— У тебе буває депресія? Стюарт розповів мені дещо про тебе. Про твоє життя. У тебе бувають дні, коли хочеться накласти на себе руки?
— В неволі — ніколи. А так чи так, більша частина мого життя минула в неволі.
— Серйозно? А в тебе бувають дні, коли просто хочеться з усім покінчити? З усім і відразу?
— Дивися, суїцид і я — лише такі собі знайомі. Адже я радше «твій до останнього подиху».
— Але життя інколи може бути таким лайном,— зауважила вона, знову дивлячись на мене.
— Життя хороше, навіть погані речі. Бо воно — кров твого серця, а ще прекрасні хвилини прекрасних речей. Я письменник. Маю вірити в силу кохання. Самогубство — це не варіант.
— Не для тебе.
— І не для тебе. Якщо думаєш про це, то можеш також трохи пометикувати про той факт, що ти не маєш права відбирати власне життя. Ніхто не має.
— Чому ні? — запитала Ранвей-як-подіум, широко й невинно розплющивши очі.
— Ранвей, подумай про це так: чи божевільний має право вбивати незнайомця?
— Ні.
— Ні. А коли суїцид у тебе в голові, хіба ти не стаєш божевільною, а також незнайомцем у небезпеці від шкоди, якої можеш завдати власноруч? Незважаючи на те, як усе погано, ти не маєш права вбивати незнайомку, якою можеш стати в майбутньому. Решта твого життя твердитиме тієї миті, що це не варіант.
— Але хіба тобі ніколи не буває сумно? — не могла заспокоїтися вона.
Вона говорила настільки палко, що мені хотілося її обійняти.
— Звісно. Це стається з усіма. Але ти юна, і твоє життя таке насичене! Це склад хвилин. Ми не маємо права їх знищувати, ба навіть розбазарювати, як я. Ми лише маємо право їх переживати. Тож викинь це лайно з голови. Не варіант, гаразд? І не піддавайся стресу. Це мине. Вінсон — гарний хлопчина. Він чекатиме скільки потрібно, щоб ти вирішила і розібралася зі своїми почуттями, хай які вони будуть. Усе мине. Піднімайся і бийся.
— Ти маєш рацію, я знаю, але інколи хмара довго відходить від сонця.
— Ти дуже мила і надто серйозна дівчина, яка пройшла крізь ті самі охоплені вогнем двері, що і я. Це тебе пошарпало, так само як і мене. Ти непогано тримаєшся. Ти чудово тримаєшся. Поглянь на мене. Я бігав по місту, нариваючись на прочуханку від копів. Ти в набагато кращому стані, ніж була під час нашої останньої зустрічі. Поспілкуйся з Ідрисом, перш ніж піти. Він класний.
— Ти — злочинець,— заявила вона.
То був факт.
— Е... так.
— Чи може жінка не з твого оточення кохати злочинця? Ти таке зустрічав?
Зустрічав, але лише інколи.
— Е... так.
Вона не надто вірила, а я не бажав переконувати.
— Тобі потрібно провести розмову про злочин і покарання з Вінсоном,— порадив я.— Мене не стосується, як саме інший чоловік заробляє на вулиці.
— Ти не знаєш — Стюарт когось убивав?
— Знаєш,— мовив я, спостерігаючи за маленькою групою людей, які розмовляли і працювали на столовій горі,— якщо ми говоритимемо про Вінсона, то необхідно його запросити.
— Не зараз,— м’яко заперечила вона.— Ще ні.
Я підвівся, і вона встала слідом.
— Ти бажаєш,— запнулася вона,— ти маєш постійне бажання змінити щось у своєму житті?
— Я лише жалкую,— зізнався я.
— Жалкуєш,— неуважно повторила вона.
— Знаєш, як вимагають доказ життя під час викрадення?
— Не зовсім.
— Коли когось викрадають, посередник бажає отримати доказ того, що викрадена особа ще й досі жива. Телефонний дзвінок чи відео. Доказ життя.
— Гаразд.
— Жаль — це лише доказ життя душі, Ранвей. Якби ти цього не відчувала, то не була б такою гарною людиною і Вінсон не божеволів би від тебе. Це добре. А ще краще буде, коли це все розвіється, що станеться доволі швидко.
Ми підійшли до центру столової гори. Вінсон до нас приєднався, приліпивши на обличчя усмішку, що нагадувала порожнє узбережжя.
— Тепер я збираюся поспілкуватися з Ідрисом, Стюарте,— заявила Ранвей, проходячи повз нього.— Будь ласка, забери мене за двадцять хвилин.
— Гаразд, лялю,— розцвівши, мовив він, а його очі слідкували за нею як цуценята.
— Що привело тебе на гору, Вінсоне?
— Це була ідея Ранвей. Вона спілкувалася з Карлою. Ця Карла — це щось, правда ж? Я не розумію навіть половини з того, що вона каже.
— І половини досить. Я такої кмітливої красуні ще не зустрічав.
— Як ти з нею познайомився?
— Вона врятувала мені життя,— розповів я.— Слухай, зараз саме розпалили головне вогнище. Ми можемо посидіти там, поки Ранвей розмовляє з Ідрисом. Гарний план?
— Не те слово.
Більшість учнів на горі займалися куховарством чи майструванням релігійних ідолів для молитов. Я попросив одного з них приготувати тарілку солодощів для Ранвей, щоб утамувати привида, який переслідує її, і залишити її в Силвано.
Біля вогню ніхто не сидів. Ми з Вінсоном сіли на ящиках, дивлячись крізь язики багаття на полум’я Вінсонового серця: Ранвей була за двадцять метрів біля Ідриса, і її не було чутно.
— Знаєш, Ліне,— сказав Вінсон, обертаючись до мене,— я й так хотів навідатись. Я хотів висловити співчуття через твою втрату. Лайза була чудовою дівчиною.
— Дякую, Вінсоне. Ти був на службі, яку влаштувала Карла. Це перша можливість тобі сказати, як я це ціную.
— Пусте. Ми мали за честь там побувати, друже.
— Як Ранвей?
— Ну,— почав він, шкрябаючи свою коротку бороду й вуста, неначе змушуючи їх говорити. Він зітхнув і поклав руки на стегна.— Їй болить. Їй дуже болить. Інколи здається, що мені необхідно звернутися по професійну допомогу до психолога, але потім я приходжу до думки, що ніхто не піклуватиметься про неї так, як я.
— Окрім самої Ранвей.
— Так, звісно, мабуть, коли їй стане краще.
— Зараз, узагалі-то.
— Але, друже, вона ще не оклигала на всі сто відсотків.
— Вона має бути головним своїм піклувальником, Вінсоне, як ти — своїм, розумієш? Не тисни на неї. Дозволь їй шукати себе.
— Шукати себе?
— Хай чим вона схоче зайнятися, підтримай її. Лише дай їй час і простір. Якщо вона твоя, то рано чи пізно це усвідомить.
Порада від чоловіка, який не поєднався з єдиною коханою жінкою, бо не може видряпатися з тіні втраченого! Хто я в дідька такий, щоб давати поради?
— Хто я в біса такий, щоб давати поради, чоловіче? — зізнався я.— Роби все, що зможеш, Вінсоне. Ми лажаємо. Ми всі лажаємо. Ми, мабуть, ніколи не перестанемо лажати. Але якщо ми просто й далі робитимемо все можливе, то рано чи пізно цього буде достатньо для когось. Я маю рацію?
— Амінь, брате! — погодився він, ляскаючи мене по долоні.— Знаєш, кілька днів тому я бачив Конкенона. Я був на Нал-базарі, навідувався до своїх дилерів. Він зайшов з кількома хлопцями. Він опирався на ціпок. Чорний, зі срібним черепом замість ручки. Дуже крутий, але я б заклався, що там заховано меча.
— Без сумніву. Він казав, де зупинився?
— Ні. Але гуляє чутка, що він десь аж у Харі[112]. Але це лише чутка. Навколо цього хлопця витає багато чуток. Він питав про тебе.
— Що він питав?
— «Де цей австралійський каторжник?»
— Що ти йому відповів?
— Я сказав, що це — складне запитання. На щастя для мене, у нього є почуття гумору. Я забрався звідти дуже швиденько, друже. Він був нормальний, коли ми познайомились, типу, але тепер йому неначе всього міста мало.
— Не турбуйся про Конкенона. Усе має свої межі.
Ідрис і Ранвей підвелися. Ми обійшли вогнище, щоб до них приєднатися. Силвано стояв на крок позаду, з рушницею, перекинутою через плече.
— Певні, що не хочете залишитися на ніч? — запитав Ідрис у Ранвей, тримаючи її руки у своїх.
— Дякую, сер, ні. У покоївки Стюарта жахливий кашель, і я хочу переконатися, що з нею все гаразд. Вона така добра до мене, а вдома нікого не буде аж до нашого повернення.
— Ну добре, перекажіть їй моє благословення. І приходьте ще, коли забажаєте.
Вона вклонилася, щоб торкнутися землі перед ногами вчителя. Вінсон привітно потиснув майстру руку.
112
Хар — місто в Пакистані.