Наші місцеві буки змогли б легко позбутися цих непроханих гостей. Задля цього можна використати ту саму стратегію, що й у боротьбі з дубами. Насамперед, здатність рости навіть у найтемніших сутінках під кронами великих дерев дасть букам змогу через кілька століть перемогти псевдотсуг. Адже потомство північної американки потребує набагато більше світла й гине в дитячому садку місцевих листяних дерев. І тільки за допомогою людини, що постійно зрубує дерева й у такий спосіб пропускає на землю сонце, маленькі псевдотсуги мають шанс вижити.

Небезпечно стає тоді, коли приходять чужинці, які генетично дуже близькі до місцевих видів. Саме такою є японська модрина, що натрапляє тут на європейську модрину. Остання часто росте криво й окрім того, не особливо швидко, тому з початку минулого століття її часто замінює японка. Обидва види легко схрещуються, утворюючи гібридні форми. А тому є небезпека, що одного далекого дня останні чистокровні європейські модрини зникнуть. Також і в моєму лісництві маємо таке мирне співіснування та хаос, хоча тут, в Айфелі, обидва види від природи не є місцевими. Ще один кандидат, якому загрожує та сама доля, — тополя чорна. Вона змішується з гібридною тополею, штучно виведеним сортом, у якому схрестили канадські види тополь.

Утім, більшість із них не є небезпечними для місцевих видів дерев. Без нашої допомоги деякі з них щонайпізніше через два століття знову зникли б. І навіть з нашою підтримкою виживання іммігрантів у тривалій перспективі є сумнівним, оскільки належні до них паразити також використовують глобальні товаропотоки. Активного імпорту хоч і не існує (бо хто б хотів привозити шкідливі організми), одначе поступово грибам та комахам через імпорт деревини вдається перетнути Атлантичний чи Тихий океан й оселитися тут. Часто це пакувальні матеріали на кшталт дерев’яних піддонів, які не прогрівають згідно з інструкцією, щоб знищити шкідників. Також і пакунки від приватних осіб із заокеанських країн деколи містять живих комах, як я побачив на власному досвіді. Для своєї колекції індіанських побутових речей я купив старий мокасин. Розгортаючи газетний папір, у який запаковано шкіряний черевик, я помітив кількох маленьких коричневих жуків, що їх якомога швидше зловив, розтоптав і кинув до сміття. Звучить дивно як на захисника природи, правда ж?

Якщо тут оселяться завезені комахи, то вони смертельно загрожуватимуть не тільки новим видам, а й місцевим деревам. Таким видом комах є азіатська анопльофора гола. Напевно, вона приїхала до нас у дерев’яному пакувальному матеріалі з Китаю. Розмір цього жука — три сантиметри, крім того, він має шестисантиметрові вусики. На його темне тіло з білим плямисто-смугастим візерунком дійсно приємно дивитися. Проте для наших листяних дерев він не такий симпатичний, тому що відкладає яйця в маленькі щілини їхньої кори. З них вилуплюються зажерливі личинки, що бурують у стовбурі дірки завтовшки в палець. А тоді на дерево відразу ж нападають гриби й зрештою воно гине. Дотепер ці жуки зосереджувалися на міських зонах, і це створювало вуличним безпритульним дітям дерев тільки додаткові проблеми. Чи вони поширяться також і в закриті лісові місцевості, ще точно не відомо, бо жуки дуже ліниві й найохочіше залишаються в районі кількох сотень метрів від свого місця народження.

Інший азійський приблуда чинить інакше. Це гриб гіменосцифус фраксинеус, що в наш час намагається прикінчити більшість ясенів у Європі. Його плодові тіла здаються нешкідливими та гарненькими — просто малесенькі грибочки, що ростуть на впалих черешках листя. Проте справжній міцелій лютує всередині дерев і вбиває одну гілку за іншою. Складається враження, що деяким ясеням вдається пережити цей наступ, але не з’ясовано, чи в майбутньому вздовж струмків та річок ще ростимуть ясеневі ліси. У цьому контексті я деколи роздумую, чи й ми, лісничі, не робимо певного внеску в поширення тих грибів. Я особисто дивився на уражені ліси в Південній Німеччині, а опісля знову ходив власним лісництвом. У тому самому взутті! Чи не прилипли до підошви мініатюрні спори грибів, що як «пасажири-зайці» перенеслися до Айфеля? Хай там що, але перші ясені уражені вже також і в Гюммелі.

Попри все мені не страшно, коли я думаю про майбутнє наших лісів. Адже якраз на великих континентах (а євразійський є найбільшим серед усіх) кожен вид мусить постійно стикатися з новоприбулими. Потужні урагани та перелітні птахи у своєму пір’ї завжди приносили з собою насіння нових видів дерев, спори грибів чи маленьких тварин. Дерево, що досягло п’ятисотрічного віку, точно вже пережило не одну несподіванку. І через велике генетичне різноманіття в межах одного виду завжди є досить екземплярів, спроможних відповісти на новий виклик. Таких «природних» іммігрантів, які переселилися без людського впливу, ви, напевно, вже бачили серед птахів. Наприклад, горлиця садова, що тільки в 1930-х роках прилетіла до нас із середземноморського простору. Або ж чикотень, брунатно-сірий птах із чорними вкрапленнями, вже двісті років мандрує з північно-східних територій усе далі на захід і наразі вже добрався до Франції. Які сюрпризи вони принесли у своєму пір’ї, ще не відомо.

Щоб місцеві екосистеми лісу могли опиратися таким змінам, вирішальною є їхня незайманість. Чим меншим було втручання в соціальну спільноту, чим збалансованішим є мікроклімат між деревами, тим важче чужим агресорам там оселитися. Класичним прикладом є рослини, що стають газетними сенсаціями, як наприклад, борщівник Мантегацці. Первинно він родом з Кавказу й сягає понад трьох метрів заввишки. Оскільки його мало не півметрові білі квіти мають надзвичайно гарний вигляд, цю рослину імпортували до Центральної Європи ще в дев’ятнадцятому столітті. Тут вона вислизнула з ботанічних садів і відтоді активно поширюється на багатьох лугах. Оскільки її сік у поєднанні з ультрафіолетовим промінням спричиняє появу на шкірі подібних до опіків ран, то борщівник вважають дуже небезпечним. Щороку витрачають мільйонні суми, щоб його викопати та знищити, — без великого успіху. Проте кущі можуть поширюватися тільки тому, що в долинах річок і струмків не вистачає первісного тугайового лісу. Якщо він повернеться, то під його кронами буде так темно, що рослини знову зникнуть. Це стосується також і розрив-трави залозистої, і горця японського, що населяють береги замість дерев. Щойно людина-господарник передасть цю проблему деревам, як її буде розв’язано.

Я так багато написав про немісцеві види, що зараз, напевно, було б доречним запитати: а що взагалі означає поняття «місцевий»? Ми схиляємося до того, щоб називати місцевими ті види, що природно поширені в межах нашої країни. Класичним прикладом з царства звірів є вовк, який починаючи з 1990-х років знову з’явився в більшості країн Центральної Європи, й відтоді його вважають за постійного представника фауни. А раніше, протягом набагато тривалішого періоду часу, він траплявся в Італії, Франції та Польщі. Тож вовк уже довго є місцевим у Європі, просто не в кожній окремо взятій державі. Утім, чи не здається ця одиниця простору надто великою? Якщо ми кажемо, що фоценові є місцевими в Німеччині, то чи не були б вони вдома й у верхній частині Рейну? Як видно, це являло б собою безглузде визначення. Як місцеве слід визначати щось значно компактніше й орієнтуватися за природним середовищем, а не за кордонами, які встановила людина. Таким природним середовищам властиві певні умови (вода, тип ґрунту, топографія) та локальний клімат. Де це все найоптимальніше для певного виду дерев, там він і поселяється. Це означає, що, наприклад, смереки в Баварському лісі на висоті тисячі двохсот метрів поширені природно, а вже на чотириста метрів нижче і тільки один кілометр далі вони вважаються немісцевими — тут владу перебирають буки та ялиці. Фахівці ввели для цього поняття «автохтонний», що означає не що інше, як те, що певний вид живе там у своєму природному середовищі. На відміну від наших великомасштабних державних кордонів, ті є подібними до певного типу партикуляризму. Якщо людина не візьме його до уваги й перенесе смереки та сосни в тепліші низовини, тоді ці хвойні дерева стануть там іммігрантами. І в такий спосіб ми дісталися мого улюбленого випадку — мурах лісових рудих. Їх вважають взірцями захисників довкілля й у багатьох місцях включають до картотеки, охороняють і в конфліктних ситуаціях з великими затратами переселяють. Тут нічого не скажеш проти, але таки йдеться про вид, що перебуває під загрозою зникнення. Справді? Ні, також і мурахи лісові руді є іммігрантами. Вони примандрували сюди на буксирних линвах, що скріплювали імпортовану хвойну деревину зі смерек та сосен, адже ці комахи певною мірою залежать від глиці. Без колючих тонких шпильок вони не здатні будувати мурашники, тому доведено: в первісному місцевому правіковому листяному лісі вони ніколи не були поширені. Крім того, вони люблять сонце, що принаймні кілька годин на день має світити на їхню домівку. Передусім навесні та восени, коли в тіні ще надміру холодно, кілька теплих променів надають їм додаткових днів для праці. Тому темні букові ліси для них непридатні як життєве середовище, й мурахи лісові руді, без сумніву, довічно вдячні лісівникам, які на великих територіях насадили смереки та сосни.