Крику!.. Ґвалту!.. Хутір трусився…
А я?
Що ж я…
Я мовчав — беріг свою лисину.
Надька така: не пожаліє яєць!
Вони такі!
Мій правнук — вихованець дитячого садочка.
Не по літах серйозна людина.
Скаже що — хоч стій, хоч падай.
Якось минулого року мене зненацька провідали гості. А дружина вискочила саме в аптеку.
Ну, ждані-неждані, але приймай, пригощай.
Пораюсь на кухні, а Максимчик під ногами.
— Знаєш що, — звернувся до нього, — поки я тут поратимусь, біжи порозважай гостей.
Кивнув головою, пішов. Нарізав хліб, заношу. Максимчик уже за столом, обіч гостей: ледь голова витикається.
— Дідусю, не заважай мені розважати гостей!..
А це вже нещодавно — останній рік у садочку.
— Ти там не нудьгуєш?
Складаючи з сірників піраміду, правнук заперечливо крутнув головою. От-от скаже сердито:
— Не заважай!
А мене розбирає стареча цікавість:
— А в тебе там дівчина є?
— Є.
— А як її звати?
— Олюня.
— І давно вона в тебе?
— Два роки.
— І що ви збираєтесь робити після садочка?
— Поженимось.
— Ото… Оженитись, Максимчику, не штука, а жити де будете? У батьків і так повернутися ніде.
— У тебе, дідусю.
— А я вам не заважатиму?
— А ти, дідусю, помреш.
— А як не помру?
— Тоді ми з тебе зробимо мумію. Ти лежатимеш тихо-тихо. Догавкався!
Ходжу тепер по кімнаті, ходжу та й роздумую: «Цікаво, куди вони запхнуть мою мумію? Під ліжко чи під диван?»
Випадок у лікарні
Не терплю хропунів.
Можуть же полікуватися! Можуть!
Не лікуються, труять іншим життя.
Мені підселили хропуна з хропунів.
Мені, у якого сон наче в зайця!
Рип — і я вже схопився.
Трісь — і я вже на рівних.
Що?! Де?! Вуха локаторами, і серце під горлом.
А тут над самісіньким вухом божевільні рулади сусіда.
Ніч терпів… Другу… Відчуваю, що збожеволію.
Поскаржився черговому лікареві.
— Терпіть, голубчику. Всі палати забиті.
Терпіти?.. З глузду з’їхати?.. Не на такого напали! Потинявсь-потинявсь коридором, шукаючи, де б послатися, коли всі поснуть, — знайшов!
Симпатичний закуток, де сиділа чергова сестра. Стіл, шафа, а навпроти — диван.
Те, що треба!
Зачекав до одинадцятої, коли вся лікарня провалилася в сон, зібрав постіль — і до закутка.
Сестри ж уже немає, сестра десь куняє, зібгавшися калачиком…
Добіг, а сестра на дивані. Вкрилася ковдрою, посапує солодко.
Що маю робити? Таж біля дивана он місце! Примощуся, посплю до п’ятої (завжди прокидався о п’ятій) та потихеньку й змотаюсь.
Послався, ліг і провалився у сон.
І треба ж, щоб якась нечиста сила надумалась о четвертій подзвонити в лікарню.
Сонна сестричка зірвалася та й стрибонула босими ногами мені на живіт.
Я теж спросоння обома руками вчепився їй в ноги…
Вам доводилось чути, як вищить збожеволіла пожежна машина?
А мені довелося.
Шибки вилітали. Стеля осипалася. Хворі в коридор вискакували.
Одкачували сестричку до ранку.
Розгніваний завідувач, коли йому доповіли, наказав:
— Переселити у бокс! Бо він мені всіх сестер переґвалтує!
Переселили. Пенал три на чотири. Вузеньке ліжко й рахітичний стілець. Лікар, сестра тільки боком заходять.
Зате тиша вночі, як у могилі.
Кр-р-расота!
Випив і закусив
Сталося це під час минулої війни, коли наші війська великою кров’ю звільнили столицю України. Коли до Києва повертались евакуйовані і розпочалася вже інша війна: за вільні квартири.
Народний артист у виснажливій тій війні участі не брав: йому одразу ж вручили ключі од квартири в будинку недалеко від театру Франка, і він поринув у творче життя цього уславленого театру.
Зголодніла за життям духовним публіка валом валила в театр, кожна вистава — аншлаг, артисти працювали на межі людських сил, тож не дивно, що чоловіча половина після кожної майже вистави до півночі водила «козу».
Міфічну істоту, яка не повернеться в стайню, доки не провідає всі тогочасні шалмани, де рікою лилися горілка й вино, а на закусь, щоб не одразу п’яніли, подавали так звані «лєдєнци», що ними тільки броню пробивати у танках, а не гризти чи смоктати.
Народний артист теж залюбки водив ту «козу» й повертався додому під добрячою мухою, коли дружина і діти вже спали.
Світло часто вимикали, і народний артист, долаючи сходини, обтикував ключем всі підряд двері, шукаючи знайомого вічка в замкові, а потім увалювався в коридор, притримуючи стіни, щоб не звалились на голову, та й будив щоразу дружину:
— Мамуню, що є погризти? Кишка кишці дулю показує.
Мамуня, уже звикла до цих походеньок, сонно відповідала:
— Хліб на столі… Баночка з маслом на підвіконні… І дай нам спокій…
— Спасибі, мамуню, ти мене врятувала! — театрально вклонявся народний артист і тьопав на кухню.
Навпомацки знаходив хліб, баночку з маслом, ще й на ложку натрапляв.
А цього разу їв і подумки лаяв дружину, що не могла спробувати масло, перш аніж купувати, — майже всі продукти носили з тогочасного Євбазу. Масло було гірке, як смертна кара, ще й смерділо якимось чортовинням…
Впоравшися з маслом, завалився спати.
А вранці його ледь добудилася дружина:
— Сеня!.. Сеня!.. Як ти себе почуваєш?
— Нормально, — відповів народний артист, позіхаючи.
— Та ти хоч знаєш, що ти з’їв?!
— Масло.
— Не масло, а мазь од корости, що я нею мажу дітей!..
Розповідають, що в народного артиста весь день слина котилася з рота, як у скаженого вовка.
А на масло відтоді дивитись не міг:
— В труні я його бачив!
Класово ворожий напій
Їдальня паровозоремонтного заводу стояла поруч із нашою школою.
Помпезна споруда з гігантськими колонами, з величезними вікнами, з високою, десь аж під хмари, стелею.
Пам’ятаю перші та, мабуть, і останні відвідини тієї їдальні.
Щойно подолав широкі, з білосніжного мармуру сходини, як опинився віч-на-віч з міліціонером. Вирізаний з фанери міліціонер мав дуже грізний вигляд. Однією рукою він діставав з кобури нагана, а другою показував на плакат, де криваво-червоним по білому кричало: «У нас не крадуть!»
Втягнувши голову в плечі, прошмигнув мимо охоронця порядку. Вже примостившися до столика, я зрозумів, чому не «крадуть». На столі стояло кілька брудних тарілок з білого металу, і на кожній тарілці вибито: «Украдено в їдальні № 1». Ножів не було, мабуть покрали, зате в кожній виделці було по одному лише зубцеві, а ложки світили акуратно просвердленими дірками.
Підійшов до буфету і видивився страву, якої зроду-віку не пробував, але про яку читав у повістях та романах.
Какао! Класово ворожий напій, що ним ласували капіталісти й поміщики. Вся ота нечисть, зліквідована Жовтневою революцією. «Ешь ананасы, рябчиков жуй, день твой последний приходит, буржуй!»
Не пробував ані ананасів, ані рябчиків, класово ворожі ці страви були ліквідовані разом із буржуазією, а от какао якимось чином уціліло та й підступно пробралося в пролетарську нашу їдальню.
То як же його не скуштувати!
— Мені оте, — тремтячою рукою показав на півлітрові чашки із какао.
— Скільки?
Хотів узяти одну, та одразу ж подумав, що, поки розпробую, решту розметуть.
— Чотири.
— Не обдме? — питає буфетниця.
— Питаєте! — чую глузливе за спиною. — Та йому відро дай — видме ще й вилиже.
Черга незлостиво сміється, а я несу на таці дорогоцінний напій, пильнуючи, аби не пролити й краплини.
Сів до столу, взяв першу чашку, підніс до молитовно наставлених вуст.
Що вам, хлопці, сказать про какао? Всі солодощі світу були зібрані в тому напої, кожен ковток переносив мене на Олімп, де проживали боги Стародавньої Греції. П’ючи остогидлий нектар, вони заздрісно поглядали в мій бік, і канючити в мене заважало лиш те, що вони були богами, а не простими смертними. Тільки Афродіта, страшенно схожа на Вальку Чмовжову, улесливо посміхалась до мене, але я лишавсь непохитний, як тичинівська скеля, бо «когда я єм, то глух і нєм».