Ніл Ґейман

Небудь-де

Вступ до цього видання

Можна сміливо закладатися, що навіть коли ви й читали «Небудь-де» раніше, то не цю її версію.

«Небудь-де» почала своє життя, як це буває, з телевізійного серіалу, сценарій якого мене попросили написати для «ВВС». І хоч серіал, яким його показали по телебаченню, не був поганим, я раз за разом бився головою об той факт, що зображуване на екрані було далеким від того, як я все бачив у своїй уяві. Роман здавався мені найлегшим способом передати людям, що я мав у своїй голові. Книжки тим і добрі.

Книжка «Небудь-де» почалася для мене, коли ми знімали однойменний серіал для «ВВС», і тоді вона була способом зберегти здоровий глузд. З кожною вирізаною сценою, з кожним зниклим рядком, кожного разу, як щось змінювали, я просто казав уголос: «Не проблема. В книжці я все поверну», — і таким чином відновлював душевну рівновагу. Так тривало, допоки одного дня до мене не підійшов продюсер і не сказав: «Ми вирізаємо сцену з двадцять четвертої сторінки, і якщо ти зараз скажеш, що повернеш її в книжці, я тебе вб'ю».

Відтоді я казав це тільки подумки.

Чого я хотів, то це написати таку книжку, яка зробила б для дорослих те, що зробили для мене такі книжки як «Аліса в Дивокраї», книжки про Нарнію чи «Чарівник з країни Оз», коли я був малим. А ще я хотів завести мову про людей, що провалюються в розколини, про знедолених — використавши для цього дзеркало фантазії, яке іноді може вперше показати нам те, що ми вже бачили безліч разів і через те перестали його помічати.

Я сів за цю книжку того дня, коли ми почали роботу над серіалом, у січні, на кухні квартири в південному Лондоні, в якій ми знімали. Я закінчив її в травні, в готелі невеликого міста в південній Каліфорнії.

«ВВС» видало її в серпні того ж року. Коли її захотіли надрукувати в «Avon Books», я вхопився за можливість зробити фактично другу версію книжки. Я заперся в готельному номері Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку і писав цілий тиждень, додаючи матеріал для американців, які могли не знати, де розташовується Оксфорд-стріт, і що можна побачити, якщо нею пройти, і насолоджувався можливістю повернутися до цього тексту, розширюючи й поглиблюючи його при нагоді. Редактор з «Avon Books», Дженіфер Гершлі, вичитувала пречудово і дуже чутливо; нашими найбільшими розбіжностями стали жарти. Вони їй не подобалися, і вона була впевнена, що американські читачі не оцінять жартів у книзі, яка не задумувалася смішною від початку до кінця. Вона також хотіла позбутися другого прологу, в якому ми вперше маємо нагоду зустрітися з Крупом і Вандемаром ще до початку історії, і хоч я за ним шкодував, але вирішив, що вона має рацію, і переніс їхній опис до тексту. (Для цікавих: цей пролог без змін наведено наприкінці книжки).

На час завершення книжки з'ясувалося, що я додав близько дванадцяти тисяч слів і видалив інші кілька тисяч. Деяких слів я радий був позбутися. За деякими сумував.

Ця версія «Небудь-де», зібрана за допомоги Піта Аткінса з видавництва «Hillhouse Publishers» з різних робочих варіантів, поєднує оригінальні британське й американське видання, після чого я ще прибрав з неї деякі надлишки і створив нову, сподіваюся, що цього разу довершену версію «Небудь-де», а ще, мабуть, чимало головного болю для бібліографів.

Я не пишу продовжень. Втім, я сподіваюся колись повернутися до світу «Небудь-де». У книжці «Втрачені річки Лондона» я прочитав, що одного дня в каналізації знайшли мідне ліжко. Досі ніхто й гадки не має, звідки воно там узялося і як там опинилося.

Закладаюся, що це Карабас знає.

Ніл Ґейман

Пролог

Напередодні від'їзду до Лондона Ричарда Мейг'ю ніщо не тішило.

Починався вечір з того, що його тішило геть усе: йому сподобалося читати прощальні листівки й приймати обійми кількох далеко не відразних знайомих молодих леді; сподобалися застороги про лихий і небезпечний Лондон і подарована біла парасолька з мапою Лондонської підземки, на яку скинулися хлопці; сподобалися перші кілька пінт елю; але далі, з кожною наступною пінтою, він розумів, що все навколо тішить його дедалі менше; тепер же він сидів на тротуарі перед виходом з паба в маленькому шотландському містечку, тремтів і зважував суперечливі переваги станів, коли нудить і коли вже знудило, і до душі йому не припадало геть нічого.

Всередині паба Ричардові друзі продовжували святкувати його прийдешній від'їзд із ентузіазмом, який, на думку Ричарда, став наближатися до зловісного. Він сидів на хіднику, міцно стискав у руках складену парасольку й міркував, чи переїзд на південь до Лондона був такою вже хорошою думкою.

— Ти краще зиркай туди одним оком, — сказав надтріснутий старий голос. — Тебе поженуть звідси раніш, ніж ти скажеш «Джек Робінсон». Або загребуть до себе, я б не здивувалася. — 3 носатого й замурзаного обличчя на нього дивилися проникливі очі. — Все гаразд?

— Так, дякую, — сказав Ричард. Він був свіжоликим, хлопчакуватим юнаком з темним, трохи кучерявим волоссям і великими горіховими очима; вигляд він зазвичай мав скуйовджений і ніби щойно пробуджений, і це робило його більш привабливим для протилежної статі, ніж він міг собі уявити чи повірити.

Замурзане обличчя пом'якшилося.

— Візьми, бідолашко, — сказала вона й поклала монетку в п'ятдесят пенсів до Ричардової долоні. — А довго ти живеш на вулиці?

— Я не безпритульний, — пояснив спантеличений Ричард і спробував повернути старій монету. — Будь ласка — заберіть гроші. В мене все добре. Я просто вийшов трохи подихати. Я завтра їду до Лондона.

Вона підозріливо глянула на нього згори вниз, а тоді забрала монету, і та зникла під шарами пальт і шалей, в які жінка була загорнута.

— Бувала я в Лондоні, — звірилася вона йому. — Вийшла там заміж. Але він виявився негідником. Мамця казали не брати шлюб із нетутешнім, але я була молода й вродлива — хоч як важко сьогодні в це повірити — і я пішла за покликом серця.

— А як же інакше, — ніяково сказав Ричард. Впевненість у тому, що його от-от знудить, помалу розвіювалася.

— От і завело воно мене ледь не до погибелі. Була і я колись безпритульною, тож знаю, що воно таке, — сказала стара. — Того я й подумала, що ти теж такий. А чого ти їдеш до Лондона?

— Отримав там роботу, — сказав він гордовито.

— І де працюватимеш? — спитала вона.

— Е-м-м, у фінансах.

— А я була танцюристкою, — сказала стара і незграбно захиталася хідником, фальшиво щось мугикаючи. Вона повихилялася з боку в бік, мов дзиґа, що намірилася вже впасти, й нарешті зупинилася, обернувшись обличчям до Ричарда. — Простягни руку, — сказала вона йому, — я тобі поворожу.