Изменить стиль страницы

Вортон наче й радий би був послухатись, але без сторонньої допомоги не міг упоратися із завданням. Труси він натягти зумів, та коли дійшло до штанів, усе поривався засунути обидві ноги в одну холошу. Зрештою Дін йому допоміг: скерував ноги в потрібні холоші й підсмикнув штани на ньому вгору, застебнув ширіньку й пояс. Вортон, щойно побачив, що за нього все робить Дін, облишив спроби й просто стовбичив на місці. Порожнім поглядом він витріщався на протилежний бік палати, з мляво повислими руками, і нікому навіть на думку не спало, що він махлює. Не з надією втекти (я не вірю, що він міг на це сподіватися), а тільки з надією наробити якомога більшого гармидеру, коли для цього настане слушний час.

Документи підписали. Вільям Вортон, який перейшов у власність округу, щойно його заарештували, тепер став власністю штату. Його повели донизу чорним ходом, через кухню, під конвоєм. Він крокував з опущеною головою, звісивши руки з довгими пальцями. Коли його кашкет упав уперше, Дін підняв його й начепив йому на голову. Удруге вже він просто запхав кашкет собі в задню кишеню штанів.

Ще один шанс здійняти переполох у Вортона був у «диліжансі», коли на нього надівали кайдани. Але він ним не скористався. Якщо Вортон умів думати (а я й досі цього не певен, а навіть якщо й умів, то наскільки добре), він, напевно, подумав, що для порядного гармидеру простір затісний і забагато наглядачів. Тож ланцюги начепили: один комплект на ноги, а інший (як потім виявилося, задовгий) — на зап’ястки.

Поїздка до «Холодної гори» забрала годину. Весь той час Вортон сидів на лівій лавці ближче до кабіни, з пониклою головою, теліпаючи скутими руками між колін. Вряди-годи він тихо помукував, розповідав Гаррі, а Персі навіть ненадовго вийшов зі свого стану понурої задуми, щоб сповістити — у того мугирила з нижньої відкопиленої губи скрапувала слина, по краплі, доки на підлозі не набігла ціла калюжа. Як у собаки, в якого гарячої літньої днини крапає з кінчика язика.

На територію в’язниці вони заїхали крізь південні ворота — мабуть, мою машину проминули. Вартовий південного пропускного пункту відчинив великі ворота між автостоянкою і прогулянковим подвір’ям, і фургон покотив далі. На подвір’ї було нелюдно; мало хто гуляв, майже всі в той час сапали на городі. Якраз був час гарбузів. Фургон проїхав прямо до блока Е й зупинився. Водій відчинив двері й сказав, що повезе машину до механіків, поміняти масло; приємно було попрацювати разом. Додаткові наглядачі поїхали у фургоні, двоє сиділи в задній частині та їли яблука, а відчинені дверцята погойдувалися в повітрі.

Відтак Дін, Гаррі та Персі залишилися з одним закутим у ланцюги в’язнем. Цього мало вистачити — і вистачило б, якби їхню пильність не приспав той худий, мов жердина, сільський парубок, що стояв на землі, з похиленою головою, весь у ланцюгах, які оповивали його руки й ноги. Вони провели його близько дванадцяти кроків до дверей блока Е, розділившись на дві шеренги, як завжди, коли ми вели в’язнів Зеленою милею. Гаррі йшов ліворуч, Дін — праворуч, а Персі замикав, з кийком у руці. Мені про це ніхто не казав, але я знав, чорт забирай, що він його витяг; Персі обожнював той пекановий дрючок. Що ж до мене, то я сидів у камері, яка мала стати домівкою для Вортона до того самого часу, коли настане йому пора переміститися туди, де гаряче. То була перша камера праворуч, якщо йти коридором до гамівної кімнати. У руках я тримав планшетку й не міг думати ні про що, крім як штовхнути свою заготовлену промову й забратися до дідька. Біль у паху знову наростав, і мені хотілося тільки одного — піти до себе в кабінет і дочекатися, коли він ущухне.

Дін зробив крок уперед, щоб відімкнути двері. Зі зв’язки на поясі він вибрав потрібного ключа і вставив його в замок. Вортон ожив тієї миті, коли Дін прокрутив ключа й натиснув на клямку. Від пронизливого белькотливого крику (схожого на клич армії південців), який він видав, Гаррі знерухомів на місці, а Персі Ветмор вийшов із ладу практично до кінця сутички. Я те виття почув крізь прочинені двері, але спочатку й думки не виникло, що так може кричати людина; подумав, що на подвір’я пробрався якийсь собака і хтось його вдарив — може, якийсь капосний в’язень врізав сапкою.

Вортон підняв руки, перекинув ланцюг, що висів між його зап’ястків, через Дінову голову, і взявся його душити. Здавлено скрикнувши, Дін рвонувся вперед, у прохолодне електричне світло нашого затишного маленького світу. Вортон радісно подався слідом за ним, ще й напіддав йому копняком, супроводжуючи це вересками, нерозбірливим белькотом і навіть сміхом. Його лікті стирчали в обидва боки, кулаки він тримав біля Дінових вух, тягнучи ланцюга що було сили, орудуючи ним, як дворучною пилкою, — туди й назад.

Ззаду у Вортона вчепився Гаррі. Він запустив пальці в масне біляве волосся нашого новенького, а кулаком іншої руки гупав Вортону в лице, вкладаючи в удари всю силу. Кийок у нього теж був, і пістолет, але від хвилювання він не скористався ні тим, ні іншим. У нас і раніше бували форсмажори з в’язнями, ще б пак, але ніхто з них ще ніколи не заставав нас зненацька так, як Вортон. З такою ницою хитрістю ми ще не стикалися. Доти я ніколи не бачив йому подібних, і після того теж.

А ще він був дужий. Куди й поділася вся млява кволість. Гаррі згодом розказував, що відчуття було таке, наче він стрибнув на кубло сталевих пружин, яке раптом чомусь ожило. Опинившись усередині, біля столу чергового, Вортон вихором розвернувся ліворуч і скинув із себе Гаррі. Той вдарився об стіл і розтягнувся на підлозі.

— Уї-ї-ї, хлоп’ятка! — Вортон зареготав. — А же ж кльова в нас гулянка! Хіба нє? Нє?

Не перестаючи верещати й реготати, Вортон знову взявся душити Діна своїм ланцюгом. А чом би й ні? Вортон знав те, що було відомо нам усім: підсмажити його можуть лише один раз.

— Бий його, Персі, бий! — прокричав Гаррі, спинаючись на ноги. Але Персі тупо стовбичив на місці: кийок у руці, очі широкі, як супові миски. Ось він і випав, той шанс, якого він так довго чекав, могли б подумати ви, його золота нагода пустити в діло той дрючок. Але він з переляку розгубився. Бо то був не якийсь нажаханий миршавий французик чи чорношкірий велетень, який наче й не у своєму тілі перебував; то був диявол у плоті.

Я вибіг із камери Вортона, на ходу кинувши на підлогу планшетку й витягаючи пістолет 38-го калібру. Вдруге за той день геть забувши про інфекцію, яка припікала в паху. Я повірив в історію, яку розповіли мені потім хлопці, — про байдуже обличчя й затуманені очі Вортона. Але тієї миті то був зовсім не той Вортон. Те, що я побачив, було обличчям тварини — не розумної, а сповненої підступності… і мерзотності… і радості. Так. Він робив те, для чого був створений. Місце та обставини значення не мали. А ще я побачив червоне, розпухле обличчя Діна Стентона. Він помирав на моїх очах. Вортон угледів пістолет і розвернув Діна так, щоб дуло націлювалося на нього, тож я майже напевно влучив би в нього, якби вистрелив у Вортона. Над Діновим плечем горіло одне блакитне око, кидаючи мені виклик: мовляв, стріляй.

Частина третя

Руки Коффі

1

Гортаючи вже списані сторінки, я бачу, що назвав «Сосни Джорджії», де зараз живу, притулком для старих. Але ті люди, що керують цим закладом, були б дуже незадоволені! Якщо вірити буклетам, які вони тримають у вестибюлі й розсилають потенційним клієнтам, це «найсучасніший комплекс для літніх людей». У ньому навіть Ресурсний центр є — принаймні так про нього пишуть у буклетах. Люди ж, яким доводиться тут жити (у буклеті нас «ув’язненими» не називають, але я іноді не можу втриматись), кажуть про нього як про кімнату з телеком.

Люди думають, що я гну кирпу, бо нечасто спускаюся в кімнату з телеком удень. Але нудить мене насправді від телепередач, а не від людей. Опра, Рікі Лейк, Карні Вілсон, Роланда — світ навколо нас розвалюється на шматки, а всім цим людям цікаво тільки дивитись, як інші базікають про траханину з жінками в коротесеньких спідничках і чоловіками у відвислих спереду сорочках із відкритим коміром. Що ж — не судіть, і вас не судитимуть, каже Біблія, тому злізу-но я зі свого проповідницького п’єдесталу. Просто річ у тому, що якби я хотів провести час із трейлерним непотребом, я би проїхався дві милі до трейлерного парку «Щасливі колеса», куди щоп’ятниці й суботи виїжджає на облави поліція, з увімкненими сиренами й синіми блимавками. Елейн Коннеллі, моя особлива подруга, теж так вважає. Елейн вісімдесят, вона висока й струнка, досі не зігнута, з ясними очима, інтелігентна й рафінована. Вона ходить дуже повільно, бо в неї щось зі стегнами, а ще я знаю, що артрит у руках робить її жахливо нещасною. Але в неї прекрасна довга шия — лебедина — і довге красиве волосся, що водоспадом стікає їй на плечі, коли вона відпускає його на волю.