Якщо порівнювати з лісовими побратимами, то навіть і без боєздатної конкуренції — дерев інших видів — їхнє життя добігає кінця через стислий проміжок часу. Тому що разом зі сповільненням росту зменшується також і здатність оборонятися від грибів. Товстої відламаної галузки вже вистачить, щоб утворити вхід. А позаяк деревина складається з великих клітин, що швидко виросли й містять багато повітря, то міцелій, який розкладає все на своєму шляху, може хутко поширитися. Стовбур розлого зогниває, й оскільки дерева-піонери часто стоять самі-самісінькі на відкритій місцевості, то минає обмаль часу, перше ніж наступна осіння буря їх переламає. Утім, для цього виду це не трагедія. Адже своєї мети — мерщій поширитися, досягти статевої зрілості й знову розмножитися — вони давним-давно вже досягли.

Уперед на північ!

Дерева не можуть ходити — про це знає кожен. Але фактом є те, що вони все одно змушені мандрувати. Одначе як здійснити це, якщо не вмієш ходити? Розгадка криється у зміні поколінь. Кожне дерево на все своє життя прикуте до місця, на якому сіянець одного разу пустив корені. Щоправда, воно ще може розмножитися, і в той короткий момент, коли ембріони дерев у запакованому стані дрімають у насінні, вони ще вільні. Тільки-но вони падають з дерева, починається їхня подорож. Деякі види дуже поспішають. Вони обладнують потомство тонкими волосинками, щоб воно, легке, ніби пір’їнка, змогло полетіти з наступним поривом вітру. Види, що застосовують цю стратегію, мусять утворювати дуже маленьке насіння, щоб надати йому необхідної легкості. Тополі та верби породжують такі мініатюрні літачки й посилають їх у подорожі на багато кілометрів удаль. Перевагу широкого радіуса дії затьмарює один недолік: у зернятках практично немає резервних речовин. Сіянець, що проростає, має швидко здобувати харчі самотужки, а тому він дуже вразливий до браку поживних речовин чи сухості. Трохи важчим є насіння беріз, кленів, грабів, ясенів і хвойних дерев. Тож політ у якійсь оболонці тут не підійде, тому дерева надають своїм плодам певне «обладнання» для польоту. Декотрі види, наприклад хвойні дерева, будують справжні ротори, що суттєво сповільнюють падіння. А якщо зірветься ураган, то політ може сягнути навіть кількох кілометрів. Цю дистанцію ніколи не подолали б види з важкими плодами — такі як дуб, каштан і бук. Тому вони повністю відмовляються від будь-якої конструктивної допомоги, натомість укладають угоду з тваринним світом. Миші, білки та сойки полюбляють крохмалисте, просякнуте олією насіння. А тому вони ховають його як зимовий запас у лісовому ґрунті, а відтак часто вже більше не знаходять його чи не потребують. Деколи навіть голодні лісові кішки переймаються тим, щоб мишак жовтогрудий і сам перетворився на обід. Тільки так маленькі гризуни роблять свій внесок до росту молодняка, який, звісно ж, зовсім мізерний. Часто тварини відкладають свої зимові запаси простісінько біля підніжжя стовбура могутніх буків, бо саме їхні букові горішки вони і збирають. Між кореневими пагонами нерідко утворюються маленькі сухі пустоти, в яких охоче мешкають звірі. Якщо там оселилася миша, то перед входом видно шкаралупки від букових горішків, поскладані на купу або вигризені. Принаймні деякі склади утворюють на відстані кількох метрів від дерева, у вільному лісовому ґрунті. Наступної весни після смерті миші ці запаси проростають і перетворюються на новий ліс.

Найбільшу відстань з вантажем долає сойка. Вона транспортує жолуді та букові горішки навіть на кілька кілометрів. Білка не пересувається далі ніж на кількасот метрів, а миші закопують свої запаси на відстані не більше ніж десять метрів від дерева. Отож, швидкістю види з важкими плодами похвалитись аж ніяк не можуть! Щоправда, великий запас поживних речовин утворює покрив, під яким сіянці добре перебувають перший рік життя.

Таким чином тополі та верби здатні набагато швидше освоювати нові середовища існування, наприклад тоді, коли виверження вулкана заново перемішує життєві карти й усе треба починати з нуля. Утім, оскільки вони не доживають до старечого віку, крім того, пропускають на землю багато світла, то види дерев, що добираються туди пізніше, також виживають за їхній кошт. Але навіщо взагалі мандрувати? Чи не можна лісові просто залишитися там, де зараз затишно й приємно? Освоєння нових середовищ існування передусім необхідне тому, що клімат постійно змінюється. Звичайно, це відбувається дуже повільно, протягом багатьох століть, але в певний момент, попри всю толерантність, неминуче стає надто тепло, надто холодно, надто сухо або надто волого для того чи того виду. Тоді він мусить поступитись іншим, а поступитись — означає мандрувати. Наразі така мандрівка відбувається в наших лісах. Причиною є не тільки нинішня зміна клімату, що вже й так подарувала нам підвищення середньої температури повітря на 1 °C, а й зміна останнього льодовикового періоду на теплий. Насамперед справа в льодовикових періодах. Якщо впродовж століть постійно холоднішає, то дерева змушені відступити в південніші райони. Якщо цей перехід відбувається неквапно, протягом багатьох поколінь, то переїзд у середземноморський регіон вдається. Якщо ж крига просувається швидше, то накриває ліси й поглинає занадто повільні види. Наприклад, три мільйони років тому поряд з нашими, ще до сьогодні поширеними в наших краях, європейськими буками існували також і великолисткові буки. І якщо європейським букам пощастило перестрибнути до південної частини Європи, то повільні великолисткові буки в нас вимерли. Однією з причин були Альпи. Вони є природним бар’єром, що перетинає деревам шлях для втечі. Щоб подолати ці гори, їм треба було селитися на великих висотах, а потім знову спуститися донизу. Проте верхогір’я навіть у теплі пори року надто холодне, тому життя багатьох видів дерев обірвалося на горішній межі лісу. Великолисткові буки тепер ростуть тільки в східній частині Північної Америки. Тамтешні нащадки змогли вижити, бо на цьому континенті немає жодних поперечних гір, що перетяли б шлях зі сходу на захід. Дерева змогли без перешкод просунутися на південь, а після льодовикового періоду знову поширитися на північ.

Нашим європейським букам разом з деякими іншими видами дерев вдалось обійти Альпи й на захищених територіях дожити аж до нинішнього теплого періоду. Ці відносно поодинокі види в останні тисячоліття могли вільно обирати собі шлях, і як тоді, так і тепер вони беруть курс на північ. Складається враження, наче вони йдуть за розталим льодом. Щойно потепліло, пророслі сіянці знову здобули шанс стати дорослими деревами й розсипали нове насіння, яке кілометр за кілометром посувалося в північному напрямку. До речі, середня швидкість такої подорожі становить чотириста метрів за рік. Буки європейські в цьому сенсі особливо повільні. Порівняно з насінням дубів, майбутнє потомство буків воронові переносять не так аж часто, крім того, інші види здатні самостійно поширюватися за допомогою вітру, тож колонізують вільні території ще швидше. Коли добродушний бук європейський приблизно чотири тисячі років тому повернувся, то ліс уже освоїли дуби та ліщини. Це не стало проблемою для бука, адже він завжди застосовує вже відому вам стратегію. Він витримує набагато густішу тінь, аніж інші дерева, а тому без жодних проблем проростає біля їхнього підніжжя. Тієї невеликої кількості залишкового світла, що його дуби і ліщини пропускали до землі, вистачає маленьким завойовникам, щоб безперервно рости вгору й одного дня прорвати крону своїх конкурентів. Сталося неминуче: буки переросли давніші види дерев і відібрали в них світло для життя. На сьогодні цей безжалісний тріумфальний похід на північ сягнув південної частини Швеції, але ще й дотепер не завершений. Чи то пак був би не завершений, якби не втрутилася людина. З приходом буків наші предки почали інтенсивно змінювати екосистему лісу. Вони викорчували всі дерева навколо населених пунктів, щоб створити місце для сільськогосподарських угідь. Для худоби залишали лисими інші території, але оскільки й цього місця не вистачало, то корів і свиней просто заганяли в ліс. Для буків це було катастрофою, тому що їхнє потомство упродовж століть перебуває коло землі, перше ніж йому дають змогу вирости. За цей час його беззахисні верхівкові бруньки віддано на поталу рослиноїдним. Попервах за кількістю ссавців було неймовірно мало, тому що ліс не давав їм достатньо харчів. А тому, перш аніж у полі зору з’явилася людина, буки мали дуже добру нагоду спокійно вирости, не відчувши на своїх стовбурах звірячих ікл. А відтак до лісу почали постійно зазирати пастухи з чередами голодної худоби, що жадібно накидалася на смачні бруньки. У насадженнях, які суттєво прорідило вирубування лісів, пробили собі шлях інші види дерев, які раніше постійно програвали букам. Це все неабияк загальмувало післяльодовикову мандрівку буків, тому деякі території вони не освоїли і до тепер. В останні століття додалося ще й полювання, що парадоксальним чином суттєво збільшило поголів’я оленів, кабанів і сарн. Мисливці передусім зацікавлені в примноженні кількості самців-рогоносців, а тому постійно їх підгодовують. Як наслідок, тих зараз у п’ятдесят разів більше, ніж було б за природних умов. Нині на німецькомовному просторі ледь чи не найбільша густота рослиноїдних у світі, тому маленьким букам іще ніколи не було так сутужно, як тепер. Також і лісове господарство обмежує їхнє поширення. Наприклад, у Південній Швеції ростуть як не плантації смерек, то сосен — там, де взагалі-то мав би мешкати бук. Якщо не брати до уваги поодинокі екземпляри, то там практично немає буків. Але вони стоять напоготові. Тільки-но людина перестане пхати до них свого носа, як вони знову продовжать власну мандрівку на північ.