— Вгамуйся, — голос бабці зробився крижаним, а окуляри зловісно зблиснули. — Це справи дорослих. Тобі не треба всього знати. А тепер помий оцю каструлю.

— Сама собі помий, якщо поводишся зі мною, як із немовлям! — Лінка крутнулася й хряснула дверми своєї кімнати, аж шибки задзеленчали.

Бабця в боргу не залишилася. За мить уже вбігла до її кімнати.

— Замість утручатися в справи, які тебе не стосуються, краще поприбирай тут! — репетувала вона. — Що тут діється? Ти навіть ліжка не застелила! — і бабуся рішуче скинула ковдру на підлогу. — А це що таке? Усе пожмакане! Постіль треба змінити! — і почала стягати з ліжка махрове простирадло з гумкою, проте воно ніяк не зсувалося, тож бабуся смикнула сильніше, аж підняла догори матрац. Лінка стояла мов паралізована, не могла й слова вимовити, аж тут бабця помітила розсипані фотографії, підняла їх і питально глянула на Лінку.

— Звідки це в тебе?

— А що тебе це обходить! — гостро відповіла онука, яка раптом позбулася своєї несміливості й страху. — Може, скажеш мені тепер, що сталося з дитиною?

— Дитина померла.

— Померла? Як це? — Лінка сіла на ліжку, бо раптом їй зробилося недобре.

— Померла та й годі, — бабця стенула плечима. — Прожила лише кілька днів. Дитя мало ваду серця, жодних шансів вижити.

— Чому мама… Чому ніхто мені не сказав?

— А навіщо? Минулого ніхто не змінить. Що б тобі це дало? Твоя мати пережила це надто болісно. Нащо ятрити старі рани?

Лінка перевела подих.

— Скажи принаймні, хто в мене був: брат чи сестра?

— Це була дівчинка.

— А коли вона народилася?

— Перестань. Годі вже розпитувати. І не смій говорити мамі, що тобі про це відомо. Це її зовсім розстроїть.

«Мама могла би знову захворіти», — подумала Лінка, залишившись сама в кімнаті. Знову глянула на фотографії. Вона думала, що бабця забере їх у неї або знищить, однак ні, та залишила їх на столі. Лінка знову сховала їх під матрац. Проте потім інтуїтивно витягла одну й поклала до «Енциклопедії тварин», яку ніхто ніколи не відкривав. Перестелила ліжко й лягла поверх ковдри. Уся тремтіла. Отже, у неї була сестра, найближча подруга, з якою вони могли бавитися в дитинстві, а тепер повіряти одна одній свої секрети. Лінці завжди так хотілося мати сестру! Усе її єство заполонив смуток. Дівчина зіщулилася на ліжку й заплакала. Плакала за тією, кого навіть не знала. Раптом почувся знайомий сигнал інтернет-повідомлення. Адріан! Вони переписувалися дедалі частіше.

Спілкуватися через інтернет було легко, усе здавалося чітким і без жодних недомовок. Лінка вимкнула комп’ютер. На мить повернулася болісна думка про втрачену сестру, проте її швидко відігнав сон.

Звісно, Адріан приїхав під гімназію не лімузином, але все-таки це була машина. У Лінки з’явився хлопець із власною тачкою, навіть, якщо це був лише друг. Щойно він посигналив, як дівчина помахала подружкам і жваво рушила до машини.

— Давай заскочимо на каву. Я тут недавно знайшов таке класне місце. Зветься «Оксамит».

«Це вам не підозріла „Зірочка“ в Сероцьку, де тхне несвіжим пивом», — подумала Лінка, спускаючись стрімкими сходами до залитого рожевим світлом приміщення. Пахло ароматичними свічками, кавою і ще якимись східними прянощами.

У кав’ярні було багато куточків, кожен оформлений в іншому стилі. Біля вікна, під прозорими фіранками кольору фуксії, була мало не театральна сцена: східні покривала мінилися блискітками, у вазі замість квітів пишалися павині пера. Поруч лиснів чистотою гладенький аскетичний столик, а єдиною ознакою комфорту були сніжно-білі хутряні накидки на полірованих дубових лавах. Маленьке віконечко в побіленій стіні праворуч освітлювало наступну кімнатку, блакитну із червоним.

— Де тобі більше до вподоби?

— Ось тут, — Лінка, не вагаючись, вказала на біло-блакитно-червоний куточок.

— Любиш атмосферу Греції?

— Та-а-ак.

Ліпка ніколи не була в Греції, та якщо він так каже…

— Чого б тобі хотілося?

— Кави.

Адріан простягнув їй меню, де на чотирьох сторінках видніли довгі описи різних кавових напоїв.

— «Ванільна задума», — прочитала Лінка. — «Повів весни в ледь обсмажених зернах колумбійської робусти, змішаної з новозеландською арабікою та найкраще молоко від голландських корів, із додатком лимонної трави й анісу».

Адріан скривився.

— Ця тобі не смакуватиме.

— Справді, дивно звучить, — погодилася Лінка, яка з відразою подумала про молоко з анісом. — «Карамельний екстаз», — читала вона далі. — «Подвійне еспресо із сильно обсмажених кавових зерен із Мозамбіку та карамельним морозивом». Усе, здаюся.

— Можна вибрати за тебе?

— А якщо вона мені не сподобається?

— То поллємо нею квіти, — хлопець кивнув на зелену парасольку пальми в горщику під вікном.

Кава пахла солодко й водночас різкувато. Лінка відчувала на язиці смак меду й іще чогось, якихось невідомих прянощів.

— Що це таке? Не кориця, щось інше.

— Кардамон. І певне ще якісь інші прянощі.

— Як зветься ця кава?

Адріан зазирнув у меню.

— «Медова пристрасть».

— Гм, мені подобається. Краще пристрасть, ніж екстаз. А що тут у них ще є?

— «Шоколадна заборона», «Малинова сонливість», «Горіхова спокуса».

— Гарно. Скільки їх узагалі?

— Шістдесят чотири.

— Комусь довелося добряче помізкувати, щоб повигадувати всі ці назви.

Кава й справді була на диво смачна, а крісло м’якеньке. Лінка просто розкошувала.

— Таке класне місце.

— Знаєш… Мені скрізь класно, де можна побути із кимсь класним… — тихо мовив він.

— Ти збирався розповісти про якийсь заробіток, — перебила вона його не надто чемно.

Лінка раптом розхвилювалася. Адріан просто друг, а вона відчула… Вона не була певна, та їй здалося, що хлопець проказав це якось по-особливому, а не просто стверджуючи факт… Та може, це їй лише здалося. На щастя, він уже заговорив, і дивне відчуття минуло.

— У мого дядька в Студзянках біля Варшави є міні-плантація ялинок. Щороку на свята продає їх гуртом, та зараз у нього якісь проблеми із хребтом, диск вискочив. Він міг найняти когось із села, але запропонував мені. Ялинки треба повикопувати й посадити в горщики, а тоді їх перевезуть до закупівельного пункту.

— Мені доведеться викопувати ялинки? Із задоволенням, та не знаю, чи мої м’язи достатньо розвинулися від розумової праці.

Адріан посміхнувся.

— Ти б могла допомогти садити їх у горщики. Мені потрібна друга пара рук, сам я не впораюся. А ялиночки маленькі.

— Гаразд.

Усе-таки це була якась розвага. Пропозиція цікава, а якщо на цьому можна щось заробити… Лінка опинилася без жодної копійки, а їй так хотілося купити якісь подарунки для Адама, Кая й бабусі… Щодо мами не була певна. Бо ж невідомо, чи приїде вона до них на святвечір. Та й оті п’ятдесят злотих хотіла повернути, вирішила вислати їх поштовим переказом на адресу агенції. Що не кажіть, а це борг.

— Про що так замислилася?

Хлопець дивився на неї ніжно. Занадто ніжно.

— Нічого. Пробач. Мені треба до вбиральні.

«Мені це здалося. Точно здалося, — думала вона, намилюючи руки над кумедним золотим умивальником. — Адріан мені лише друг, і так і повинно залишитися». Із цією думкою вона повернулася на місце.

— Скажи мені, коли саме можна їхати викопувати ці ялинки?

Лінчине питання залишилося без відповіді, бо їхню увагу привернула пара, яка спускалася по сходах. У хлопця були довгі світлі дреди, у дівчини — коротка стрижка з рівним чубчиком. На дівчині висіла хустка-слінг, у якій спало немовля.