Вся «мала проза» Дімарова останніх літ (його улюблені етюди, новелети і оповідання він принципово й послідовно фрагментизує та ескізує, прагнучи повсюдно посилити відчуття незавершеності змальовуваного) несе на собі виразну печать прихованої полеміки з поетичною школою української прози. Не випадково в котромусь із інтерв’ю Дімаров назвав цю прозу безнадійним літературним анархізмом. Він рідко висловлюється саме на теми теорії літератури, але якщо вже висловлюється, то це звучить на рівні «вірую» і «заперечую».

Саме втікаючи від набридливого побутопису з усіма його старосвітськими розлогостями або традиційною поетизацією, Дімаров якщо не йшов далі ходою автора суперлаконічних та аскетичних «історій», то писав спогади. Після книги «Прожити й розповісти», що викликала справді добре відгоміння, він узявся за матеріал, за який давно вже мав би взятися. Адже всі його багатолітні мандри за камінням (у світі його колекціонерів має таку ж авторитетну репутацію, як і в літературі) — це той матеріал, до якого він майже не торкався. Хіба що зовсім трохи його увійшло в повість «Вершини». Публікація «Поеми про камінь» на сторінках «Березоля» не пройшла непоміченою навіть у такий час, коли література існує майже на маргінесі суспільних інтересів. Очевидно, це зумовлено не тільки мистецтвом Дімарова-оповідача, а й справді цікавим матеріалом. Та й, власне, документалістика, мемуаристика, «нелітературна» література відвойовує в читача дедалі більший інтерес.

Сомерсет Моем постійно наголошував: письменник повинен писати багато. І його слабші твори стануть своєрідним постаментом для того кращого, що йому пощастить створити. Як правило, українські прозаїки не відзначаються високою продуктивністю. Нечуй-Левицький, Винниченко, Загребельний, Гуцало, Шевчук — скорше виняток. До таких винятків належить і Дімаров. Так, у нього бували довгі перерви на мовчання, бували творчі депресії, але потім він знову й знову брався за роботу і з’являлася нова — часто несподівана формою чи матеріалом — книжка, яку не могли не помітити.

Я певен, що буду зовсім не оригінальним, коли скажу, що люблю цього письменника і цю людину. І — не тільки тому, що Дімаров уособлює для мене еталон добросовісності у ставленні до літературного ремесла. Такі індивіди, як Дімаров, роблять життя цікавішим і веселішим, розганяючи його монотонність і буденну нудьгу. Навіть у побут вони вносять мистецький, карнавальний дух. Виклад усіх тих сюжетів ще чекає для себе відповідної нагоди. Я вірю, що тоді народиться ще незнана читацьким загалом «Дімаровіада». Тільки в ембріоні вона заявлена самим автором у мемуарах «Прожити й розповісти».

Колись Василь Земляк звернув увагу на те, що бувають письменники, набагато цікавіші за свої книги, і буває — як особа — вельми розчаровує при знайомстві з ним; подеколи навіть і не віриться, що такий нудяра, чванько чи невропат міг створити такі книги.

Говорячи про нього, дозволю собі ще такий відступ.

Мені не раз думалося, що Дімаров у своєму роді — «останній із могікан».

Таких людей сьогодні вже майже немає.

Він — не просто селянин із ніг до голови. Селянин — у всьому: у звичках, незважаючи на те що ось уже який час живе в столичному мегаполісі, у ладі та лексичній партитурі своєї прози, інтонаційно живої, щедрої на солонуватий чи приперчений дотеп. А ще в ньому виразно вгадується ота особлива селянська культура, яка майже цілковито анігілювалася з українського села після ґвалтовної колективізації і після 1933-го. Інколи здається, що після всього того в нашому селі виведено зовсім іншу людську популяцію. Мабуть, так воно і є.

Не гудуть над вишнями хрущі, не співають ідучи дівчата. Село глушить самогон, обкладає дванадцятиповерховим матом Президента, парламент, демократів і партократів, жує сало й плаче разом із багатими, які також плачуть. Селу набридла його хліборобська солона доля, й воно, ставши на поріг другої половини XX століття, вибрало собі іншу долю. Воно тепер — неначе не писанка село. Аби Дімаров не ідеалізував його (улюблене заняття всіх селюків, що живуть у місті), доля послала йому закинутий у лісах при березі Сули Мохнач на Черкащині. Наїжачений у небо телеантенами Мохнач легко спускає на грішну землю найбезнадійніших мрійників і візіонерів. Мохнач теж не дає Дімарову змоги перестати бути самим собою.

Кожен, хто читав книги його спогадів, очевидно ж, зауважив, з якою ностальгією мовить автор про уламки селянської цивілізації. Він згадує не тільки обличчя свого дитинства, а й ту атмосферу, яка ще долинула в його дитинство. Все те розтануло, мов ліричний дим. Світ перевернувся й раз, і вдруге, і втретє. Якби не іронія та здоровий скепсис, то, думаючи про такі зміни, справді можна збожеволіти. (Іронія ж і скепсис — привілей не тільки філософів, а й сільських дядьків, які, почухуючи потилицю у відповідь на драматичну подію, незворушно прослебізують: «Не скубіть собі чуба з горя — ще не така хороба на цім світі причепиться, але — випливемо, якось та воно буде, бо не може бути, щоб ніяк не було…»)

Така життєва позиція, наснажена незнищенним дядьківським стоїцизмом, характерна саме для автора книги «Прожити й розповісти». Складові так званого українського характеру в їхньому майже питомому вигляді тут справді легко спостерегти. Міське життя нас шліфує, нівелює, динамізує і т. ін., але в деяких людях і національного, і суто особистісного лишається ще так багато, що в них є особливий шарм і вони стають іронічною прикрасою наших товариств і гострою приправою духовних трапез. Читач цієї книжки не тільки замислиться над тим, що є наше життя, а й нарегочеться з усіх тих дотепних містифікацій, які не тільки описав, а й як вигадливий режисер поставив на життєвому кону Анатолій Дімаров. Комізм деяких «мізансцен» має широкий спектр відтінків — від одверто водевільних чи фарсових й аж до тих, які змушують згадати про театр абсурду. Дімаров ніби хоче сказати, що життя — надто серйозна річ для того, аби сприймати його надто серйозно. Немало людей психічно надірвалися, виявившися аж надто субтильними під цією жорстокою ваготою. Історія вчить, що найбільше рації мають іроніки, скептики та обережні оптимісти, разом узяті. Тобто — такі, як Дімаров, який зумів усі ті якості доволі химерно в собі поєднати.

Хоч би про яку чудасію він оповідав, він, мов сільський веселун-характерник, уміє зберегти відчайдушно серйозну міну, посилюючи тим комізм ситуації, вміє легко дистанціюватися від матеріалу, ненав’язливо об’єктивізуючи повістування й усіма способами підкреслюючи свою цілковиту незалежність від усього описуваного, хоча він, як це й ведеться в спогадах, — одна з найголовніших дійових осіб. Це, до речі, той мистецький ефект, за яким стоїть віртуозне володіння матеріалом; факти не тиснуть на автора, кожен із них, згідно з авторською волею, знає своє місце і значення.

Завершити хочу не на літературознавчому регістрі, а суто приватно — знову про Дімарова (це артикулювалося на початку цього слова) як про нашу фамільну цінність. Я читав усе, що він видавав, не тільки з професійного примусу та обов’язку критика, який мусить бути обізнаним з усім найцікавішим у літературному процесі.

Я читав його з бажання читати саме Дімарова, від чиїх книжок одержуєш естетичну насолоду.

А мої сини в той час читали «Через місточок», «Блакитну дитину», «Для чого дитині серце». Вони мовби вступали в мої сліди — через стільки літ читали ті книжки, з якими я виростав.

А далі стало ще цікавіше: ці ж книжки Анатолія Дімарова читає мій внук Мар’ян…

Отже, в життя чотирьох поколінь мого роду ввійшли твори цього письменника. Цей факт — ще одна своєрідна оцінка його творів.

Я певен, що таких читацьких династій у Дімарова немало. Що не один рід «приватизував» його, живучи з його книгами. Це — те, що не записується в історію літератури, але те, що є вельми важливим моментом цієї історії.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Повісті

Сповідь стукача

Почалося все з гірки.