— Ми ще не знайомі. Я — Лін.
— Я знаю,— сором’язливо відповіла вона.— Я — Суніта. Подруга Кавіти. Ну, взагалі-то, я її колега — молодий журналіст.
— Ну і як тобі цей світ?
— Чудовий. У плані, що це просто надзвичайна можливість і все таке. Але я сподіваюся стали письменницею, як ви.
— Як я? — здивовано розсміявсь я.
— Я читала ваші оповідання.
— Мої оповідання ?
— Усі п’ять. Вони дуже хороші, але я соромилася вам сказати.
— І як же ти знайшла ці твори?
— Ну,— збентежено запнулася вона.— Ранджит дав мені — тобто пан Ранджит, він дав мені ваші оповідання на редагування. Я досліджувала їх на наявність помилок.
Я вирячив очі, не бажаючи на ній зриватися, але був занадто спантеличений, аби приховати свої почуття. У Ранджита були мої оповідання? Як? Невже Лайза передала їх йому в мене за спиною і проти моєї волі? Я нічого не розумів.
— Вони тут,— провадила Суніта.— Я збиралася пообідати на самоті та продовжити роботу над творами, але міс Кавіта запросила сюди.
— Дай їх, будь ласка.
Вона порилась у великій полотняній сумці й віддала мені папку.
Папка була червона. Я класифікував усі свої твори за кольорами. Червоний колір підходив для кількох коротких історій про міських святих.
— Я не давав дозволу на друк цих оповідань,— пояснив я, перевіряючи, що усі п’ять творів в папці.
— Але...
— Це не твоя провина,— лагідно мовив я,— і покарання за це не буде. Я напишу Ранджиту записку, а ти її передай, і все буде гаразд.
— Але...
— Ручка є?
— Я...
— Жартую,— сказав я, дістаючи ручку з кишені безрукавки.
Зарозумілість є візитівкою самолюбства і витісняє усіх і все.
Вдячність є візитівкою смиренності і є внутрішнім простором, залишеним для любові.
Ці рядки здалися вдалою основою записки для Ранджита. Я витягнув друковану сторінку з історії, переписав ці два речення на нову останню сторінку і згорнув папку.
— Ліне! — причепився Дідьє.— Ти не п’єш! Негайно ж поклади ручку.
— Чим ти займаєшся? — запитала Кавіта.
— Якщо це заповіт,— сказав Навін,— то можеш нам повідати.
— Якщо хочеш знати,— розповів я, дивлячись на Кавіту,— я пишу записку твоєму босу.
— Любовне послання? — загорілася Кавіта, сідаючи прямо.
— Щось таке.
Я дописав записку, згорнув її та віддав Суніті.
— О ні, Ліне! — запротестував Дідьє.— Це ж нестерпно! Ти просто мусиш прочитати її вголос.
— Що?
— Є правила, Ліне,— відповів Дідьє.— І ми мусимо порушувати їх за кожної слушної нагоди.
— Дідьє, я не такий божевільний.
— Ти мусиш прочитати її, Ліне.
— Це особиста записка, друже.
— Написана в публічному місці,— заперечила Кавіта, вириваючи аркуш у Суніти.
— Агов,— обуривсь я, намагаючись забрати записку.
Кавіта швидко відскочила, ставши з іншого боку столу. У неї був хрипкий голос, такий, що всіх інтригує своїм звучанням, своєю глибокою емоційністю.
Кавіта прочитала вголос мою записку.
Буду відвертим, Ранджите. Думаю, твоя поведінка медіа-магната є образливою для четвертої влади, і я б не дозволив тобі навіть публікації свого некролога.
Якщо ти ще бодай раз зачепиш мої твори, то я тебе навідаю і трохи перекрою.
Дівчина, яка принесе цю записку, має мій номер. Якщо ти її зачепиш, чи звільниш, чи в будь-який інший спосіб нашкодиш моєму посланцю, то я отримаю дзвінок, навідаю тебе і трохи перекрою. Тримайся подалі від мене.
— Це супер! — розреготалася Кавіта.— Я хочу власноруч її передати.
Крик, а потім брязкіт скла, що розбилося на мармуровій підлозі, змусило нас усіх обернутися до парадної арки. Конкенон бився з кількома офіціантами «Леопольда».
Він був не сам. Разом з ним були представники банди скорпіонів. Здоровило — Гануман — стояв за Конкеноном разом з кількома іншими, чиї обличчя запам’яталися мені з тієї червоної години на складі.
Останнім, хто проштовхувавсь у двері, був Данда — кат з тоненькими вусами. Його ліве вухо затуляла шкіряна пов’язка.
У Конкенона була з собою свинцева гиря у шкіряному мішку, який кріпився дротом до зап’ястка. Він замахнувся нею і поцілив у скроню начальнику охорони «Леопольда». З усіх боків чулося важке дихання й перелякані зойки.
Високий офіціант-сикх захитався, його ноги підкосилися, і він впав. Інші офіціанти рвонули на допомогу. Хлопці намагалися допомогти своєму товаришеві, а Конкенон бив їх, проливаючи кров і збиваючи їх додолу.
Скорпіони увірвалися до ресторану, відштовхуючи столи та відганяючи нажаханих завсідників. Пляшки, келихи й тарілки полетіли на підлогу, утворюючи пінисті калюжі. Столи хитались і переверталися. Стільці ковзали подалі від тлуму чоловіків. Гості почали розбігатися, перечіплюючись через стільці та падаючи на брудну підлогу.
Ми з Кавітою і Навіном швидко повставали.
— Буде бійня,— сказав я.
— Добре,— вирішила Кавіта.
Я покосився на неї і помітив порожню пляшку в одній руці й сумочку в другій.
Найближчий вихід був заблокований людьми. Позаду нас був куток. Якби ми відштовхнули назад стола, то Дівія та інша дівчина могли стати за ним і бути у відносній безпеці. Я глянув на Навіна, а той озвучив мої думки.
— Дівіє, іди в куток,— велів він, тицяючи назад і не відводячи погляду від бійки.
На цей раз світська левиця не протестувала. Вона схопила Суніту за руку і потягнула її в куток. Я обернувся до Кавіти.
— Туди? — глузувала вона.— Пішов ти.
Хай яким був мотив цього дикого нападу, Конкенон і скорпіони вдало обрали момент. Це була сонлива частина обіду, задовго до вечірнього напливу гостей. Половина офіціантів «Леопольда» була нагорі, відсипалася.
Заскочені зненацька, робітники виявили геройський спротив, але були в меншості. Гурт людей, які вовтузилися й чубилися, покотився на нас через увесь ресторан. Їх треба було уповільнити, перш ніж зупинити.
— Намахаймо цих покидьків,— прогарчала Кавіта.
Ми кинулися на гангстерів, намагаючись посунути бійку назад до виходу. Кілька відвідувачів до нас приєдналися, штовхаючи горлорізів.
Навін почав бити, дуже прицільно і швидко. Я відтягнув одного чоловіка від напівнепритомного офіціанта. Він утратив рівновагу й повалився навзнак. Кавіта розмахнулася порожньою пляшкою від пива й поцілила йому в голову. Інші відвідувачі почали бити його ногами.
Вузькими сходами позаду нас почали збігати офіціанти, які відсипалися після нічної зміни: їх розбудив власник «Леопольда». Наступальна стратегія бандитів провалилася. Напрямок змінився. Скорпіони почали відступати.
Нас із Навіном почали виштовхувати й відтягувати на вулицю, і ми опинилися між ворогами та підкріпленням. Стоячи біля дверей, я раптом зіткнувся з Конкеноном.
Навіть якщо він знав, що програє бійку, то не показував цього. Його очі сяяли, неначе луска в риби на мілководді, палаючи холодним світлом. Він посміхався. Він був щасливий.
Шаленець повільно підняв гирю, доки вона не опинилася на рівні мого плеча, і промовив.
— На тебе запав диявол, хлопче! — сказав він, а потім замахнувся.
Я швидко відхилився праворуч. Гиря зачепила ліве плече ззаду. Я відчув, як від удару задвигтіла кістка. Блискавично реагуючи, я використав правий хук і досить сильно влучив Конкенону в голову. Це був солідний удар, але його було недостатньо.
Конкенон потрусив головою і вишкірився. Знову підняв гирю, я ж учепився в нього, виштовхуючи його на вулицю.
У фільмах чоловіки б’ються досить довго, по черзі отримуючи перевагу. У справжній вуличній бійці все відбувається набагато швидше. Усі б’ють по чому можуть, і якщо ти впадеш, то більшість часу проведеш на підлозі.
Звісно ж, інколи найбезпечніше місце якраз і є на підлозі.
Піднявши кулаки аж до лоба й чекаючи вдалого моменту, я дивився на Конкенона. Він пробував ударити мене тим шматком свинцю. Я пригнувся, уникаючи випадів, а сам завдав кілька хороших ударів.