Прибувши сюди вперше, Ричард побачив Лондон велетенським, дивним, фундаментально незбагненним містом, якому лиш карта підземки, це елегантне барвисте топографічне унаочнення підземних залізничних ліній і станцій, надавала якоїсь подоби порядку. Поступово Ричард усвідомив, що карта підземки — це така зручна вигадка, що полегшує життя, але ні в чому не подібна до реальних форм міста на поверхні — прямо як належність до політичної партії, якось із гордістю придумав він, а тоді, спробувавши пояснити подібність схеми підземки до політики групі спантеличених незнайомців на вечірці, він вирішив на майбутнє залишити політичні коментарі комусь іншому.

Він продовжив повільно сприймати місто через дифузію і білу інформацію (яка схожа на білий шум, тільки інформативніша), і цей процес прискорився, коли він усвідомив, що те, що власне називали «Сіті», насправді є крихітним муніципалітетом не більше квадратної милі, від Елдґейта на сході до Фліт-стріт і судових будинків на вулиці Олд-Бейлі на заході, який тепер став домом для лондонських фінансових установ, і що саме тут усе почалося.

За дві тисячі років до цього Лондон був маленьким кельтським селищем на північному березі Темзи, на яке натрапили й у якому поселилися римляни. Лондон повільно ріс, поки приблизно через тисячу років не зустрів крихітне Королівське місто Вестмінстер просто поруч від себе на заході, і, щойно був збудований Лондонський міст, Лондон дотягнувся до містечка Саусварк на протилежному березі річки; і він продовжував рости, а поля, ліси й болота потроху зникали під квітучим містом, і воно продовжило розширюватися, зустрічаючи на шляху інші села й хутори на зразок Вайтчепела й Дептфорда на сході, Гаммерсміта і Шепердс-Буша на заході, Кемдена й Ізлінтона на півночі, Беттерсі й Лембета через річку на півдні, і поглинув їх усі під час зростання, мов калюжка ртуті, що зустрічає й приєднує менші крапельки ртуті, зберігши лиш їхні назви.

Лондон виріс у щось величезне й повне суперечностей. Це було приємне місце й хороше місто, але за всі хороші місця треба платити, і є ціна, яку мусять сплачувати всі хороші місця.

Трохи згодом Ричард усвідомив, що сприймає Лондон як належне; пізніше він почав пишатися тим, що не відвідав жодного з лондонських туристичних місць (крім Тауера, коли його тітка Мод приїздила до міста на вихідні, і Ричард мусив бути їй за компаньйона).

Але Джесика все це змінила. Ричард виявив, що в абсолютно спокійні в інших відношеннях вихідні зазвичай супроводжує її до таких місць, як Національна галерея і Галерея Тейт, де він дізнався, що від надто тривалих прогулянок музеями болять ноги, що коштовні перлини світового мистецтва з часом починають походити одна на одну, і що те, скільки в кафетеріях при музеях безсоромно просять за шматочок торта й чашку чаю, лежить поза межами людського усвідомлення.

— Ось твій чай і еклер, — сказав він їй. — Мабуть, дешевше було б купити в них одну з картин того Тінторетто.

— Не перебільшуй, — бадьоро відповіла Джесика. — До того ж у Тейті нема жодної картини Тінторетто.

— Краще б я взяв той вишневий пиріг, — сказав Ричард. — Тоді б вони могли дозволити собі купити ще одного ван Гога.

— Ні, — виправила його Джесика, — не могли б.

Ричард зустрів Джесику у Франції, вирвавшись на вихідні до Парижа два роки тому; якщо точніше, то він знайшов її в Луврі, намагаючись відшукати групу своїх друзів з роботи, які організували подорож. Глипаючи вгору на неосяжну скульптуру, він відступив назад і натрапив на Джесику, що милувалася украй великим і історично важливим діамантом. Він спробував вибачитися французькою, якою не володів, тому здався й почав вибачатися англійською, тоді спробував вибачитися французькою за те, що вибачається англійською, поки не помітив, що Джесика настільки англійка, наскільки людина взагалі може нею бути, і на той час вона підказала йому купити для неї дорогого французького сандвіча й дорогезного газованого яблучного соку, щоб підкріпити словесні вибачення, і десь отак все насправді й почалося. З того часу він так і не спромігся переконати Джесику, що не дуже любить ходити до художніх галерей.

На вихідних, коли вони не ходили до галерей чи музеїв, Ричард плентався за Джесикою, поки вона ходила крамницями, здебільшого в заможному Найтсбриджі, на відстані короткої пішої прогулянки або ще коротшої поїздки на таксі від її квартири в колишніх стайнях у Кенсинтоні. Ричард супроводжував Джесику у походах по таких велетенських і загрозливих емпоріях як «Гарродс» і «Гарві Ніколз», де Джесика могла придбати все, від коштовних прикрас до книжок і тижневого запасу овочів.

Ричард захоплювався Джесикою, яка була вродливою і часто доволі веселою, і, зрозуміло, явно мала не абичого досягти. А Джесика бачила в Ричарді неймовірний потенціал, котрий, направлений твердою рукою правильної жінки, мав зробити його ідеальним матримоніальним надбанням. Якби ж то він був більш націлений, бурмотіла вона про себе, підкидаючи йому книжки з назвами на кшталт «Успіх — це одяг» і «Сто двадцять п'ять звичок успішних людей», і книжки про подібність управління справами до воєнної кампанії, і Ричард завжди дякував та завжди збирався їх прочитати. У відділі чоловічого одягу в «Гарві Ніколз» вона підбирала для нього речі, які вважала, що йому слід носити — і він носив їх, принаймні в перший тиждень; і день у день через рік після їхньої першої зустрічі вона сказала йому, що час подумати про те, щоб підібрати обручку.

— Чого ти з нею зустрічаєшся? — питав Ґеррі з відділу корпоративних клієнтів вісімнадцять місяців потому. — Вона жахлива.

Ричард похитав головою.

— Якщо познайомитися з нею ближче, то вона дуже мила.

Ґеррі поставив назад пластмасового троля, якого підібрав був з Ричардового столу.

— Як це ще вона дозволила тобі з ними гратися?

— Про них мова ніколи не заходила, — сказав Ричард, беручи зі столу одне зі створінь. У того була грива люмінесцентного жовтогарячого волосся й трохи переляканий і розгублений вираз обличчя.

Насправді мова таки заходила, однак Джесика переконала себе, що Ричардова колекція тролей насправді є проявом чарівної ексцентричності, подібною до колекції ангелів містера Стоктона. Джесика саме організовувала пересувну виставку ангелів містера Стоктона, і дійшла висновку, що поважні чоловіки завжди щось колекціонують. Насправді ж Ричард не збирав тролей. Він знайшов першого на хіднику перед офісною будівлею і, в неясному й доволі марному пориві принести трохи особистого до свого робочого світу, поставив троля коло монітора. Інші ж приєдналися до нього впродовж наступних кількох місяців — їх подарували колеги, що помітили Ричардову прихильність до малих потвор. Він приймав подарунки й розставляв їх у стратегічних місцях столу, навколо телефонів і рамки з фотографією Джесики. Сьогодні до фотографії був приліплений жовтий папірець для нагадувань.

Стояла обідня пора п'ятниці. Ричард давно помітив, що події — боягузи: вони не трапляються по одній, а натомість набігають зграями й кидаються на нього усі разом. Узяти б, приміром, цю п'ятницю. Це був, як Джесика вказала за минулий місяць щонайменше дюжину разів, найважливіший день його життя. Звісно, його, а не її. Ричард не мав сумніву, що її найважливіший день чекав у майбутньому, день, коли її зроблять прем'єр-міністром чи Королевою, чи Богом. Але в житті Ричарда цей день, безперечно, був найважливішим. Тож йому було дуже прикро, що, не зважаючи на жовте нагадування, яке він наліпив на холодильник удома й ще одне таке саме на фотографії Джесики на роботі, він абсолютно й цілковито про це забув.

Крім того, був ще й звіт по району Вандзворт, який він мав уже давно закінчити і який займав більшу частину Ричардових думок. Він перевірив ще один рядок чисел; тоді помітив, що зі звіту зникла сторінка 17 і наготувався роздрукувати її знову; ще одна сторінка десь загубилася; якби ж то йому дали спокійно цей звіт доробити… Якби, о чудо з чудес, не дзвонив телефон… Той продзвенів. Ричард натиснув кнопку відповіді.