Ярвен наморщила чоло. Що це Тіна зробила зі своїм мобільником? Вийняла карту? Іноді Тіна, щоправда, витворяла таке, що хоч стій, хоч падай, але вимикати мобільника — це вже таки занадто!

«Головне те, що мої повідомлення приймає мама, — подумала Ярвен. — А Тіні я встигну післязавтра й сама про все розповісти».

Цієї миті задзвонив білий телефон.

— Ярвен?! — почувся привітний Гільґардів голос. — Сподіваюся, я тебе не розбудив? Ми тут не проти б зараз поснідати з тобою. Адже сьогодні на тебе чекає велика програма. Можна, пані Тяркс за чверть години зайде по тебе?

— Так, звичайно! — відповіла Ярвен.

Її знов опанував неспокій і страх.

До столиці лишалося вже недалеко. Всю дорогу вони їхали мовчки, хлопчина майже не розплющував очей, так наче спав, тільки час від часу мало не злякано хапався за свого берета й ще нижче натягав його на лоба.

Чоловік усміхнувся. Звісно, краще було б, якби поруч сидів балакучіший супутник, а натомість тепер він, боячись збудити хлопчину, навіть не важився увімкнути приймача. А проте почувався чоловік спокійно й задоволено. Приємно було допомогти малому, адже той, якщо судити з його вигляду, на потяг грошей не мав. Хоча це було й досить дивно, надто коли зважити на те, як вишукано він розмовляв.

Десь за годину їзди до міста їх почало обганяти двомісне спортивне авто, а назустріч саме мчала вантажна машина, і чоловік різко загальмував.

— Прокляття! — розлючено кинув він. — Декому так і кортить не їздити, а літати!

Хлопчина злякано розплющив очі, потім знову відкинувся на спинку сидіння й спитав:

— Чи скоро ми вже приїдемо?

Чоловік кивнув головою й промовив:

— Можна, я вимкну тепле повітря? Ти вже, мабуть, трохи нагрівся.

Замість відповісти, хлопчина відстебнув ременя безпеки, скинув бахмату куртку й сказав:

— Так, дякую. — Берета він знов нацупив на самі очі.

Згодом чоловік дорікав собі за те, що повівся так нерозважливо. Було очевидно: хлопчина наляканий. Однак ніщо не вказувало на те, що він покалічений, тим більше — покалічений тяжко… Чоловік тієї ж миті різко пригальмував, повернув голову до малого й пожартував:

— А чи не хочеш ти скинути й берета? Тобі в ньому не парко?

Хлопчина мовчки покрутив головою й визирнув з вікна.

— Слухай, у кімнаті й у машині головний убір належить скидати! — промовив чоловік і простяг праву руку, щоб жартома стягти з хлопчини берета.

Далі все сталося блискавично. Хлопчина схопив його руку й так її вкусив, що від болю чоловік мало не випустив керма, й машина трохи не злетіла з дороги, а хлопчина смикнув берета до себе, відчинив дверцята й випав на асфальт.

Чоловік скрикнув і подмухав на руку, а тоді різко зупинився й дав задній хід. Але на узбіччі вже нікого не було. Хлопчина, мабуть, подався до лісу.

Чоловік поглянув на сліди від невеличких зубів на тильному боці долоні та пучці великого пальця й простогнав. Подумав ще, чи не погукати хлопчину, але потім вирішив махнути на все рукою. У того шибеника душа вже, мабуть, у п’ятах, і він однаково не повернеться. А крім того, тепер вони квити; рука в чоловіка вже почала напухати, і він відчув, як у ньому наростає лють. Отож його не мають діймати докори сумління за те, що покинув хлопчину на дорозі отак самого-одного. Нехай би кусався ближче до міста! А втім, туди лишилося не так уже й далеко.

Чоловік перехилився через сидіння поруч, узяв картату куртку й, вийшовши з машини, поклав ту одежину на узбіччі. Він не мав сумніву: хлопчина, почувши, що машини поїхала, вийде з лісу. Отоді й знайде свою куртку.

Аж перед самим містом (тим часом біль у руці почав помалу вщухати чи, може, чоловік уже просто призвичаївся до нього) він пригадав, як у ту коротку мить, коли хлопчина лишився без берета, у нього, чоловіка, склалося таке враження, ніби білявий чуб спав малому спершу на плечі, а тоді аж до пояса. Тож і не дивно, що хлопчині було соромно, коли його бачили без берета!

8

Ярвен затамувала подих. Банкетна зала була така величезна, що в ній стало б місця запевне для цілої сотні людей. Але цієї хвилини в другому кінці за довгим столом сиділи тільки Гільґард і Тяркс, а поруч із ними, на чолі столу, — чоловік, який напередодні ввечері зустрічав їх в аеропорту: режисер.

— Доброго ранку, Ярвен! — вигукнув Гільґард.

Голос його луною прокотився в широкій залі. Паркетна підлога й тут у багатьох місцях була оздоблена інкрустаціями і блищала в світлі, що падало крізь високі засклені двері. За ними виднілося поруччя вузенького балкона, а далі — парк, який розкинувся з тильного боку будівлі.

— Доброго ранку, — привіталась Ярвен і сіла навпроти Гільґарда на одне з двох вільних місць, де було столове начиння й посуд для сніданку: рожевий порцелян із золотавою облямівкою. Але на полірованому столі між начинням стояла лише хлібниця, масло й тарілка з м’ясною нарізкою — як удома. Ярвен трохи заспокоїлась.

— Сподіваюсь, тобі добре спалося? — спитав Гільґард і подав їй хлібницю з булочками.

«Власне, в такій залі мали б подавати слуги, — промайнуло в Ярвен. — Такі собі поважні чоловіки в чорних фраках, білих сорочках і з серветкою через руку або молоді жінки в білих очіпках і в невеличких трикутних фартушках поверх чорних суконь».

— Тобі не завадить добре поснідати, щоб розпочати цей день з новими силами, — додав Гільґард.

— Дякую, — тихо мовила Ярвен.

Поки вона намащувала маслом булочку, режисер пильно придивлявся до неї. Сам він, хоч перед ним також лежало столове начиння, не їв. Ярвен не могла зосередитись і не чула, про що він перемовлявся з Гільґардом і Тяркс, але ішлося, схоже, про якийсь міський квартал. Один раз, коли Ярвен попросила пані Тяркс передати їй тарілку з нарізкою, вона перехопила режисерів погляд — досить доброзичливий, прихильний. І все ж вона, коли обережно вкусила бутерброда, почувалася незатишно.

«Це ж негарно! — подумала вона, сподіваючись, що ніхто не читає думок з її обличчя. — Спостерігати, як хтось їсть, — це просто негарно! А хочеться ж вірити, що в такому замку люди вміють поводитися за столом».

— Ще одну булочку? — спитав Гільґард, коли Ярвен втерла серветкою губи.

Ярвен похитала головою й знову сказала:

— Дякую.

— Чудово! — всміхнувся до неї режисер. — Бо про дівчинку, якої для ролі нам спершу довелося б навчати добрих манер, не могло бути й мови від самого початку. Але для тебе це, бачу, вочевидь не проблема! Мабуть, тобі дали непогане виховання.

Ярвен кивнула головою. Хвилю вона розмірковувала про те, чи казати йому, що давати виховання — то, зрештою, і є мамина робота. Утім, це його не стосувалось.

— Ярвен, — промовив режисер і нахилився до неї через стіл, — тобі, певна річ, кортить довідатись, які в нас плани щодо тебе цього напрочуд гарного дня?

Ярвен знов кивнула головою. На душі в неї було дуже самотньо.

— Що ж, Гільґард і Тяркс уже пояснили тобі, про що йдеться, — сказав режисер. — У ці вихідні ти маєш показати, чи є в тобі ота жилка, щоб правдоподібно зіграти принцесу. Пояснили вони тобі також, що для нас більше значення має твоя харизма, а не те, чи вмієш ти що-небудь завчити напам’ять і виразно продекламувати. Ми могли б, звісно, просто влаштувати тобі ще один кастинг. Але що це нам дало б? Адже все це якось дуже штучно, неприродно.

— Так, — буркнула Ярвен. Вона ніяк не могла втямити, про що каже цей чоловік. Зрештою, саме для цього вона сюди й приїхала: на ще один тур відбору.

— Але тобі, Ярвен, страшенно пощастило, — провадив режисер, розплившись у такій осяйній усмішці, що Ярвен раптом подумала: «Щоб мати природний вигляд, йому ще вчитися та й учитися». — Пощастило в тому, що тут, у Скоґландії, я знайомий з королівською родиною. Що я дружу з королівською родиною. — Усмішка й далі не сходила з його обличчя. — Через те нам і дозволили переночувати в цьому чарівному маєтку. І через те ти, Ярвен, у ці вихідні… — він зробив коротеньку паузу. — Зможеш повдавати з себе принцесу Скоґландську.