Изменить стиль страницы

— То пити ми не підемо, так?

— Пробач, Ґеррі. Може, в понеділок?

— Аякже. В понеділок, добре. Побачимося в понеділок.

Містер Фіґіс оглянув їхні підписи й вдоволено переконався, що вони не виносять на собі ані комп'ютерів, ані пальм у барильцях, ані килимів, а тоді натиснув кнопку під столом, і двері роз'їхалися врізнобіч.

— Двері, — сказав Ричард.

Підземний тунель галузився й розділявся; вона вибирала дорогу навмання, кидаючись у проходи, біжучи й хитаючись, і спотикаючись. За нею спокійно і бадьоро, мов вікторіанські вельможі на виставці у Кришталевому палаці, крокували містер Круп і містер Вандемар. Коли вони підходили до роздоріжжя, містер Круп ставав на коліно, знаходив найближчу цятку крові, і вони йшли, куди вона вказувала. Вони, мов гієни, виснажували свою здобич. Вони могли чекати, бо часу мали скільки завгодно.

Принаймні цього разу удача не відвернулася від Ричарда. Він упіймав чорне таксі, яке вів надто енергійний шофер, що відвіз його додому дивним маршрутом, котрий проліг вулицями, яких Ричард раніше й не помічав, водночас розводячись, — а Ричард з'ясував, що всі шофери лондонських таксі обов'язково розводитимуться про щось, коли матимуть живого пасажира, що говорить англійською, — про транспортні проблеми лондонського ділового центра, про те, як боротися зі злочинністю, і про гострі політичні питання сьогодення. Ричард вискочив з таксі, залишивши шоферові чайові й свого дипломата, тоді спромігся впіймати це таксі знову, перш ніж воно виїхало на середину дороги, й отримав дипломата назад, а тоді побіг угору сходами до своєї квартири. Він почав скидати з себе одяг, ледве встигши переступити поріг. Дипломат полетів через кімнату й зазнав аварійної посадки на канапі; Ричард витяг ключі з кишені й обережно поклав їх на столик у коридорі, щоб точно не забути.

Він кинувся до спальні. Жужкнув домофон. Ричард, що вже на три чверті вбрався у свій найкращий костюм, кинувся до слухавки.

— Ричарде? Це Джесика. Сподіваюсь, ти вже готовий.

— О! Так. Зараз зійду.

Він натягнув пальто й вибіг геть, грюкнувши дверима. Джесика чекала на нього в низу сходів. Вона завжди чекала там. Джесика не любила Ричардової квартири: у ній вона почувалася до незручності по-жіночому. Завжди була ймовірність знайти пару Ричардового спіднього, гм, де завгодно, не кажучи вже про мандрівні кавалки засохлої зубної пасти на раковині у ванній — ні, такі місця були не для неї.

Джесика була прекрасна; настільки прекрасна, що Ричард часом ловив себе на тому, що просто глипав на неї й роздумував, як так сталося, що вони разом. І коли вони кохалися — що вони робили в квартирі Джесики в колишній стайні нині модного Кенсинтона, на її мідному ліжку з хрусткими білими простирадлами (бо батьки Джесики колись сказали їй, що пухові ковдри — це декадентство) — то в темряві опісля вона обіймала його дуже міцно, її довгі каштанові кучері спадали на його груди, і вона шепотіла, як сильно його любить, а він казав їй, що теж її любить і хоче завжди бути з нею, і обоє вірили, що так і було.

— Щоб я був здоровий, містере Вандемар. Вона сповільнюється.

— Таки сповільнюється, містере Круп.

— Мабуть, швидко втрачає кров, містере Ве.

— Прекрасну кров, містере Ка. Прекрасну червону вологу.

— Вже недовго лишилося.

Клац — розкрився з порожнім, холодним і темним звуком викидний ніж.

— Ричарде? Що ти робиш? — спитала Джесика.

— Нічого, Джесико.

— Ти ж не забув знову ключі, правда?

— Ні, Джесико. — Ричард перестав плескати по одягу і глибоко запхнув руки в кишені пальта.

— Дивись же, коли зустрінемо сьогодні містера Стоктона, — сказала Джесика, — ти мусиш затямити, що це не просто дуже важлива людина. Це також ціла корпорація в одній особі.

— Не можу дочекатися, — зітхнув Ричард.

— Що ти сказав, Ричарде?

— Не можу дочекатися, — відповів він, додавши ентузіазму.

— Ох, крокуй живіше, — сказала Джесика, що починала поширювати навколо ауру того, що в менш гідній жінці можна було назвати нервами. — Не можна змушувати містера Стоктона чекати.

— Точно, Джесі.

— Не називай мене так, Ричарде. Я терпіти не можу пестливих імен. Вони такі принизливі.

— Дріб'язку зайвого нема?

Чоловік сидів під дверима будинку. Бороду він мав рудо-сиву, а очі запалі й темні. Зроблений від руки напис на картоні, що звисав на обсмаленому шнурку з його шиї й лежав на грудях, повідомляв усіх, хто мав очі й умів читати, що чоловік був безпритульним і голодним. Це було видно й без напису; Ричардова рука, що вже лежала в кишені, заходилася шукати монету.

— Ричарде. Ми не маємо часу, — сказала Джесика, що жертвувала гроші на благодійність й інвестувала етично. — Слухай, я дуже хочу, щоб ти справив хороше враження як наречений. Майбутньому партнеру життєво важливо справити хороше враження. — Її обличчя змінилося, вона на мить обійняла Ричарда й сказала: — О Ричарде. Я справді тебе люблю. Ти ж знаєш це, чи не так?

І Ричард кивнув, бо знав.

Джесика глянула на годинника й пішла швидше. Ричард потай кинув монетку назад у бік чоловіка у дверях, що впіймав її однією замурзаною рукою.

— З замовленням столика клопотів не було? — спитала Джесика.

— Та, — Ричард не дуже вмів брехати у відповідь на пряме питання.

Вона помилилася у виборі — коридор закінчувався глухою стіною. Зазвичай це навряд чи спинило б її, але вона була така втомлена, така голодна, в неї так усе боліло… Вона прихилилася до стіни, відчуваючи щокою тверду цеглу. Вона дихала ковтками, гикала й шморгала носом. Рука змерзла, а ліва долоня заніміла. Йти далі вона не могла, і світ почав здаватися їй дуже віддаленим. Їй хотілося зупинитися, лягти на підлогу й проспати сотню років.

— Благословіть мою маленьку чорну душу. Містере Вандемар, ви бачите те, що бачу я? — голос був тихим і недалеким: певно, вони підійшли до неї ближче, ніж їй здавалося. — Що тут у нас? Те, що буде…

— За хвилину мертве, містере Круп, — мовив бляклий голос над нею.

— Наш замовник буде дуже щасливий.

І дівчина стягла докупи все, що мала в глибині душі, увесь біль, усі муки й страх. Вона вичерпалася, вигоріла, абсолютно виморилася. У неї не стало куди йти, не залишилося ані сили, ані часу.

— Хай це будуть останні двері, які я відчиню, — почала вона пошепки благати Храм і Арку. — Кудись… куди-небудь… у безпеку… — а тоді вона розпачливо подумала, — до когось.

І, втрачаючи свідомість, вона спробувала відчинити двері.

Коли темрява оповила її, вона ще почула з далекого коридору голос містера Крупа:

— Пек і цур.

Джесика з Ричардом ішли вулицею в бік ресторану. Вона трималася за його руку і йшла так швидко, як тільки дозволяли високі підбори. Він намагався встигати за нею. Вуличні ліхтарі й вітрини зачинених крамниць підсвічували їм дорогу. Вони проминули ряд показних будинків, покинутих і самотніх, оточених високою цегляною стіною.

— Ти справді хочеш сказати, що був змушений пообіцяти додаткові п'ятдесят фунтів за сьогоднішній вечір? Ти ідіот, Ричарде. — В темних очах Джесики палахкотіло, вона була анітрохи не в захваті.

— Вони загубили моє замовлення. І сказали, що всі столики зарезервовано.

Їхні кроки відлунювали від високих стін.

— Вони, певно, посадять нас біля кухні, — сказала Джесика. — Або коло дверей. Ти сказав, що це для містера Стоктона?

— Так, — відповів Ричард.

Джесика зітхнула. Вона тягла Ричарда далі, аж раптом трохи попереду в стіні відчинилися двері. Хтось вийшов з них, похитався на ногах одну жахливу мить, а тоді повалився на бетон. Ричард здригнувся і завмер на місці. Джесика потягла його за руку.

— Так от, коли говоритимеш з містером Стоктоном, стеж, щоб не перебивати його. І погоджуйся з ним — він не любить, коли з ним не погоджуються. Смійся, коли він жартуватиме. Якщо тобі буде незрозуміло, жартує він чи ні, глянь на мене. Я… гм, я стукну отак пальцем.