— Ого! Реанімація потрібна?
Лукаш.
— Відчепися.
— То я тобі коротко розповім, аби ти не дуже напружувала пам’ять, що робила під час забави. Так от, ти видудлила оту пляшку, що принесла з дому й завалилася спати. Обійшлося без сорому. Ти нічого не обригала, жертв не було, точніше єдина жертва — це ти. Сочку налити?
— Умгу.
— А позаяк опівночі ти вже хропла, можемо тепер випити за Новий рік. Цокнемося сочком, бо не думаю, щоб тобі хотілося після всього ще шампанського. Тут є різні залишки… — показав він на велику склянку, що до неї якась дівчина зливала рештки із пляшок, перш ніж викинути їх у сміття.
— Лукаше, краще мене не дратуй, — прохрипіла Лінка.
— Чекай-но… Дослідження довели, що алкоголь значно притуплює почуття гумору, я читав на Фейсбуці.
— А я читала, що глузування з іншої людини — найпоширеніший мотив злочинів, здійснюваних в афекті.
— Ну, я радий, що ти отямилася, — Лукаш підняв склянку догори. — За Новий рік!
СІЧЕНЬ
Папка: Робочі копії
Від: [email protected]
Лінко, Ліночко,
Ти й не уявляєш, як мені важко було тоді прийти до Тебе й сказати те, що я сказав, збрехати. Бо я зовсім так не вважаю й не думаю, що ми відрізняємося й не підходимо одне одному, і я зовсім не розкохався. Ми підходимо так, як ніхто на світі, я просто це знаю. Тоді, в аеропорту, я ні про що інше не мріяв, крім того, щоб обняти Тебе, аби те, що сталося, зникло. Один-єдиний дурний вечір, одна вечірка, не знаю, навіщо, не уявляю, чому я це зробив. Але це сталося, і я шкодуватиму про це до кінця життя. Що ж, тільки й залишається, що писати до Тебе ці мейли й не надсилати їх, краще, аби Ти не знала, що сталося насправді. Боюся, що Тебе це страшенно би вразило, а я ладен віддати все, щоб ніколи не завдавати Тобі болю. Настав Новий рік, і гадаю, нічого хорошого він мені не принесе. У старому році я наробив таких помилок, що розплачуватимуся за них увесь наступний, а може й довіку. Передусім тим, що ми більше не разом. Не можу в це повірити, але я більше не заслуговую на Тебе. І мушу це спокутувати. Я так Тебе кохаю і, хоча й не можу Тобі цього сказати, хотів би, аби Ти це почула, відчула. Нехай Новий рік принаймні для Тебе буде щасливішим.
Адріан.
«Підсумки року, — подумала Лінка, — явно невтішні. Адріан — усе скінчилося, Каська — краще й не згадувати. Лукаш… Що ж, вона показала йому себе явно не з найкращого боку». Стосунки в класі — жахливі. Звісно, вони влаштували собі Новий рік, про що Лінка довідалася, зайшовши на Фейсбук. Виставили фотографії, а з коментарів випливало, що вони класно відсвяткували. Без неї, звичайно. Лінка відчула себе такою самотньою. Добре, що в неї принаймні була Наталія. Із вдячністю глянула на подругу, яка саме сиділа за її письмовим столом, точніше, за горою паперів, газет і ще бозна-чого. Навіть краєчка столу з-під них не було видно. Нагорі валялися якісь невдалі фотки, брудна виделка й ніж.
— Ну, дорогенька, пишімо, — мовила Наталія.
— Що писати? — позіхнула Лінка. Вона ще не відіспалася за Новий рік.
— Не уявляю, як ти живеш у такому безладі. Від цього в голові суцільний хаос, — Наталія спробувала посунути папери й чашки так, щоб було бодай трішечки місця, але врешті, відмовилася від цього й сіла на ліжку із записником у руках. — А Каськи немає? Вона ж мала прийти.
— Ні, вона не може. А щодо столу — якщо хаос на ньому означає хаотичний розум, то що означає порожній стіл?
Лінка захихотіла. Сподівалася, що Наталія не образиться. Бо на її столі був тільки стаканчик з ручками й олівцями та лептоп, який закривався, коли на ньому не працювали. Але Наталія не образилася. Навпаки, почала ще більше підсміховуватися.
— Щоразу, як приходжу, у тебе все так само. Нічого не можна знайти, немає чого вбрати. Колись ти потонеш під цими паперами!
— Ти мені нарешті скажи, що треба писати. Інакше я зараз засну.
— Як це що? Плани! Я завжди планую собі щось на Новий рік.
— А я ні, — сказала Лінка. — Мене це тільки пригнічує. Я нічого не планую, тож потім і не розчаровуюся. Раніше я писала, що схудну чи ще щось таке…
— Ти схуднеш? Може й добре, що в тебе немає сильної волі, — мовила Наталія. — Зрештою, можна й не писати про плани. Я десь читала, що краще написати про те, чого вдалося досягти в старому році. Усвідомити, яких зусиль ти доклала і таке інше. Щоб підняти самооцінку.
— Краще вже планувати. Бо мій список досягнень… Ліпше промовчати. Єдине, що мені вдалося минулого року, то це забити коропа. Крім того… — Лінка замовкла. Ну, не розповідати ж Наталії про сварку з Каською. Знову доведеться вигадувати щось.
— Та не перебільшуй, Лінко. Ти принаймні вступила до класного ліцею, перемогла в конкурсі…
— Не перемогла, а лише отримала відзнаку.
— Працюєш, фотографуєш, ще й пишеш…
— Не сміши мене. Я тільки планувала написати репортаж, який виявився нікому не потрібним.
— І що? Напишеш?
— Так, хоча я й не знаю, навіщо. Але завтра ще з ними побалакаю. Фотографії Миколаїв на вулицях пішли, точніше, лише одна фотка, але й це добре. Просто мені хочеться більшого.
— Ну, от тобі й перший пункт плану на рік.
Лінка дуже хвилювалася. Розуміла, що вона неминуче програє, але вирішила ще раз щось запропонувати. Що ж, вона завжди була вперта мов віслючка… Зрештою, нічого не станеться. Їй більше не залежало на них, лише на тому, щоб зробити щось хороше. Як вона й припускала, її пропозиція знову наштовхнулася на глухий мур. Хоча з’явилася надія.
— Послухай, якщо їй так хочеться писати, може, нехай обере іншу тему? — запропонувала Зуза.
— Ти про щось конкретне? Усе вже зайняте, — Азор спідлоба глипнув на Лінку.
— Не все. Залишився Великий Оркестр Різдвяної Допомоги.
— Та є, але ніхто не захотів про нього написати. А конче треба?
— Учитель польської сказав, що треба. Бо це дуже важлива подія. Бодай кілька слів.
— Кілька слів будь-який дурень напише.
— Ну так, але якщо вона така настирна, то може, який-небудь репортажик ушкварить, га, Лінко?
Ушкварить, вона їм ще покаже, авжеж, що вшкварить. Ще й фотки додасть, тоді всі побачать, чого вона варта! Лінці аж очі засяяли.
— Добре, — сказала вона. — На коли?
— На вчора, — буркнув Азор.
— Тобто? — не зрозуміла Лінка.
— As soon as possible. Скажімо, за два дні після події маєш принести текст, інакше не встигнемо.
Лінка поприбирала в усьому домі. Віднедавна обов’язків у неї побільшало. Пані Стася знову занедужала, і пан Антоній попрохав Лінку допомогти. Але так, щоб пан Даріуш про це не дізнався. Бо він дуже сердився, що пані Стася не дає собі ради з роботою, хоча продовжує в них мешкати й усе отримує задурно. Пан Антоній витягнув із-за книжок кілька банкнот з якоїсь своєї «заначки» й тицьнув Лінці для заохочення.
Лінка пропилососила, вимила підлоги, поскладала посуд. Усе їй боліло, вона й не підозрювала, що хатня робота може бути такою втомливою. Дівчина раптом усвідомила, що досі ніколи не прибирала як слід у себе вдома. Але вся ця робота, навіть найважча, однаково була краща за постійні роздуми. Підмітання підлоги, фотографування, писання… Доки вона була зайнята, то не думала ані про Адріана, ані про Каську. Лінка писала до неї мейли, есемески, виправдовувалася. Але її подруга, її сестра мовчала. Нарешті відповіла: «Дай мені спокій». Лінка весь час думала про їхню останню розмову. Може, вона справді завинила? А що їй було робити, підійти до Касьчиного батька й розповісти про неї? Лінка переконувала себе, що коли б вона так учинила, Каська б її в цьому звинувачувала. Та в душі Лінка знала, чому сестра так поводиться. Бо коли прийшов її батько, вона й на мить не замислилася, що слід зробити, і чого хотіла б сама Каська. Адже вона могла відразу до неї подзвонити й запитати, а не розповідати їй про все потім, наче щось кумедне. Чорт, Каська звинувачувала її саме в цьому. І мабуть, мала рацію.