тямив у музиці, а проте страшенно здивувався, що комусь стукнуло в голову грати на такому ось інструменті на вулиці. Віолончелістка була невисокою, в круглих окулярчиках і червоному капелюшку. Асаф здогадався, що людей приваблює не сумна мелодія, а сама чудернацька дівчина з величезним інструментом.

Асаф і Дінка майже вже проминули віолончелістку, як раптом собака різко зупинився, розвернувся, зосереджено принюхався і несподівано рвонувся в саму гущу натовпу. Асаф рушив слідом, прокладаючи шлях серед слухачів, поки не опинився поруч віолончелістки, в самому центрі кола.

Дівчина грала, заплющивши очі, обличчям її часом пробігала хвилька, мовби їй щось снилося. Дінка гавкнула. Дівчина розплющила очі і з подивом витріщилася на собаку. Асафу здалося, що вона навіть зблідла. Потім випросталася на стільці, її очі нервово пробіглися по натовпу, але грати вона не припинила, правда, тепер просто водила смичком по струнах. Дінка натягнула поводок, Асаф смикнув її назад. Слухачі невдоволено загалдикали, вимагаючи, щоб він забирався зі своїм собакою. Асаф злякався, усвідомивши, що зараз вони з Дінкою — вулична вистава.

Першою схаменулася віолончелістка. Вона перестала грати, швидко нагнулася і квапливо зашепотіла:

— Де вона? Перекажи їй, що вона дико крута, всі у нас кажуть, що вона супер! Су-пер! Біжи! Ну ж бо, біжи!

Вона знову випросталась, відкинулася на спинку стільця, міцно примружилася, немов стираючи в пам’яті минулу мить, і заграла, знов наводячи на публіку свої дивні меланхолійні чари.

Асаф нічого не второпав. Найголовніше — він не зрозумів, чому йому треба бігти. Дінка зрозуміла швидше. Кинулася геть, тягнучи Асафа за собою. Він здогадався, що вона його рятує від чогось невідомого, і зразу ж отямився. Вони вихопилися з натовпу. Асафу здалося, що хтось кричить, щоб він зупинився, і він побіг ще швидше. Якби Асаф глянув назад, то побачив би, як кремезний чоловік поспішає слідом, притискаючи до вуха мобільний телефон.

Асаф біг і гарячково міркував. Ця дівчина знає Тамар, без сумніву. Вона побачила Дінку і просила передати Тамар, що та «дико крута». Думай, думай швидше! «І всі у нас кажуть, що вона супер»? Що вона такого зробила? І де це «у нас»? Він біг, і мозок його вирував, вибирав, сортував, комбінував. Асаф Знав і не знав.

Серце підказувало, що він на правильному шляху, що тепер він у своїй стихії — на своїй улюбленій п’ятикілометровій дистанції. Асаф прислухався до версії, що визрівала всередині нього, і біг. А поруч бігла Дінка. Не дивлячись один на одного, вони синхронно лавірували між людьми, перебігали вулиці, зрізали кути — як раніше, як на самому початку їхньої дружби (невже вчора? Хай Бог боронить, здивувався Асаф, та не може бути, щоб це було тільки вчора), тільки тепер без повідка — зараз їх зв’язували лише швидкі схвальні погляди. Я з тобою, я з тобою, гарний поворот, дякую, де ти, за десять кроків од тебе, між нами кілька чоловік, але не хвилюйся, повний вперед, я орієнтуюсь, я чую, хтось за нами біжить, я не чую, але краще поверни в цей провулок, ні, сюди я не поверну, я щось чую, біжи далі, я наближаюся до чогось гарного, тільки не зупиняйся, ну ти мене насмішила, досить базікати, не заважай зосередитися, сподіваюся, ти знаєш, куди ти мене ведеш, авжеж, знаю, та й ти ось-ось дізнаєшся, агов, Дінко, це здається мені знайомим, ми, схоже, вже були тут, он біля цієї високої стіни, розплющ очі, Асафе, лише вчора ми тут були, правильно, правильно, це... ну нарешті впізнав, за мною...

Дінка прожогом кинулася до зеленої хвіртки, стала на задні лапи й передніми натиснула на ручку. Асаф із собакою упхалися всередину. Асаф озирнувся, позаду нікого не було, переслідувачі відставали. Він перетнув двір: повз колодязь, повз тесані камені, між фруктових дерев, що понахиляли гілля під вагою плодів, крізь глибоку, вже знайому йому тишу.

Але, ще не встигнувши обігнути будинок і кинутися до задньої стіни, до зверненого на захід вікна, назустріч кошику, який мав спуститися до нього з ключем, Асаф відчув щось дивне, немов повітря раптом похолоднішало навколо нього: двері будинку були навстіж і злегка похитувались.

Він влетів усередину. Дінка слідом. Зупинилися вони одночасно.

Повсюди був розгардіяш. Передпокій мав такий вигляд, немов над ним пронісся ураган. Підлогу встилали книжки, сотні книжок, розгорнутих, розшматованих, розтоптаних. Високі шафи перевернуті й понівечені, наче хтось рубав їх сокирою. Навіть вівтар був зрушений з місця — на підлозі світлів прямокутник. Здавалося, вівтар совали, перевіряючи, чи не ховається за ним хто-небудь.

Теодора, подумав Асаф і на секунду скам’янів, не наважуючись бігти нагору, адже для цього довелося б ступати по книжках. Але вже за мить він біг, топчучи книги, здогадуючись, що цей рейвах якось пов’язаний з ним і його вчорашнім візитом. Весь у полоні цієї жахливої здогадки, він мчався по коловому коридору, й уява малювала йому жахи, що чекали на нього в кінці, — всі ті жахи, які він бачив у трилерах або з якими стикався в найстрашніших комп’ютерних іграх. Перелякана дитина вже заходилася плачем у його голові, й Асаф з усієї сили намагався не піддатися їй. Теодора така маленька, думав він, справжнє курчатко, як вона вижила після такого погрому? На бігу він заглянув до опочивальні. Ліжка були перевернуті, матраци розпорені ножами. У повітрі досі відчувалася ненависть, що переповнювала тих, хто це зробив. Одним махом Асаф перелетів через шість останніх східців, розчахнув сині двері і змусив себе не зажмуритися від страху.

Першої миті він не помітив її серед хаосу, що панував у кімнаті. Потім побачив: у кріслі-гойдалці, з розплющеними очима. Вона нагадувала ганчір’яну ляльку, яку хтось забув у кріслі. В її очах не було ані іскри життя. Потім, цілу вічність по тому, її губи трохи відкрилися.

— Асафе, — майже безгучно прошепотіла Теодора. — Це ти, Панагія му! Біжи звідсіля. Хутко!

— Що трапилося, Теодоро? Що з вами зробили?

— Біжи, перш ніж вони повернуться! Йди, знайди її, бережи її!

Її очі закрилися.

Асаф підскочив до Теодори, став на коліна, взяв її за руку. І тут побачив відкриту рану, що тягнулася від скроні до куточка рота.

— Хто це вас так?

Теодора повільно зітхнула і простерла три сухеньких пальці: