А найкраще — вона не думає, що я дивний чи кирпу гну. Ми багато часу проводимо разом, Елейн і я. Якби мої літа не сягнули такого разюче гротескного віку, то я, певно, міг би звати її дамою серця. Та все ж мати особливу подругу — і тільки — теж непогано. По-своєму, це навіть краще. Багато проблем і сердечного болю, які супроводжують усі ці зітхання-зустрічання, просто вже перегоріли. І хоча я знаю, що ніхто молодший за, скажімо, п’ятдесят років, у це не повірить, але часом жарини кращі за табірне багаття. Дивно, але правда.

Тому я вдень телевізор не дивлюся. Часом ходжу на прогулянки; часом читаю; але переважно я цей останній місяць чи десь так писав свої мемуари серед рослин на сонячній терасі. Гадаю, в тому приміщенні більше кисню, який підживлює старечу пам’ять. Херальдо Рівері[28] воно, чорт забирай, точно фору дасть, можете мені повірити.

Та коли не спиться, я інколи скрадаюся донизу сходами і вмикаю телевізор. У «Соснах Джорджії» немає ні «Гоум Бокс Офісу»[29], ні ще чогось — це, мабуть, трошечки задорогий для нашого ресурсного центру ресурс, — але базовий кабельний пакет у нас був, а в ньому «Америкен Муві Ченел». Це той канал (якщо раптом у вас нема базового кабельного пакета), на якому більшість фільмів чорно-білі, а жінки не роздягаються. Для такого старого пердунця, як я, це втішно. Чимало ночей було таких, коли я поринав у сон на потворній зеленій канапі перед телевізором, доки балакучий мул Френсіс[30] рятував із халепи Дональда О’Коннора чи Джон Вейн визволяв Додж-Сіті від негідників, чи Джим Кеґні називав когось брудним щуром і одразу ж витягав револьвер. Деякі з цих фільмів я дивився зі своєю дружиною Дженіс (не лише дамою серця, а й найкращою подругою), вони мене заспокоюють. Той їхній одяг, як вони там говорять і ходять, навіть музика на звуковій доріжці — усі ці речі приносять мені спокій. Мабуть, вони нагадують мені про той час, коли я ще був людиною в живому світі, а не побитим міллю реліктом, який трухлявіє в будинку для старих, де більшість носить підгузки й гумові труси.

Але в тому, що я побачив того ранку, нічого заспокійливого не було. Зовсім нічого.

Елейн часом долучається до мене на так званий «Сеанс для ранніх пташок» (це передача на АМЧ), який починається о четвертій ранку. Вона не особливо про це розводиться, але я знаю, що артрит їй дуже дошкуляє, а ліки вже не надто рятують.

Коли вона спустилася того ранку, рухаючись безшелесно, як примара в білому махровому халаті, то побачила, що я сиджу на горбкуватому дивані, зігнутий над сухорлявими палицями, які колись були моїми ногами, і стискаю коліна, силкуючись втишити дрижаки, що бігли хвилями, немов гнані вітром. Усе тіло було холодним, крім паху, де неначе ожив палахкотливий привид інфекції сечових шляхів, який так псував мені життя 1932 року — тієї осені, що була осінню Джона Коффі, Персі Ветмора й Містера Джинґлза, дресированої миші.

Осінню Вільяма Вортона вона теж була.

— Поле! — вигукнула Елейн і поспішила до мене — наскільки їй це дозволяли іржаві цвяхи й товчене скло у стегнах. — Поле, що з тобою?

— Усе буде гаразд, — сказав я, але ці слова прозвучали не надто переконливо, бо вийшли нерівними, крізь зуби, яким праглося цокотіти. — Дай мені хвилинку-дві, буду як огірок.

Вона сіла поряд і огорнула мої плечі рукою.

— Не сумніваюся, — сказала вона. — Але що сталося? Заради всього святого, Поле, у тебе такий вигляд, наче ти привида побачив.

«Так і є», — подумав я, і лише тієї миті, коли її очі розширилися, зрозумів, що вимовив ці слова вголос.

— Насправді ні, — я погладив її руку (делікатно — дуже делікатно!), — але дещо все-таки побачив, Елейн. Господи!

— Це щось із того часу, коли ти служив наглядачем у в’язниці? — спитала вона. — Того, про який ти пишеш у сонячній кімнаті?

Я кивнув.

— Я працював у відсіку для смертників…

— Так, я знаю…

— Тільки ми його називали Зеленою милею. Через лінолеум на підлозі. Восени тридцять другого до нас прислали одного хлопця — шаленця одного — на ім’я Вільям Вортон. Він любив себе називати Малюком Біллі, навіть витатуював це прізвисько на руці. Просто хлопчак, але небезпечний. Як зараз пам’ятаю, що тоді написав про нього Кертіс Андерсон, тодішній асистент начальника в’язниці. «Люто скажений і пишається цим. Вортону дев’ятнадцять років, і йому просто до всього байдуже». Останні слова він підкреслив, двічі.

Рука, що раніше обіймала мене за плечі, тепер масажувала спину. Поволі я почав заспокоюватися. Тієї миті я любив Елейн Коннеллі й міг би вкрити поцілунками все її обличчя. Так я їй і сказав. Може, й даремно не зробив цього. Бути самотнім і наляканим жахливо в будь-якому віці, та коли ти старий, гадаю, це найгірше. Але на думці в мене було те інше, той тягар давньої незавершеної справи.

— Хай там як, — сказав я, — а ти вгадала, я саме шкрябав про те, як Вортон приїхав у блок Е й мало не порішив Діна Стентона, одного із хлопців, з якими я тоді працював.

— Як йому це вдалося? — здивувалася Елейн.

— Підлість і недбалість, — похмуро відповів я. — Підлість була з боку Вортона, а наглядачі, які його привезли, відзначилися недбалістю. Справжньою помилкою був ланцюг на руках Вортона, він виявився надто довгим. Коли Дін відчиняв двері в блок Е, Вортон стояв у нього за спиною. Обабіч нього були наглядачі, але Андерсон мав рацію — Дикого Біллі таке просто не обходило. Він перекинув той ланцюг через Дінову голову й почав його душити.

Елейн аж здригнулася.

— Ото я про все це думав-думав і ніяк не міг заснути, тому спустився сюди. Увімкнув американський канал, сподівався, може, ти спустишся й ми влаштуємо собі малесеньке побачення…

Розсміявшись, вона поцілувала мене в лоб, над самою бровою. Колись так робила Дженіс, і в мене по всьому тілу бігли мурашки. Від поцілунку Елейн того ранку вони теж побігли. Здається, деякі речі не змінюються ніколи.

— …а побачив чорно-біле кіно про гангстерів, із сорокових. «Поцілунок смерті», так воно зветься.

Мене мимоволі знову потягло на дрижаки, і я спробував їх утихомирити.

— У ньому знімається Річард Відмарк, — сказав я. — То була його перша велика роль. Я не ходив на нього в кіно з Джен… зазвичай ми фільми про копів і грабіжників оминали увагою… але пам’ятаю, десь читав, що малолітнього злочинця Відмарк зіграв знаменито. Так і є. Він блідий… наче не ходить, а ковзає… обзиває людей «дрислями»… патякає про скигліїв… як він ненавидить скигліїв…

Усі мої зусилля успіхом не увінчались — тіло знову охопив трем.

— Біляве волосся, — прошепотів я. — Ріденькі біляві патли. Я додивився до тієї сцени, де він штовхає стареньку на інвалідному візку зі сходів, і вимкнув.

— Він нагадав тобі Вортона?

— Він і був Вортоном. Викапаним.

— Поле, — почала Елейн і затнулася. Вона поглянула на згаслий екран телевізора (кабельна приставка вгорі ще була ввімкнена, на ній світилася червона цифра 10, номер каналу АМЧ) і перевела погляд на мене.

— Що? — спитав я. — Елейн, що?

А на думці: «Зараз вона скаже, щоб я покинув про це писати. Щоб порвав усі списані сторінки й облишив ту писанину».

Але вона сказала:

— Не дозволяй, щоб це тебе зупинило.

Я витріщив на неї очі.

— Поле, підніми щелепу, муха влетить.

— Вибач. Просто це… ну…

— Ти думав, я скажу тобі зовсім протилежне?

— Так.

Вона взяла мої руки у свої (делікатно, так делікатно — її прекрасні довгі пальці, її потворні вузлуваті кісточки) і нахилилася вперед, вдивляючись у мої блакитні очі своїми горіховими, ліве трохи заволочене імлою катаракти, що на ньому збиралася.

— Нехай я надто стара і крихка, щоб жити, — сказала вона, — але думати мені це не заважає. Що таке кілька безсонних ночей у нашому віці? І що таке побачити привида по телевізору, якщо вже на те пішло? Чи ти хочеш сказати, що інших ніколи не бачив?