— Добридень! — гукнув Дунстан.

— Доброго вам ранку у цей ярмарковий день, — відгукнулася господиня, вистрибуючи з фарбованого фургона, що стояв за яткою. Вона широко всміхнулася хлопцю, виблискуючи білосніжними зубами. Поза сумнівом, вона була з Тамтешнього Краю: Дунстан відразу побачив це по її очах, а також по вушках, що виднілися з-під в’юнкого чорного волосся. Очі в дівчини були фіалкові, а вуха — наче в кицьки, хіба що трохи більш закручені, вкриті ніжною темною шерстю. Вона була досить приваблива.

Дунстан узяв з прилавка скляну квітку.

— Мені дуже подобається! — сказав він. Це була фіалка, вона дзеленчала і співала у його руці. Звук був такий, наче ведеш вологим пальцем по краю келиха. — Скільки коштує?

Дівчина заворожливо знизала плечима.

— Спочатку ціна не називається, — пояснила вона. — Інакше може виявитися, що ви не готові стільки заплатити. Тоді ви підете ні з чим, і ми обоє залишимося біднішими. Тож краще поговорімо про товар, а подробиці купівлі — потім.

Дунстан завмер. Тієї миті повз ятку несподівано пройшов джентльмен у чорному циліндрі.

— Ну ось, — прошепотів він, — тепер я остаточно розрахувався.

Дунстан струснув головою, мовби відганяючи сон, і знову обернувся до юної леді.

— А звідки ці квіти?

Вона впевнено усміхнулася.

— Скляні квіти ростуть у гаю на схилі гори Каламон. Йти туди небезпечно, а назад — узагалі страх.

— А для чого ці квіти?

— Їхнє призначення переважно декоративне і розважальне. Вони приносять радість, їх можна подарувати коханій на знак захоплення, а їхній передзвін тішить вухо. Крім того, у них надзвичайно прекрасно переломлюється світло. — Дівчина узяла дзвоник і піднесла до сонячного променя. Дунстан не зміг не помітити, що колір світла у фіалковому склі значно поступається кольору її очей — і відтінком, і глибиною.

— Бачу, — сказав він.

— А ще ці квіти використовують у магічних заклинаннях. Шановний пан часом не чарівник?

Дунстан похитав головою. Ця юна леді виглядала якось по-особливому.

— Хай там як, — з усмішкою продовжила дівчина, — а вони дуже милі.

Особливим у її вигляді виявився тонкий срібний ланцюжок, який збігав вниз, до ноги, і тягнувся аж до фарбованого фургона. Дунстан запитав про це.

— Ланцюжок? Я прив’язана до ятки, бо перебуваю в рабстві у чаклунки, якій вона належить. Чаклунка впіймала мене багато років тому, коли я гралася біля гірського водоспаду на батькових землях. Їй вдалося заманити мене далеко від будинку. Вона перетворилася на дуже милу жабу, підпускала мене зовсім близько, але відстрибувала ще на крок, щойно я збиралася її схопити. Ось так я й незчулася, як вибігла за межу батьківських володінь. Тієї ж миті чаклунка знову прибрала своєї справжньої подоби й посадила мене у мішок.

— То ви тепер назавжди у неї в рабстві?

— Ні, не назавжди, — усміхнулася магічна дівчина. — Я знову отримаю свободу того дня, коли Місяць втратить свою дочку, якщо це трапиться на тижні, коли зійдуться два понеділки. Я терпляче чекаю на цей день — справно виконую свої обов’язки, а вільний час присвячую мріям. То що, юний пане, купите в мене квіточку?

— Мене звати Дунстан.

— Дунстан? Архієпископ Кентерберійський? Вам таки пасує це ім’я, — грайливо усміхнулася дівчина. — Але де ж ваші щипці, Ваша Світлосте? Зможете впіймати диявола за ніс?

— А вас як звуть? — запитав Дунстан, густо почервонівши.

— Зараз ніяк. Я рабиня, тож не маю права на ім’я. Я просто відгукуюся на «агов», «дівчисько», «дурепа-нечупара» та інші лайливі прізвиська.

Дунстан помітив, як вдало шовкове вбрання підкреслює усі вигини її фігури. Зустрівшись поглядом з її фіалковими очима, Дунстан проковтнув слину.

Намагаючись більше не дивитися на дівчину, він витягнув з кишені хустинку із заощадженнями і висипав гроші на прилавок.

— Відрахуйте стільки, скільки коштує квітка, — сказав він, узявши сліпучо-білий пролісок.

— У цій ятці грошима не розраховуються, — сказала дівчина, відсунувши монети.

— Та невже? А чим тоді?

Дунстан розхвилювався. Йому хотілося якнайшвидше придбати квітку для… для Дейзі, Дейзі Гемпсток… придбати квітку і забиратися звідти, бо, по правді, присутність молодої леді дедалі більше його бентежила.

— Я могла б попросити колір вашого волосся, або усі ваші спогади до трирічного віку. Або слух вашого лівого вуха — ну, може не весь слух, тільки частину, але ви більше не змогли б насолоджуватися музикою, плескотом річки чи зітханням вітру.

Дунстан похитав головою.

— Або поцілунок. Один-єдиний поцілунок, ось сюди, у щічку.

— О, на це я згоден! — вигукнув Дунстан, перехилився через прилавок і під тихий передзвін кришталевих квітів цнотливо торкнувся губами м’якої щоки дівчини. Усе його єство пронизав її п’янкий чарівний запах.

— Ну от і все, — сказала вона і простягнула йому пролісок. Дунстан прийняв квітку; власні руки здалися йому величезними і незграбними у порівнянні з вишуканими ручками красуні.

— Зустрінемося ввечері, Дунстане Торн, коли зайде місяць. Коли прийдете, двічі гукніть, як сич. Зможете?

Він кивнув, і, зашпортуючись, позадкував. Дунстан не розпитував, звідки їй відоме його прізвище: очевидно, під час поцілунку вона заволоділа цією інформацією, і ще багато чим — наприклад, його серцем.

Пролісок тихенько дзеленчав у його руці.

— Що таке, Дунстане Торн? — запитала Дейзі Гемпсток, побачивши його біля намету пана Броміоса. Там же, пригощаючись портером і ковбасками, сиділа її родина разом з Дунстановими батьками. — Що сталося?

— Я приніс тобі подарунок, — пробурмотів хлопець, простягнувши їй скляний пролісок, що сяяв у яскравому полуденному світлі.

Трохи збита з пантелику, Дейзі прийняла дарунок масними від ковбаси руками. Не замислюючись, Дунстан нахилився і в присутності усіх — її батьків, сестри, Бріджит Комфрі, пана Броміоса та інших — поцілував її у щічку.

Певна річ, усі були приголомшені. Але тут пан Гемпсток — недарма ж він п’ятдесят сім років прожив поряд із Чарівною Країною і Тамтешнім Краєм — вигукнув:

— Тихо, припиніть! Гляньте на його очі. Хіба ж ви не бачите — хлопчині скаламутили розум, йому голова йде обертом! Зачарований, не інакше. Томмі Форестер, ходи-но сюди! Відведи юного Дунстана Торна назад у село, і доглянь за ним; якщо він втомився — поклади спати, якщо захоче побалакати — побалакай…

Томмі забрав Дунстана з ярмарку і повів додому, до Стіни.

— Годі тобі, Дейзі, — гладила по голові дочку пані Гемпсток. — Його трохи зачепила ельфійська магія, от і все. Не варто так перейматися.

Дейзі раптом розплакалася. Вийнявши з чималого декольте мереживну хустинку, мати заходилася витирати заплакані щоки. Дочка підняла на неї погляд, вихопила хустинку і шумно висякалася, все ще схлипуючи. Пані Гемпсток не без подиву зрозуміла, що Дейзі усміхається крізь сльози.

— Але ж мамо, Дунстан мене поцілував! — сказала Дейзі Гемсток, чіпляючи кришталевий пролісок собі на капелюшок. Квітка дзеленчала і виблискувала.

Витративши якийсь час на пошуки, пан Гемпсток і Дунстанів батько таки знайшли ятку, де продавали кришталеві квіти. Як виявилося, ятка належала немолодій жінці, а біля неї сиділа прекрасна екзотична пташка, прикута до жердини тонким срібним ланцюжком. Розмовляти зі старою було неможливо: вони намагалися допитатися, що ж скоїлося з Дунстаном, але вона все вела своєї — про якийсь прекрасний колекційний екземпляр, проданий за безцінь, про чорну невдячність, про те, які жахливі настали часи, а також про нікудишніх слуг.

У порожньому селі (а хто ж сидітиме вдома під час Чарівного Ярмарку?) Томмі привів Дунстана у «Сьому сороку» і посадив на дерев’яний стілець. Хлопець підпер лоба руками і так сидів мовчки, дивлячись в нікуди, час від часу зітхаючи. Кожне зітхання було глибоке і довге, наче вітер.

Томмі Форестер намагався з ним побалакати:

— Не хнюпся, старий! Вище голову! Усміхнися! Може, поїсти хочеш? Чи випити? Ні? Друже Дунстане, з тобою справді щось не те…