Крику!.. Ґвалту!.. Хутір трусився…

А я?

Що ж я…

Я мовчав — беріг свою лисину.

Надька така: не пожаліє яєць!

Вони такі!

Мій правнук — вихованець дитячого садочка.

Не по літах серйозна людина.

Скаже що — хоч стій, хоч падай.

Якось минулого року мене зненацька провідали гості. А дружина вискочила саме в аптеку.

Ну, ждані-неждані, але приймай, пригощай.

Пораюсь на кухні, а Максимчик під ногами.

— Знаєш що, — звернувся до нього, — поки я тут поратимусь, біжи порозважай гостей.

Кивнув головою, пішов. Нарізав хліб, заношу. Максимчик уже за столом, обіч гостей: ледь голова витикається.

— Дідусю, не заважай мені розважати гостей!..

А це вже нещодавно — останній рік у садочку.

— Ти там не нудьгуєш?

Складаючи з сірників піраміду, правнук заперечливо крутнув головою. От-от скаже сердито:

— Не заважай!

А мене розбирає стареча цікавість:

— А в тебе там дівчина є?

— Є.

— А як її звати?

— Олюня.

— І давно вона в тебе?

— Два роки.

— І що ви збираєтесь робити після садочка?

— Поженимось.

— Ото… Оженитись, Максимчику, не штука, а жити де будете? У батьків і так повернутися ніде.

— У тебе, дідусю.

— А я вам не заважатиму?

— А ти, дідусю, помреш.

— А як не помру?

— Тоді ми з тебе зробимо мумію. Ти лежатимеш тихо-тихо. Догавкався!

Ходжу тепер по кімнаті, ходжу та й роздумую: «Цікаво, куди вони запхнуть мою мумію? Під ліжко чи під диван?»

Випадок у лікарні

Не терплю хропунів.

Можуть же полікуватися! Можуть!

Не лікуються, труять іншим життя.

Мені підселили хропуна з хропунів.

Мені, у якого сон наче в зайця!

Рип — і я вже схопився.

Трісь — і я вже на рівних.

Що?! Де?! Вуха локаторами, і серце під горлом.

А тут над самісіньким вухом божевільні рулади сусіда.

Ніч терпів… Другу… Відчуваю, що збожеволію.

Поскаржився черговому лікареві.

— Терпіть, голубчику. Всі палати забиті.

Терпіти?.. З глузду з’їхати?.. Не на такого напали! Потинявсь-потинявсь коридором, шукаючи, де б послатися, коли всі поснуть, — знайшов!

Симпатичний закуток, де сиділа чергова сестра. Стіл, шафа, а навпроти — диван.

Те, що треба!

Зачекав до одинадцятої, коли вся лікарня провалилася в сон, зібрав постіль — і до закутка.

Сестри ж уже немає, сестра десь куняє, зібгавшися калачиком…

Добіг, а сестра на дивані. Вкрилася ковдрою, посапує солодко.

Що маю робити? Таж біля дивана он місце! Примощуся, посплю до п’ятої (завжди прокидався о п’ятій) та потихеньку й змотаюсь.

Послався, ліг і провалився у сон.

І треба ж, щоб якась нечиста сила надумалась о четвертій подзвонити в лікарню.

Сонна сестричка зірвалася та й стрибонула босими ногами мені на живіт.

Я теж спросоння обома руками вчепився їй в ноги…

Вам доводилось чути, як вищить збожеволіла пожежна машина?

А мені довелося.

Шибки вилітали. Стеля осипалася. Хворі в коридор вискакували.

Одкачували сестричку до ранку.

Розгніваний завідувач, коли йому доповіли, наказав:

— Переселити у бокс! Бо він мені всіх сестер переґвалтує!

Переселили. Пенал три на чотири. Вузеньке ліжко й рахітичний стілець. Лікар, сестра тільки боком заходять.

Зате тиша вночі, як у могилі.

Кр-р-расота!

Випив і закусив

Сталося це під час минулої війни, коли наші війська великою кров’ю звільнили столицю України. Коли до Києва повертались евакуйовані і розпочалася вже інша війна: за вільні квартири.

Народний артист у виснажливій тій війні участі не брав: йому одразу ж вручили ключі од квартири в будинку недалеко від театру Франка, і він поринув у творче життя цього уславленого театру.

Зголодніла за життям духовним публіка валом валила в театр, кожна вистава — аншлаг, артисти працювали на межі людських сил, тож не дивно, що чоловіча половина після кожної майже вистави до півночі водила «козу».

Міфічну істоту, яка не повернеться в стайню, доки не провідає всі тогочасні шалмани, де рікою лилися горілка й вино, а на закусь, щоб не одразу п’яніли, подавали так звані «лєдєнци», що ними тільки броню пробивати у танках, а не гризти чи смоктати.

Народний артист теж залюбки водив ту «козу» й повертався додому під добрячою мухою, коли дружина і діти вже спали.

Світло часто вимикали, і народний артист, долаючи сходини, обтикував ключем всі підряд двері, шукаючи знайомого вічка в замкові, а потім увалювався в коридор, притримуючи стіни, щоб не звалились на голову, та й будив щоразу дружину:

— Мамуню, що є погризти? Кишка кишці дулю показує.

Мамуня, уже звикла до цих походеньок, сонно відповідала:

— Хліб на столі… Баночка з маслом на підвіконні… І дай нам спокій…

— Спасибі, мамуню, ти мене врятувала! — театрально вклонявся народний артист і тьопав на кухню.

Навпомацки знаходив хліб, баночку з маслом, ще й на ложку натрапляв.

А цього разу їв і подумки лаяв дружину, що не могла спробувати масло, перш аніж купувати, — майже всі продукти носили з тогочасного Євбазу. Масло було гірке, як смертна кара, ще й смерділо якимось чортовинням…

Впоравшися з маслом, завалився спати.

А вранці його ледь добудилася дружина:

— Сеня!.. Сеня!.. Як ти себе почуваєш?

— Нормально, — відповів народний артист, позіхаючи.

— Та ти хоч знаєш, що ти з’їв?!

— Масло.

— Не масло, а мазь од корости, що я нею мажу дітей!..

Розповідають, що в народного артиста весь день слина котилася з рота, як у скаженого вовка.

А на масло відтоді дивитись не міг:

— В труні я його бачив!

Класово ворожий напій

Їдальня паровозоремонтного заводу стояла поруч із нашою школою.

Помпезна споруда з гігантськими колонами, з величезними вікнами, з високою, десь аж під хмари, стелею.

Пам’ятаю перші та, мабуть, і останні відвідини тієї їдальні.

Щойно подолав широкі, з білосніжного мармуру сходини, як опинився віч-на-віч з міліціонером. Вирізаний з фанери міліціонер мав дуже грізний вигляд. Однією рукою він діставав з кобури нагана, а другою показував на плакат, де криваво-червоним по білому кричало: «У нас не крадуть!»

Втягнувши голову в плечі, прошмигнув мимо охоронця порядку. Вже примостившися до столика, я зрозумів, чому не «крадуть». На столі стояло кілька брудних тарілок з білого металу, і на кожній тарілці вибито: «Украдено в їдальні № 1». Ножів не було, мабуть покрали, зате в кожній виделці було по одному лише зубцеві, а ложки світили акуратно просвердленими дірками.

Підійшов до буфету і видивився страву, якої зроду-віку не пробував, але про яку читав у повістях та романах.

Какао! Класово ворожий напій, що ним ласували капіталісти й поміщики. Вся ота нечисть, зліквідована Жовтневою революцією. «Ешь ананасы, рябчиков жуй, день твой последний приходит, буржуй!»

Не пробував ані ананасів, ані рябчиків, класово ворожі ці страви були ліквідовані разом із буржуазією, а от какао якимось чином уціліло та й підступно пробралося в пролетарську нашу їдальню.

То як же його не скуштувати!

— Мені оте, — тремтячою рукою показав на півлітрові чашки із какао.

— Скільки?

Хотів узяти одну, та одразу ж подумав, що, поки розпробую, решту розметуть.

— Чотири.

— Не обдме? — питає буфетниця.

— Питаєте! — чую глузливе за спиною. — Та йому відро дай — видме ще й вилиже.

Черга незлостиво сміється, а я несу на таці дорогоцінний напій, пильнуючи, аби не пролити й краплини.

Сів до столу, взяв першу чашку, підніс до молитовно наставлених вуст.

Що вам, хлопці, сказать про какао? Всі солодощі світу були зібрані в тому напої, кожен ковток переносив мене на Олімп, де проживали боги Стародавньої Греції. П’ючи остогидлий нектар, вони заздрісно поглядали в мій бік, і канючити в мене заважало лиш те, що вони були богами, а не простими смертними. Тільки Афродіта, страшенно схожа на Вальку Чмовжову, улесливо посміхалась до мене, але я лишавсь непохитний, як тичинівська скеля, бо «когда я єм, то глух і нєм».