Під вечір їй вдалося знайти термометр. Побачивши, що він показує майже сорок градусів, Лінка не на жарт перелякалася. Відразу зателефонувала до Адама, але в того ввімкнувся автовідповідач. Попросила, щоб вітчим передзвонив. Тоді до бабусі Стефи. Те саме. Змовилися вони всі, чи що? В інших бабусь телефонів не було. Мама… У неї був мамин номер, але ж вона наказувала не дзвонити. Лінка завагалася. Знову запхнула термометр Каєві під пахву й почала розгублено шукати якісь ліки, та не знайшла нічого, крім аспірину. А вона звідкись пригадувала, що малим дітям аспірину краще не давати. Сорок градусів! Вона не знала, що робити. Одягла Кая так тепло, як тільки могла. Малий не міг стояти на ніжках, узагалі не прокидався й лише щось бурмотів. Тоді Лінка, як була, у самій блузці (але вона цього навіть не помітила), схопила братика на руки й вибігла з ним на вулицю. Стоянка таксі була неподалік. На щастя, Кай був легенький, а вона сильна, та ще й адреналін бушував неабияк, тому вона просто бігла з дитиною. На стоянці не виявилося жодного таксі. Лінка вилаялася й зупинила машину, яка саме проїжджала повз них.

— Відвезіть мене до лікарні! — гукнула вона водієві.

— Якої лікарні? Що ти виробляєш? — побачивши, що вона з дитиною залазить на заднє сидіння машини, хоча авто ще незовсім зупинилося, чоловік не на жарт перелякався.

— До лікарні на вулиці Солець, — відповіла Лінка. Це була єдина лікарня, яку вона знала, бо раніше вони з мамою жили недалечко.

Чоловік був таким собі чепурунчиком у костюмчику, і певне, ніколи не потрапляв у екстремальні ситуації, проте навіть він зрозумів, що все дуже серйозно й без зайвих питань відвіз її до лікарні. Лінка вискочила з машини, нашвидку кинувши «дякую». Той лише очі витріщив. Йому й на думку не спало чимсь іще їй допомогти.

Лінка уявляла собі, що потрапить до порожнього приймального покою, і там лікарі й медсестри відразу забігають довкола неї та її брата. Як в американських серіалах. Задихана, вона опинилася посеред юрби хворих, які кашляли й постогнували, і кожен чекав своєї черги. Усі негайно подивилися в її бік.

— Перепрошую, — сказала Лінка. — Хтось може мені допомогти? Тут є якийсь лікар? У нього дуже висока температура.

— Нічого, ви собі сідайте, — зі стоїчним спокоєм озвався щербатий товстун, показуючи на вільне місце. — Тут черга. — У прийомному відділенні зібралося зо тридцять осіб.

— Але мені треба негайно з ним до лікаря!

— Усім треба. Тут черга до реєстратури. А там вирішать, чи лікар відразу огляне, чи треба зачекати. Зрештою, з дитиною невідомо, чи приймуть.

— Із дитиною краще на Некланську, — мовила худа блондинка, тримаючись за живіт.

На Некланську! Якби ж то хоч знати, де це! Лінка відчула, що зараз розплачеться. Посадила Кая, бо вже не мала сили його тримати, і стала поруч. У неї запаморочилася голова і їй здалося, що вона от-от впаде. Раптом почула якийсь наче знайомий голос, що долинав із відчинених дверей. Хтось спускався сходами, певне, розмовляючи по мобільному. Лінка вловила якісь уривки розмови, закінчені словами: «Ну, до завтра». Чий це голос? Дівчина розплющила очі й раптом з-за сходів вигулькнув Адріан, кузен Наталії.

— Привіт! Що ти тут робиш? — запитав він, вочевидь здивований несподіваною зустріччю.

І тоді Лінка розридалася, наче те, що вона побачила знайоме обличчя, означало дозвіл плакати. Схлипувала й ніяк не могла зупинитися.

— Чекай, не плач, це хто? Твій брат? Почекай, я піду по батька, він тут працює.

Залишив її з Каєм і вже за мить повернувся з високим чоловіком у білому халаті. Той узяв Кая на руки, а Адріан обняв схвильовану Лінку за плечі й підштовхнув до сходів. Вони йшли, наче тріумфальна процесія, супроводжувані роздратованими поглядами решти черги.

Коли Кая вже оглядав лікар, і Адріан приніс Лінці склянку води й примусив випити, задзеленчав телефон.

«Адам, ну нарешті», — подумала Лінка й навіть не глянула, що на екрані був інший номер.

— Доброго вечора, студія «Фото-світ»…

Лінка на мить заніміла.

— Алло?

— Я щодо фотографії.

— Фотографії?

— А хіба не ви замовляли обробку фотографії?

— А, фотографія, — полегшено зітхнула Лінка. — Так, авжеж. Я вам передзвоню, добре? До побачення.

Глянула на лікаря.

— Пробачте, я думала, що це мій вітчим.

— Усе гаразд, — посміхнувся лікар. — Не хвилюйся. Це інфекція, але нічого страшного, добре, що ти вчасно встигла.

Телефон знову задзеленчав. Цього разу Адам.

— Ну, і куди ви поділися? Ти не зачинила двері. У мене розрядився мобільний, я лише щойно побачив, що ти дзвонила.

— Я в лікарні з Каєм, — відповіла Лінка спокійно. Так спокійно, що аж сама здивувалася, звідки в ній стільки самовладання. — Не хвилюйся, усе під контролем. Це лікарня на Сольці.

— Я вже їду, — сказав Адам і поклав трубку.

Кая довелося залишити в лікарні під наглядом.

Лінка подякувала лікареві й зателефонувала на мобільний до Адама.

— Кай повинен залишитися в лікарні. Він спить. Я на хвилинку заскочу додому…

Адріан наздогнав її у дверях відділення.

— Може, підвезти тебе кудись? Я на машині.

— Ти водиш машину?

— Так, віднедавна. Я ж уже повнолітній, — посміхнувся хлопець. — То як?

— Власне… — Лінка вирішила з’їздити додому по Сніжка.

— Хто такий Сніжок?

— Каєва улюблена м’яка іграшка. Малий без неї не засне. Коли вже прокинеться, — додала вона, втомлено усміхнувшись.

Поїхали по пінгвіна, а тоді назад до лікарні. Адам уже був там. Кай зрадів, побачивши улюблену іграшку. Він устиг отримати ліки й помітно пожвавився.

— Я біля нього залишуся, — сказав Адам. — Із ним все буде добре, просто не хочу, щоб він був тут сам. Їдь додому. Даси собі раду?

Звісно, що так. Коли взагалі траплялося, щоб вона із чимсь не впоралася?

— Я тебе відвезу, — запропонував Адріан.

— Знову? — запитала вона із вдячністю. — Ти через мене їздиш туди-сюди.

Класний був цей Адріан, їй-бо. І добре, що відвіз її додому. Лінка й сама почувалася не найкраще. Дівчина раптом усвідомила, що весь час ходила без куртки. Коли машина під’їхала до будинку, хлопець уважно глянув на неї.

— Слухай, у тебе так блищать очі. З тобою все гаразд?

— Усе чудово, спасибі.

І вже хотіла граційно вийти з машини, але раптом їй зробилося недобре. Здавалося, вона навіть сходами не підніметься.

— Почекай, я відведу тебе нагору.

Лінка слухняно дозволила вести себе по сходах, Адріан підтримував її ззаду, мов стареньку бабцю. Потому допоміг відчинити двері, посадовив на дивані, напоїв чаєм і «Колдрексом», укрив пледом.

Давно Лінці не було так гарно.

Хлопець сів біля столу, посьорбуючи зі своєї чашки.

— Як там фотографії? — запитав він.

— Які фотографії?

— На конкурс.

Лінка хотіла махнути рукою, але не мала сили ворухнутися й замість цього лише щось невиразно пробурмотіла.

— Слухай, це справді варто зробити. У тебе є щось мені показати?

— У моїй кімнаті на столі лежить білий конверт. Почекай, їх два. Можеш принести?

Адріан слухняно почалапав до Лінчиної кімнати. Він був трохи незграбний, а в шкарпетках виглядав кумедно, до того ж, на п’ятці світила дірка.

— Чекай-но, це не ті, — конверта зі своїми фотками зі студії Лінка запхнула до газетного стояка. Простягнула другий. Адріан витягнув фотографії й почав їх зосереджено роздивлятися.

— Оця класна, — кивнув на неонову вивіску на тлі костелу. — І ось ця. Я на фотографіях не розуміюся, та як на мене, це готовий матеріал для картини. Позичиш мені цю фотку? Можна, я це намалюю?

— Ну звісно, — Лінка позіхнула, бо раптом відчула, як страшенно змучилася. — Бери все, що хочеш.

— Ти повинна взяти участь у цьому конкурсі, можеш виграти.

— Дай спокій. Я так не думаю. Я вже кілька місяців як не зробила жодного знімка.

— Але чому?

— Життя дістало. Та що там казати, — і вона виразно засмутилася.