У глибині душі вісімдесят перший лорд сподівався, що до моменту його смерті живим залишиться тільки один з братів, а шестеро будуть уже мертві.

Тоді той, хто вижив, стане вісімдесят другим лордом Штормгольда і повелителем Високих Скель; врешті-решт, кілька століть тому він і сам зійшов на престол у такий спосіб.

Але нинішня молодь зледащіла — де й поділося завзяття, сила і спритність давніх часів…

Тут він почув чийсь голос, і змусив себе зосередитися.

— Батьку, — повторив густий бас Праймуса. — Ми всі зібралися. Яким буде твоє рішення?

Старий мовчки поглянув на нього, і з хрипом наповнивши легені крижаним розрідженим повітрям, почав говорити. Голос його був холодний і високий, як граніт.

— Я помираю. Невдовзі мій час добіжить кінця. Ви маєте віднести мої останки у глибину гори, до Зали Предків, і покласти їх — себто, мене — у вісімдесят першу нішу, першу з порожніх, і залишити там. Якщо ви не зробите цього, на вас ляже прокляття, а башта Штормгольда впаде.

Троє живих синів нічого не відповіли. Проте між мертвими пробіг ледь чутний гомін: можливо, вони з жалем згадували про свої останки, розкльовані орлами або віднесені швидкими гірськими потоками через пороги і водоспади до моря, про тіла, яким не судилося упокоїтися в Залі Предків.

— Тепер питання наступництва, — голос виходив з грудей старого лорда зі свистом, наче повітря зі старого ковальського міха.

Живі сини підвели голови. Старший, Праймус, з сивими волосинами в густій чорній бороді, з орлиним носом і сірими очима, явно на щось чекав. Терціус, кароокий і рудобородий, виглядав насторожено. А Септімус, з ледве помітною чорною борідкою, високий і схожий на ворона, здавався абсолютно байдужим — втім, як і завжди.

— Праймусе. Підійди до вікна.

Праймус ступив крок до отвору, вирубаного у скельній стіні, і визирнув назовні.

— Що ти бачиш?

— Нічого, вельмишановний лорде. Зверху — вечірнє небо, знизу — хмари.

Старий увесь тремтів, хоча й був вкритий шкурою гірського ведмедя.

— Терціусе. Підійди до вікна. Що ти бачиш?

— Нічого, батьку. Все так, як сказав Праймус. Над нами висить вечірнє небо — темне, наче синці; знизу — килим сірих хвилястих хмар.

Очі старого дико оберталися в очних ямках, наче в божевільного хижого птаха.

— Септімусе. Тепер ти. До вікна.

Септімус підійшов до вікна і встав поряд зі старшими братами, але тримався від них на безпечній відстані.

— А ти? Ти що бачиш?

Молодший лорд виглянув назовні. Вітер ударив йому в обличчя, від цього запекло в очах, потекли сльози. У темних небесах ледь помітно мерехтіла єдина зірочка.

— Я бачу зірку, батьку.

— О-ой, — видихнув вісімдесят перший лорд. — Підведіть мене до вікна.

Четверо мертвих синів з сумом спостерігали, як троє живих допомагають батькові підвестися з ліжка. Старий встав на ноги — чи то пак майже встав на ноги — важко спираючись на широкі плечі нащадків і дивлячись у свинцево-сіре небо.

Вузлуваті лордові пальці, подібні на старі гілки, зімкнулися навколо прекрасного топаза, що висів у нього на грудях на важкому срібному ланцюжку. Старий міцно стис долоню, і ланцюжок обірвався, наче павутиння. Він цупко тримав камінь, і шматки обірваного ланцюжка гойдалися, звисаючи з кулака.

Покійні лорди Штормгольда перешіптувалися мертвими голосами, схожими на звук снігу, що падає з неба: це був Топаз Влади Штормгольда. Той, хто носив його, ставав володарем фортеці — якщо тільки в його жилах текла кров Штормгольда. Котрому ж із живих синів вісімдесят перший лорд віддасть камінь?

Живі сини дивилися мовчки — один вичікувально, другий насторожено, третій байдуже; та це була оманлива байдужість — як байдужість неприступної скелі, на яку легко вилізти до середини, а потім раптом розумієш, що далі піднятися несила, а спускатися вже пізно.

Старий владно випростався, вже не спираючись на синів. Усе ж таки він був лордом Штормгольда — тим, хто завдав поразки північним гоблінам у битві при Скелястому Кряжі; від нього народилося восьмеро дітей — з них семеро синів — від трьох дружин; він убив кожного зі своїх чотирьох братів у чесному поєдинку, не досягнувши ще й двадцяти років, хоча найстарший брат на той час був старший за нього мало не в п’ять разів і прославився як великий воїн.

Так ось, саме цей лорд зараз підняв над головою топаз, промовив чотири слова стародавньою, давно мертвою мовою, і слова ці зависли в повітрі, наче удари бронзового гонгу.

Опісля він підкинув камінь у повітря. У живих братів аж подих перехопило, коли топаз прокреслив довгу дугу над хмарами. І коли камінь досягнув, як їм здавалося, найвищої точки польоту, з незбагненних причин він не полетів униз, а продовжив підніматися в небо.

На той час у вечірньому небі зірок побільшало.

— Тому з вас, хто поверне Топаз Влади Штормгольда, я залишаю своє благословення, — промовив вісімдесят перший лорд. Голос його поступово згасав, знову перетворюючись на хрип старого-престарого діда, чи навіть на свист вітру в покинутому будинку.

Погляди братів — і живих, і мертвих — були прикуті до каменя. Топаз піднімався дедалі вище, поки не розчинився у темному небі.

— Значить, нам слід упіймати орлів, осідлати їх і летіти в небеса? — запитав Терціус, спантеличений і роздратований.

Батько нічого не відповів. Останнє денне проміння згасло, і над замком горіли незліченні яскраві зорі. Одна зірка впала.

Терціус подумав, хоча й невпевнено, що це та сама перша вечірня зоря, яку розгледів його брат Септімус.

Зірка залишила на небесному небосхилі вогненний слід, що простягнувся кудись до південного заходу.

— Там, — на останньому подиху прошепотів вісімдесят перший лорд, і впав на долівку своєї кімнати.

Праймус подивився на мертве тіло й почухав бороду.

— В глибині душі, — пробурмотів він, — мені хочеться викинути труп старого покидька у вікно! І навіщо була уся ця дурня?

— Краще не треба, — заперечив Терціус. — Певно, нікому з нас не хотілося б, щоб Штормгольд упав. А тим більше носити на собі прокляття. Краще таки віднесімо його до Зали Предків.

Праймус підняв батькове тіло з підлоги і поклав його на ліжко, вкрите хутром.

— Потрібно оголосити народу, що старий помер.

Четверо мертвих братів зібралися навколо Септімуса, котрий стояв біля вікна.

— Як ти вважаєш, про що він думає? — запитав Квінтус Секстуса.

— Міркує, куди впав топаз і як знайти його раніше за інших, — відгукнувся Секстус, згадуючи своє довге падіння на гострі камені, свій відхід у вічність.

— Хай йому грець, я на нього розраховую, — сказав мертвим синам покійний вісімдесят перший лорд Штормгольда. Але живі сини цієї розмови не чули.

Не можна однозначно сказати, наскільки велика Чарівна Країна.

Адже Чарівна Країна — не якась одна земля, князівство чи володіння. Будь-які мапи Чарівної Країни недостовірні.

Ми говоримо про королів і королев Чарівної Країни, як, наприклад, про королев і королів Англії. Але Чарівна Країна значно більша за Англію, більша за всенький світ, — адже з сивої давнини тут знаходить притулок кожен закуток землі, що пропадає зі звичайних мап завдяки сміливим мандрівникам-дослідникам, які дістаються туди і доводять, що такого місця не існує. У такий спосіб Чарівна Країна поступово розрослася до величезних розмірів, увібравши в себе найкарколомніші форми рельєфу. Тут — точніше, там — знайшлося місце драконам. А також грифонам, вівернам, гіпогрифам, василіскам і гідрам. Живуть там, звісно, й більш звичні для нас тварини: наприклад, коти — і грайливі, і самостійні, собаки — і благородні, і боязкі, а також вовки й лисиці, орли й ведмеді.

Посеред гаю, такого густого і непрохідного, що можна навіть назвати його лісом, стояла хатина-мазанка з очеретяним дахом. На вигляд вона була досить-таки зловісна. Біля будинку в клітці на жердині сиділа маленька жовта пташка. Вона не співала — просто сиділа мовчки, понуро наїжачивши вицвіле пір’я. Двері будинку колись пофарбували у білий колір, але фарба вже встигла пожовкнути, та ще й облазила.