— Лайзо, пробач, що запізнився. Я отримав інформацію про Вікрама, тож поїхав до Деніса і забрав його додому.

— Деніс? Це не він — Сплячий Баба?

— Так.

— Я б хотіла з ним познайомитись. Я багато про нього чула. Він зажив статусу месії. Риш розповідав про бажання створити інсталяцію, основану на його трансі.

— Я можу вас туди відвести, але ти познайомишся з ним, тільки якщо пощастить. Ти просто стоятимеш там, намагаючись не вбити його кайф.

— Не вбити його кайф?

— Якось так.

— Він мені подобається,— розсміялася вона.

Я розумів її почуття гумору та швидку прихильність до незвичайних людей, які робили оригінальні речі.

— О так. Деніс дуже підійде Лайзі.

— Якщо збираєшся що-небудь зробити, то перетвори це на мистецтво,— відповіла вона.

Принесли чай і булочки. Ми взяли по скибочці, вмочили їх у чай, поки не почало текти масло, і жадібно з’їли.

— То як Вікрам?

— Погано.

— Настільки погано?

— Настільки погано.

Вона насупила брови. Ми обоє були знайомі з залежністю і її мертвою хваткою.

— Гадаєш, нам потрібно втрутитися?

— Не знаю. Можливо. Я порадив його батькам оплатити курс реабілітації у приватній клініці. Вони спробують.

— А вони це потягнуть?

— А хіба вони можуть дозволити собі не потягнути?

— Справді,— погодилася вона.

— Проблема в тому, що навіть якщо він туди потрапить, то ще не буде готовий отримати допомогу. Навіть близько.

Вона на мить замислилася.

— У нас же не все добре, у тебе й у мене?

— Звідки ти це взяла?

— Ти і я,— ніжно повторила вона.— У нас не все добре, правда ж?

— Визнач, що таке «добре».

Я спробував посміхнутися, але це не спрацювало.

— Добре — це більше,— уточнила вона.

— Гаразд,— мовив я.— Давай робити більше.

— Ти несповна розуму, знаєш?

Я розгубився і не бажав знати, куди ми рухаємося.

— Коли мене арештували,— почав я,— то провели психіатричну експертизу. Тож я був офіційно визнаний достатньо здоровим для суду, а це більше, ніж можу сказати про більшість моїх знайомих, включно з психіатром, який здійснював огляд. Узагалі-то, щоб тебе визнали винним у суді, необхідно мати здорову психіку. А це означає, що кожен в’язень на світі, який сидить у камері, є цілком здоровий. І враховуючи те, яка кількість людей на волі відвідує терапевтів і порадників, уже незабаром єдиними психічно-здоровими особами, що можуть це довести, будуть в’язні.

Вона поглянула на мене. Промениста посмішка в її очах намагалася прошити мене.

— Досить важка розмова,— вирішила Лайза, тримаючи в руці булочку з маслом.

— Лайзо, останнім часом у нас виходить важка розмова, навіть коли я намагаюся тебе розсмішити.

— Хочеш сказати, що це моя провина? — палко запитала вона.

— Ні. Я просто...

— Не все крутиться навколо тебе,— спалахнула вона.

— Гаразд. Гаразд.

Підійшов Атиф, аби прибрати використаний посуд і взяти наступне замовлення. Коли було про що поговорити, то ми замовляли дві або й три булочки з чаєм, але я замовив лише чай.

— Без бан муска? — запитав Атиф.

— Без бан муска. Сірф чай. Лише чай.

— А може, будете хоч одну бан муска? — спокушав Атиф, ворушачи своїми кудлатими бровами.— На двох?

— Без бан муска. Лише чай.

— Тгик,— пробубонів він, глибоко занепокоєний.

Він глибоко вдихнув і гукнув персоналу на кухні:

— До чай! До чай лао! Без бан муска! Повторюю: без бан муска!

— Без бан муска? — озвався голос із кухні.

Я глянув на Лайзу, а потім на Атифа, потім на Вішала, який займався їжею швидкого приготування і зиркав з вікна для роздачі. Я підніс руку, тримаючи одного пальця.

— Одну бан муска! — крикнув я.

— Так! — тріумфально заволав Атиф.— Ек бан муска, до чай!

Вішал почав хитати головою з ентузіазмом, демонструючи свої яскраві білосніжні зуби.

— Ек бан муска, до чай! — радісно репетував він, гупаючи каструлею киплячого чаю по газовому кільцю вогню.

— Добре, що ми це вирішили,— сказав я, намагаючись розбурхати Лайзу.

Це була одна з безглуздих милих речей, які щодня відбуваються в Бомбеї, і зазвичай ми б насолоджувались цим разом.

— Я знаю, що все це трохи дивно,— сказала Лайза.

— Та не дуже. Атиф...

— Я була тут учора,— провадила вона.— З Карлою.

— Ти... що?

— І відбулася така ж сама розмова з офіціантом.

— Чекай-но. Ти була тут з Карлою, вчора, і нічого не сказала?

— А повинна була? Хіба ти розповідаєш мені, з ким зустрічаєшся чи б’єшся?

— На це є причина, і ти знаєш.

— Хай там як, коли я була тут з Карлою, те саме відбулося з цим офіціантом...

— Атифом?

— Бачиш? Вона також знала його ім’я.

— Він є моїм улюбленим офіціантом у цьому місці. Не дивуюся, що він і їй подобається. Він мав би керувати кав’ярнею.

— Ні, ти мене не розумієш.

— А нам обов’язково говорити про Карлу?

— Говорити про неї,— прошепотіла вона,— чи думати?

— То ти про неї думаєш? Бо я — ні. Я думаю про тебе і про нас. Чи про те, що від нас лишилося.

Вона спохмурніла, а потім продовжила складати і вирівнювати серветку.

Принесли бан муска і чай. Я спочатку проігнорував їх, але Атиф стояв біля столу, спостерігаючи, тому довелося взяти шматок булочки й відкусити. Він схвально покивав головою і відійшов.

— Це, мабуть, моє покалічене життя, розумієш? — мовила Лайза, виводячи лінії на серветці.

Я розумів. Я чув її історію багато разів. Вона завжди була по-різному однакова, і я завжди хотів почути все ще раз.

— Знаєш, з мене ніхто не знущався, ні. Усе було зовсім не так. Мої батьки — класні. Справді. Це я — паршива вівця. Ти знаєш це.

— Лайзо, ніяка ти не паршива вівця.

— Так, паршива.

— Навіть якщо й так, немає таких недоліків, яких би не згладила любов.

Вона зупинилася, сьорбнула чаю і знайшла інший спосіб розповісти мені те, що бажала.

— Я вже розповідала тобі про парад?

— Не в «Каяні»,— посміхнувся я.— Розкажи ще раз.

— Щороку в нас проводився цей парад до Дня засновників, просто на центральній вулиці. Усі в радіусі п’ятдесяти миль або брали участь, або приходили подивитися шоу. Моя шкільна група теж марширувала на параді, і в нас була така велика баржа...

— Пліт.

— Так, у школи був цей великий пліт, змайстрований нашим батьківським комітетом, який щороку прикрашали по-новому. Одного року мене обрали, щоб сидіти високо на троні й бути центральною фігурою. Темою того року були плоди свободи і баржа...

— Пліт.

— Пліт був наповнений продуктами з місцевих ферм. Я була красунею свободи, уявляєш?

— У тебе, мабуть, був такий самий милий вигляд.

Вона посміхнулася.

— Я сиділа на верхівці, а навколо височіла велика гора фруктів, картоплі, буряків і всього іншого. І потрібно було отак от, по-королівському махати, аж до кінця центральної вулиці.

Вона повільно помахала рукою, обмахуючи пальцями давній чарівний спогад, неначе матеріальну річ.

Атиф знову прибрав зі столу. Він поглянув на мене, ставлячи запитання зведеною бровою. Я підніс руку над столом, повернувши її долонею донизу, і двічі вказав на стіл. Це був сигнал, аби трохи почекати. Він ствердно похитав головою і перевірив сусідні столики.

— Це було щось неймовірне. Начебто велика честь, якщо ти розумієш. Усі так і казали. Усі продовжували нагадувати це знову і знову. Знаєш, як це нервує, коли люди повсякчас кажуть тобі, яка удача привалила.

— Я знайомий з невдачею, але суть ясна.

— Річ у тому, що насправді я такою не почувалася, знаєш? Я начебто була рада, звісно, коли серед інших дівчат обрали мене, хоча деякі з них були набагато вродливіші. І я навіть не робила нічого особливого для того, аби бути обраною. Деякі дівчата застосовували який-небудь підступний трюк. Ти не знаєш, як багато трюків може витягти з рукава дівчина, доки не побачиш, як кілька з них намагаються потрапити на верхівку вантажівки під час параду до Дня засновників.