Ярвен кивнула головою й поцікавилась:

— А решта дівчат ночуватимуть також там?

Режисер недбало задудонів двома пальцями собі по скроні й промовив до Гільґарда і Тяркс:

— Ну, то я піду вже. — Тоді кивнув головою до Ярвен: — Побачимося завтра вранці. — І, не озираючись, зник край льотного поля.

Тяркс якусь хвилю ще дивилася йому вслід, потім зітхнула й нарешті згадала:

— Яких дівчат? Кого ти маєш на увазі?

— Тих, котрих відібрали на інших кастингах, — пояснила Ярвен.

До них підкотив чорний лімузин, і за його кермом Ярвен побачила знов Рупертуса.

— Тих, що приїхали теж на фінальний тур, — додала вона.

Гільґард засміявся й відчинив перед нею дверцята.

— Поки що наша фаворитка — ти! — сказав він. — Я думав, ти вже й сама це зрозуміла. Ти — наша абсолютна фаворитка! І поки не розчаруєш нас, роль буде твоя.

— Крім мене, зовсім нікого немає?.. Я — єдина кандидатка? — злякано перепитала Ярвен.

Лімузин повільно підкотив льотним полем до великих воріт. Їх відчинив юнак у комбінезоні, який і сам мав такий вигляд, немовби знімався в якомусь фільмі: високий і також білявий. Вони виїхала на широку дорогу, що вливалася в автостраду. Лімузин нечутно вписався в безперервний потік машин.

— Я гадав, ти вже про все здогадалася! — промовив Гільґард. — Щоправда… ще має дати згоду режисер. Завтра й післязавтра він дивитиметься й слухатиме тебе від ранку до вечора. Це буде, мабуть, напружена робота. Він має одну геніальну ідею, ти ще здивуєшся.

— Сподіваюся, це буде… не дуже складно? — налякано спитала Ярвен. Вона відчула, як до неї знову повертається страх.

Тяркс, що сиділа поруч, засміялася. Майже весело.

— Навпаки, це взагалі буде дуже просто! — сказала вона. — Ти ще здивуєшся. Тобі сподобається. Таке б сподобалося будь-якій дівчині, повір мені.

За вікном лімузина попливли будівлі — солідні, білі міські будівлі з гіпсовим оздобленням над вінками, з карнизами й скульптурами. А попід вуличними ліхтарями прогулювалися перехожі з покупками й пакуночками з картоплею фрі в руках, у гуртах сміялися хлопці й дівчата. Траплялися й літні чоловіки та жінки, переважно поодинці, і з того, як вони ступали, Ярвен бачила, що вони дуже стомлені й поспішають додому.

«Як і в нас вечорами, — подумала Ярвен і відкинулась на спинку сидіння. — Хіба що на вулицях трохи більше світла. Усе має такий… такий заможний вигляд. А загалом нічого незвичайного. Я — їхня фаворитка!»

Знов коротко озвався мобільний телефон — надійшло текстове повідомлення.

«Ярвен, люба моя! — писала мама. — Ти вже, мабуть, на місці. Відразу дай знати, як у тебе справи. (Тільки не телефонуй! Сьогодні в мене ще одна група!) Люблю тебе. Мама».

Ярвен викликала в мобільнику меню й натисла на «Відповісти». Котрась інша мати, не така боязка, не надсилала б, певна річ, стільки есемесок. Ох, як же добре, що мама в неї така боязка! Читати повідомлення від неї — просто втіха! Може, зокрема, й тому, що писала вона дуже ніжно — так ніжно, як удома ніколи з Ярвен навіть не розмовляла.

«Це був не політ, а просто чудо! З нетерпінням очікую завтрашнього дня. — Ярвен хвильку повагалась і надрукувала ще: — Я тебе також люблю. Ярвен».

7

Коли вони виїхали з міста, за вікном Ярвен могла розгледіти вже не багато чого. Повз них пролітав темний краєвид: переважно ліси, часом поле, а один раз на ріллі Ярвен побачила табунець козуль, які чорними тінями вимальовувалися на тлі темно-сірого неба й на машину не звертали жодної уваги.

Невдовзі машина завернула в алею, у кінці якої стояла, праворуч і ліворуч освітлена двома каретними ліхтарями, стара сторожка з клінкерної цегли. Рупертус збавив швидкість і довгою бруківкою повільно підкотив до головної будівлі, що тьмяно біліла в нічних сутінках.

— Це Естерлінд? — прошепотіла Ярвен, тамуючи подих.

Цієї хвилини будівля в місячному сяйві нагадувала майже замок і була неймовірно чудовніша від усіх тих будівель, у яких Ярвен побувала в своєму житті.

— Це… готель? — поспитала вона.

Адже були всілякі заміські готелі, готелі-замки, і люди, що мали гроші, могли проводити там відпустки. Колись Тінині батько й мати на Трійцю збиралися влаштувати таку собі екскурсію від одного заміського готелю до іншого. Тінина мати навіть показувала Ярвен проспект, і в ньому одна з будівель мала точнісінько такий самий вигляд, як оця. Але обійшлася б та екскурсія, звичайно, дуже дорого.

Тяркс засміялася. Ще відколи вони сіли в літак, вона стала багато привітнішою.

— Це старий королівський маєток, — пояснила вона. — Колись давно, як відстані були ще великі, влітку сюди виїздила з міста королівська сім’я й відпочивала тут від державних справ. Тепер з міста сюди, звичайно, палицею докинути, юна принцеса любила тут бувати. Нині одна літня резиденція на півночі, в протоці Зунд, а друга — на одному з островів у Середземному морі.

— А-а, — зніяковіло протягла Ярвен. Вона спробувала пригадати, що знає про Скоґландію, і збагнула, що не в змозі навіть з певністю сказати, де ця країна лежить. — А чому ми… Чому я?..

Машина спинилася. Під ногами в Рупертуса, коли той вийшов з машини й почав діставати з багажника сумку Ярвен, зарипіла галька.

Але Ярвен, перше ніж відчинити дверцята, чекала ще відповіді на своє запитання.

— Тут ідеальне місце для того, щоб спокійно підготувати тебе до твого завдання, — промовила Тяркс. — Хіба тобі тут не подобається? Ми дуже раді, що маємо змогу бути тут. — Жінка втягла голову в плечі й вийшла з машини.

«Я теж дуже рада, — подумала Ярвен. — Принаймні мені так здається. Уперше в житті я летіла в літаку, а тепер ще й ночуватиму в майже справжньому замку! Треба буде написати про це мамі. І Тіні теж».

Вона звела очі на привітний білий фасад, потому ще раз озирнулася через плече на старі дерева в алеї. Цей день здавався якимсь нереальним — мов у казці чи в кіно, і Ярвен ще дужче, ніж доти, пошкодувала, що не прихопила з дому фотоапарата. Щоб мати доказ не лише для однокласників. А й для самої себе.

Гільґард зробив широкий жест у бік високих вхідних дверей і промовив:

— Ласкаво прошу!

Щоправда, швейцар у чорній лівреї їх не зустрів.

Щоб устигнути на суботню нараду в столиці, він вирушив з північних гір рано вранці. Південний острів, звичайно, не дуже великий, а шляхи вже багато років були в такому доброму стані, що давали змогу їздити досить швидко. Проте в дорозі він любив не поспішати й час від часу спокійно помилуватися краєвидом. Скоґландія… Свою країну він любив, як, мабуть, усі скоґландці, й знав, що в ній йому живеться добре. І усім. «Навіть селянам, — подумав він, — нашим вільним скоґландським селянам, хоч працюють вони в поті чола. Але живеться їм добре».

На узбіччі в траві ще виблискувала прохолодна роса, і він увімкнув тепле повітря, щоб трохи зігрітися. У цих лісах ранками, коли сонячне проміння в багатьох місцях ще не торкалося землі, він і в машині завжди ніби мерз.

Неподалік попереду дорогу неквапом перейшли дві козулі. У вранішньому світлі простиралися луки, родючі угіддя, ніжно-зелені посіви жита, а рапс уже відцвітав.

Ту постать він помітив ще задовго до того, як під’їхав ближче; у цьому місці рівна, мов під лінійку, дорога починала спинатися на гірський хребет. На узбіччі хтось сидів — скоцюрбившись, сіро-бурий, мов сама земля, і якусь мить він у машині навіть потерпав, що, може, стався нещасливий випадок і когось покалічило. Але потім та постать підхопилася на ноги й характерно помахала рукою. Хтось хотів, щоб його підвезли.

Чоловік за кермом завагався. Колись на дорозі, а надто в провінції, він завжди спинявся: там часто стояли діти, яким треба було під’їхати від одного хутірця до іншого, бо відстані були чималі, а автобуси ходили не завжди регулярно. Підбирав він і молодь, що подорожувала країною, їхньою мальовничою Скоґландією; проблукавши цілий день у темних скоґландських лісах, стомлені, хлопці й дівчата хотіли дістатися до ближчої залізничної станції чи до молодіжної туристської бази. Він підвозив їх залюбки, дорогою розмовляв з ними, тішився тим, що траплялася нагода комусь допомогти, а самому йому це нічого не коштувало.