– Але ж, Елено, я…

Мама відвернулась і вдала, що поглинута розмовою зі мною, абсолютно не зважаючи на сестру. Біля лисого чоловіка в кузов упав невеликий вузлик. Чоловік жадібно його схопив.

– І це ви, добродію, говорили про гідність? – сказала йому мама. Вона вирвала в нього з рук вузол і сховала в себе під ногами. Мені було цікаво, що ж там. Як могла мама обізвати власну двоюрідну сестру божевільною?! Адже Реґіна так ризикувала, коли пішла її шукати!

– Ви дружина Костаса Вілкаса, проректора університету? – спитав чоловік у костюмі, який сидів трохи нижче від нас.

Мама кивнула, заламуючи руки.

Я дивилася, як мама заламує руки.

У їдальні приглушені голоси то гучнішали, то тихішали. Чоловіки сиділи вже кілька годин.

– Серденько, принеси їм кавник, – попросила мене мама.

Я підійшла до порога їдальні. Над столом висіла хмара тютюнового диму, яку не випускали назовні зачинені вікна й закриті штори.

– Репатріація, якщо вдасться, – сказав тато, різко замовкнувши, коли побачив мене у дверях.

– Чи бажаєте ще кави? – спитала я, тримаючи в руках срібний кавник.

Дехто за столом опустив очі. Хтось кахикнув.

– Ліно, ти перетворюєшся на справжню юну даму, – сказав татів університетський товариш. – І я чув, ти дуже обдарована художниця.

– Так і є! – сказав тато. – У неї неповторний стиль. І вона надзвичайно розумна, – додав він, підморгнувши мені.

– То значить, у матір вдалася! – пожартував хтось за столом.

Усі засміялися.

– Скажи-но мені, Ліно, – сказав газетяр, – якої ти думки про нову Литву?

– Ну, – перебив його тато, – це все-таки не юнацька розмова, правда?

– Це буде розмовою для всіх, Костасе, – відказав журналіст, – від старого до малого. До того ж, – посміхнувся він, – не буду ж я це в газеті друкувати!

Тато засовався на стільці.

– Що я думаю про радянську анексію? – я мить помовчала, не дивлячись батькові в очі. – Я вважаю, що Йосиф Сталін – нахабний агресор. І вважаю, що ми маємо вигнати його війська з Литви. Їм не можна дозволяти прийти і брати все, що хочеться, і…

– Годі, Ліно. Лишай тут кавник і повертайся до мами на кухню.

– Але ж це правда! – не відступалася я. – Це несправедливо!

– Годі! – сказав тато.

Я повернулася на кухню, ненадовго зупинившись, щоб підслухати.

– Не заохочуй її, Владасе. Дівчина вперта, вона мене смертельно лякає, – сказав тато.

– То що ж, – відповів журналіст, – тепер ми бачимо, наскільки вона подібна до свого батька, чи не так? Справжню партизанку виховав, Костасе.

Тато мовчав. Зібрання скінчилось, і гості виходили з дому по черзі, через певні проміжки, одні через парадні двері, інші – чорним ходом.

– Університет? – спитав лисий, і далі кривлячись від болю. – Ну, тоді його далеко повезли…

Мій шлунок стиснувся, немов від удару. Йонас у відчаї подивився на маму.

– Власне, я працюю в банку і бачив твого батька вчора надвечір, – усміхнувся якийсь чоловік Йонасові.

Я розуміла, що це неправда. Мама вдячно йому кивнула.

– То, значить, бачив його по дорозі до могили! – похмуро відказав лисий.

Я готова була спопелити його очима: скільки ж клею треба, щоб заклеїти тобі пельку!

– Я збираю марки. Я простий колекціонер, і вони мене шлють на смерть, бо я листувався з іншими колекціонерами за кордоном. А от університетського точно ж першим номером у список внесли за те, що…

– Замовкніть! – вихопилося в мене.

– Ліно! – зупинила мене мама. – Ти маєш негайно перепросити. Бідолашному панові дуже боляче, він сам не розуміє, що каже.

– Я дуже добре розумію, що кажу! – відказав пан, не зводячи з мене очей.

Лікарня відчинилась, і звідти вихопився страшний крик. Енкаведист тягнув сходами босу жінку в закривавленій лікарняній сорочці.

– Моя дитина! Будь ласка, нічого не робіть моїй дитині! – кричала вона. Вийшов інший офіцер, несучи сповитий згорток. За ним вибіг лікар, хапаючи енкаведиста за одяг.

– Прошу вас, ви не можете забрати новонародженого. Дитина не виживе! – кричав лікар. – Пане, благаю вас! Будь ласка!

Офіцер розвернувся і вдарив лікаря по коліну підбором чобота.

Жінку підняли в кузов. Мама і панна Ґрибайте посунулися, щоб її можна було покласти поряд із лисим. Дитину передали знизу.

– Ліно, будь ласка, – сказала мама, передаючи мені червоне маля. Узявши згорток, я відразу навіть крізь пальто відчула тепло маленького тільця.

– Боже, моя дитина! – заплакала жінка, дивлячись на мене.

Дитина тихо скрикнула й замахала крихітними кулачками. Її боротьба за життя почалася.

6

Чоловік із банку передав мамі свій піджак. Вона накинула його на плечі породіллі і прибрала в неї з обличчя волосся.

– Усе гаразд, люба, – сказала їй мама.

– Вітас! Мого чоловіка забрали, Вітаса! – видихнула молодиця.

Я подивилася на розчервоніле личко в пелюшках. Новонароджене. Дитина прожила лише кілька хвилин, а її вже Совєти записали в злочинці. Я пригорнула дитинку і торкнулася її лоба губами. Йонас прихилився до мене. Якщо вони таке зробили з оцим малям, то що чекає на нас?

– Як вас звати, люба? – спитала мама.

– Она, – молода матір витягнула шию. – Де моя дитина?

Мама взяла згорток у мене і поклала на груди жінці.

– Моя дитинка! Мила моя дитинонько! – заплакала жінка, цілуючи маля.

Машина рвонула вперед. Она благально подивилася на маму.

– Моя нога! – стогнав лисий.

– Чи є тут медики? – спитала мама, переводячи погляд від обличчя до обличчя. Люди хитали головами. Хтось навіть очей не підвів.

– Я спробую шину накласти, – зголосився банківський працівник. – Чи є в кого-небудь щось пряме? Будь ласка, допомагаймо одне одному.

Люди ніяково завозилися, замислившись, що в них такого є серед речей.

– Пане! – сказав Йонас. Він простягнув невеличку шкільну лінійку. Літня жіночка, яку вразило те, що я в нічній сорочці, заплакала.

– О так, це дуже добре, – відказав пан із банку й узяв лінійку.

– Дякую, золотко, – усміхнулася мама до Йонаса.

– Лінійка? Ви що, мені ногу шкільною лінійкою вправлятимете?! Ви з глузду з’їхали! – розкричався лисий.

– Наразі це найкраще, що в нас для цього є, – відказав банківський працівник. – А в кого є чим прив’язати?

– Пристрельте мене хто-небудь! – лементував лисий.

Мама зняла з шиї шовкову хустку і дала банківському працівникові. Бібліотекарка теж розв’язала шарф, панна Ґрибайте стала порпатись у торбі. Сорочка Они спереду просякала кров’ю.

Мені стало млосно. Я заплющила очі, намагаючись подумати про щось – про будь-що, аби заспокоїтись. Уявила свій альбом. Відчула, як рука сама поворухнулась. Образи, немов картинки з чарівного ліхтаря, зарухалися в мене перед очима. Наш дім. Мама пов’язує татові краватку на кухні, конвалії, бабуся… Її лице чимось мене заспокоїло. Я подумала про фотографію у валізі. Бабусенько, подумала я, допоможіть!

Ми прибули на якийсь полустанок за містом. Увесь він був забитий такими самими радянськими вантажівками, повними людей. Ми проїхали повз якусь машину, з кузова якої визирали чоловік і заплакана жінка.

– Пауліна! – гукав чоловік до нас. – Чи не у вас наша дочка Пауліна?

Я похитала головою.

– А чому ми за містом, а не на каунаському вокзалі? – спитала літня жінка.

– Може, так легше нас із родинами організувати. Адже на головному вокзалі стільки людей, – відповіла мама.

Певності в маминому голосі не було. Вона намагалася переконати себе. Я роззирнулася. Полустанок притулився в якійсь безлюдній місцині, навколо стояв темний ліс. Я відчула, як підіймається край килима і велетенська радянська мітла змітає нас під нього.