— Ти готовий? — театрально запитав Фарзад, поклавши руку на портьєру.

— Я озброєний,— посміхнувся я.— Якщо ти це маєш на увазі.

Фарзад відтягнув одну портьєру вбік, притримуючи її для мене.

Ми проминули темний прохід і прийшли до складаних дверей. Фарзад розсунув стулки, і я переступив поріг.

Величезний простір, який відкривався за коридором, був настільки високий, що я міг тільки туманно розрізнити деталі його залитих сонцем вершин, а ширина була набагато більшою за будинок власне Фарзада.

На нижньому рівні стояли два накриті до сніданку довгі столи, кожен з яких міг умістити приблизно п’ятнадцятьох осіб. Кілька чоловіків, жінок і дітей уже сиділи там.

Дві повністю обладнані відкриті кухні містилися з лівого і правого боків нижнього поверху. Поза ними бічні й задні двері вели з цього велетенського приміщення до інших зачинених кімнат.

Моєму зору відкрилося облаштування верхніх поверхів. Сходи вели до проходів заввишки понад людський зріст. Від цих проходів відгалужувалися драбини, що простягалися ще вище, до дерев’яних настилів, підпертих бамбуковим риштуванням. Декілька чоловіків і жінок потихеньку обстукували й обшкрібали стіни, розташувавшись повсюди на риштуваннях.

Розрив у мусонній хмарі пропускав протоки сонячного світла, які проливалися крізь високі баштові вікна. Увесь навколишній простір несподівано перетворився на топазно-жовте сяяння. Я неначе потрапив до собору, тільки без властивого там благоговіння.

— Фарзаде! — скрикнула жінка, і всі присутні повернули голови.

— Привіт, мамо! — промовив Фарзад. Його рука досі була на моєму плечі.

— Привіт, мамо? — заволала вона.— Я візьму твоє «Привіт, мамо» і лупитиму ним тебе, поки на тобі живого місця не залишиться. Де ти був?

Інші члени родини теж приєдналися до нас.

— Я привів Ліна,— провадив Фарзад, сподіваючись, що це допоможе залагодити проблему.

— Ох, Фарзаде, мій сину,— схлипнула вона, раптом стискаючи його в задушливих обіймах.

Так само поривчасто вона його відштовхнула і нагло дала ляпаса.

— Ой! Мамо! — благально скрикнув Фарзад, потираючи щоку.

Матері Фарзада було майже п’ятдесят. Вона була низенька на зріст, мала струнку фігуру й акуратну дівочу стрижку, яка підкреслювала м’які риси обличчя. Згори на смугасту сукню вона вдягла квітчастого фартуха. На шиї висіло гарно підібране намисто з перлин.

— Що ти витворяєш, капосний хлопчиську? — зажадала вона відповіді.— Ти тепер працюєш на лікарню, постачаючи їм клієнтів, викликаючи в людей... оце...

— Інфаркт,— здогадався сивочолий чоловік, який, очевидно, був її чоловіком.

— Саме так, викликаючи в людей оце,— не могла вгамуватися вона.

— Мамо, це була не моя...

— Тож ти Лін! — вигукнула вона, перебиваючи його та повертаючися до мене.— Дядько Кекі, нехай дух його сяє в наших очах, любив про тебе розповідати. Він згадував про мене? Анагіту? Його племінницю? Маму Фарзада? Дружину Аршана? Він казав, що з тобою було дуже цікаво обмінюватися філософськими ідеями. Скажи, що ти думаєш про свободу волі та дилему вибору?

— Матінко, дай хлопцеві трішечки відпочити,— мовив батько Фарзада, потискаючи мені руку.— Я — Аршан. Дуже приємно з тобою познайомитися, Ліне.

Потім він повернувся до Фарзада, переводячи на нього суворий, але водночас і люблячий погляд.

— А що ж до тебе, юначе...

— Татку, я можу пояснити! Я...

— Ти зможеш пояснити мою руку в себе на дупі! — пробурчала Анагіта.— Ти можеш пояснити, що ми навіть на мить не склепили очей за цілу ніч, бо хвилювалися за тебе? Ти можеш пояснити, чому твій батько прочісував місто о другій годині ночі, розшукуючи тебе, бо тебе міг переїхати водовоз і залишити десь у канаві розчавленим, неначе яєчня.

— Мамо...

— Ти хоч знаєш, як багато канав у цьому районі? Ця територія просто всипана канавами. Твій батько обдивився їх усі, шукаючи твого розчавленого, мов яєчня, трупа. І ти ще маєш безсоромність стояти перед нами без жодної краплі розкаяння?

— Може, ти кульгаєш,— поцікавився якийсь юнак, наближаючись до нас і вітаючись із Фарзадом.— Чи, може, покалічився, на[56]?

— Це мій друг Алі,— представив його Фарзад, винувато посміхаючись хлопцю, який був неначе його близнюком за зростом і вагою і приблизно такого самого віку.

— Саламалейкум,— привітався я.

— Валейкумсалам, Ліне,— відповів Алі, потискаючи мені руку.— Вітаю на фабриці мрій.

— Лін сьогодні витягнув мене з в’язниці,— оголосив Фарзад.

— З в’язниці! — пропищала Анагіта.— Краще б ти був на дні однієї з тих канав разом зі своїм нещасним батьком.

— Ну, матінко, він уже вдома,— заспокоїв Аршан, ніжно штовхаючи нас до столів, які стояли ліворуч.— І готовий заспорити, що вони обоє вмирають від голоду.

— Не те слово, тату! — підтвердив Фарзад, підходячи до столу.

— Ні, не так швидко! — заперечила молода жінка, відтягуючи Фарзада за рукав.

Вона була одягнена в яскравий сальвар-каміз[57] зі звуженими штанами блідувато-зеленого кольору та у вільну жовто-помаранчеву туніку.— Тільки не руками, що вкриті тюремними мікробами! Хто знає, якими жахливими хворобами ти просто зараз нас заражаєш? Негайно помий руки!

— Ти чув її! — погодилась Анагіта.— Помий руки! Ти теж, Ліне. Він міг інфікувати й тебе тюремними мікробами.

— Так, пані.

— Але я маю заздалегідь тебе попередити,— застерегла вона.— Я схиляюся до детермінізму, тож я готова закасати рукави, якщо ти на боці свободи волі.

— Так, пані.

— І я не притримую своїх ударів,— додала вона,— Навіть коли справа йде про філософію.

— Так, пані.

Ми помили руки над раковиною у відритій кухні, а потім сіли за довгим столом з лівого боку величезної кімнати. Жінка в сальвар-камізі миттю подала нам по мисці м’яса з запашною підливою.

— Молодики, спробуйте баранини,— запропонувала вона, використавши цей момент, щоб ущипнути Фарзада за щоку.— Ти поганий, поганий хлопчисько!

— Ти навіть не знаєш, що я зробив! — обурився Фарзад.

— Мені цього і знати не потрібно,— твердила жінка, знову щипаючи його за щоку.— Ти завжди залишаєшся поганим, поганим хлопчиськом, хай що робиш. Навіть коли ти робиш щось хороше, то все одно поганий, еге ж?

— І нахабний,— додав я.

— Ой, я боюся навіть починати про його нахабність,— погодилась Анагіта.

— Дякую, Ліне,— пробубонів Фарзад.

— Та нема за що.

Жінка в сальварі залишила ще одного синця на щоці Фарзада.

— Ти нахабний, нахабний, нахабний хлопчисько.

— Це — тітонька Загіра,— представив її Фарзад, потираючи нащипане обличчя.— Мама Алі.

— Якщо ти любиш винятково вегетаріанські страви,— радісно запропонувала інша жінка, одягнена у блакитне сарі,— тобі може сподобатися наш дал-роті[58]. Все свіже. Щойно приготовлене.

Вона поставила на стіл дві невеличкі миски долу шафранового кольору і розгорнула серветку зі щойно приготовленими роті.

— Їж! Їж! — веліла вона.— Не соромся.

— Це — тітонька Джая,— сценічно прошепотів Фарзад.— Між тітонькою Загірою та тітонькою Джаєю існує змагання на звання найкращого кухаря, а мама туди не втручається. Нам потрібно буди дипломатичними. Я почну з баранини, а ти спробуй дал, згода?

Ми підсунули миски з їжею ближче й почали їсти. Усе було дуже смачно, і я жадібно запихався. Двоє жінок обмінялися поглядами, задоволені кінцевим результатом, і приєдналися до нас.

До нас також приєдналися декілька дорослих і дітей. Одні прийшли з кімнати на нижньому поверсі, доки інші спустилися зі взаємопов’язаних місточків, щоб постояти біля нас або присісти трохи далі за столом.

Поки Фарзад запихався куснем баранини з приправленою підливою, Анагіта підійшла ззаду й ляснула його по потилиці, так само швидко й неочікувано, як сам Блискавичний Диліп. Усі діти біля нас почали сміятися й хихотіти.