— А ти будь сміливішою, підійди до нього, — співчутливо мовила Юля.

— Справді, заговори з ним, — порадила Леся. — Спочатку треба стати другом, а там видно буде.

— Якщо є любов, то чому ж тупцяти на місці? — знизала плечима Марта.

— Коли нема кохання, тоді з усіма хлопцями смілива, — зітхала Софія. — І познайомитися, і заговорити — все легко. А як тільки закохаєшся… Оп-па! І де твоя вся сміливість поділася?

— Два чи три роки — різниця у віці невелика, — твердо сказала Марта. — І до того ж, що виходить — уже неформалам не можна зустрічатися, спілкуватися із «цивілами»?!

— Та можна, звичайно, — думала Софійка. — Тільки навряд чи йому буде цікаво зі мною товаришувати. І взагалі, я сумніваюся, що подобаюся йому й цікава йому як дівчина. Ось я про що.

— Я тебе чудово розумію. Я теж люблю одного хлопця, — зізналася Карина, — і також боялася, що він не захоче зі мною дружити, тому що ми зовсім різні й він старший за мене на два роки. Але наше спілкування переросло в дружбу, нам завжди є про що поговорити, є про що розповісти. Він довіряє мені, а я — йому. Головне-зробити перший крок, а потім усе виявиться не таким уже й складним, як здавалося. Зараз він сам говорить про те, як йому приємно й цікаво зі мною спілкуватися.

— Так і будете вічними друзями, — скривилася Марта. — Толку з цього…

— Але для початку непогано, — відкинула настрій Марти Карина. — Всі, хто любив мене, були моїми друзями спочатку.

— Мені хотілося, щоб йому було цікаво зі мною спілкуватися, — вела Софійка. — Я все думаю, як познайомитися з ним через спільних знайомих. Щоправда, ніхто з них не знає, що він мені подобається… Набратися б сміливості… А от її мені й не вистачає.

— То в чому проблема? Почитай книжки, які подобаються йому, — радила Юля. — Дізнайся, чим він цікавиться. Сама спробуй зайнятися тим. Не сподобається — ніхто ж не силує! Ти й сама не помітиш, як швидко знайдуться спільні теми для розмов.

— Ти маєш рацію, — погодилася Софія. — Саме так і треба вчинити… Я б уже давно, але якось соромлюся й соромлюся… Але я здолаю це почуття. Гадаю, що книжки йому не так цікаві, як музика. Краще я її послухаю, ту, яка йому до вподоби. Я спробую з ним познайомитися! А якщо не вийде, значить, не судилося…

— Ось якби мені запропонували все «забути», — втрутилася мовчазна Марина. — Ну, кохання, я маю на увазі. Й жити, як колись — без проблем, без любові, без страждань, без трирічного божевілля… Я б відмовилася. А в мене ж кохання без взаємності — хворе… От.

— Мені так сумно: саме зараз у мене навіть легенької закоханості немає… — зізналася Леся.

— У мене є історія на цю тему! — зацокотіла Марта. — Ми вчилися з ним ще в молодших класах. У коханні ми одне одному не зізнавалися. Але всі за спинами у нас про це говорили. А була ще одна парочка, то в них усе пішло далі: вони навіть цілувалися в туалеті! Ну, звичайно, знайшлися язикаті «друзі», які хутко доповіли, кому слід. А вчителька сказала всім, що цілуватися не слід, бо можна заразитися грипом. От вони й перестали цілуватися…

— У моєму класі є хлопець. Усі кажуть, що він мене любить, — замріяно мовила Марина. — А я не знаю, як бути. Він начебто мені симпатичний. Я ще не розібралася… Ну, типу, подобається він мені. Але я не знаю, чи любить він мене, чи ні. Як дізнатися?

— Гадаю, тобі слід розібратися в собі, — розважливо сказала Юля. — Дай відповідь сама собі: чи потрібен він тобі? І навіщо потрібен? У мене все було просто: приходиш на дискотеку в школу, тягнеш хлопця, який подобається, на «мєдляк» — і так кілька разів.

Під час танцю говориш із ним і все з’ясовуєш! Ну, а коли дискотеки немає, зателефонуй йому й запропонуй сходити погуляти чи в кіна. На прогулянці чи після кіна уважно приглядайся до нього. І тобі все стане зрозумілим! А коли він тобі не потрібен, то нічого не роби…

— Та він мені сто пудів подобається! — не витримала Марина. — Але ж у нас в школі зараз дискотек немає, а подзвонити йому я боюся. Ситуація — просто триндець!

— Якось я телефонувала хлопцеві, в любові зізналася, а він мене послав… — люто мовила Марта. — І де тепер гарантія, що й інший не пошле?

— Коли людина не подобається іншій, — мовила Леся, — як не крути, що не роби — нічого не вийде…

— А справді, слід подзвонити і запросити погуляти, — радила подружці Софія. — Але не типу ти з подругами і вам нема чим зайнятися, а він такий прикольний, пазітівний… Хлопець може образитися, мовляв, він не клоун — усіх розважати, а по-друге, він може приділити увагу зовсім не тобі, а іншій дівчині. Краще вже гуляти вдвох. А ще можна попросити його пересісти до тебе за парту, щось таке вигадати. Або попросити його провести тебе додому: ну, начебто дорогою хтось до тебе приставав, і ти не хочеш іти сама. Йдучи й розмовляючи, можна багато чого з’ясувати про людину і заприязнитися з нею.

— Якщо хлопець любить дівчину, то навряд чи він переключиться на іншу! — вагомо сказала Юля.

— Іноді лячно запрошувати хлопця гуляти вдвох, — вела Леся. — От якби він сам, перший подзвонив — інша річ…

— Усі такі психологи, прикольно все пояснюють, — занервувала Марина. — Але я сама перший крок зробити не можу. Мені здається, що першим завжди має здійснити цей крок хлопець, а не дівчина. А втім, тепер усе змінюється…

— То все забобони, що перший крок має зробити хлопець, — усміхнулася Марта. — Вже зараз у країні дівчат більше, ніж хлопців, а далі, мабуть, буде ще більше. Так що невдовзі дівчата будуть добиватися хлопців. Тим більше, що зробити перший крок — не означає упадати за хлопцем чи залицятися до нього. Зараз 21 сторіччя, і дівчина так само може робити перший крок назустріч хлопцеві, як і він до неї.

— Дякую за пояснення, але боюся, він мене не лю… — прошепотіла Марина. — Ми спілкуємося, приколюємося, і більш нічого. А те, що півкласу каже, що він мене любить, може бути і неправдою.

— Але ти йому коли-небудь пропонувала погуляти чи сходити куди-небудь? — запитала Юля. — Телефонувала?

— І якщо півкласу каже, то збоку видніше, чи не так? — слушно зауважила Марта. — Але такі розмови, мабуть, неприємні… До речі, він знає про такі чутки, чи то просто подруги тобі говорять?'

— Він усе знає про такі чутки, — кивнула Марина. — Тільки не будемо говорити, як він на них реагує…

— В такому віці хлопці соромляться виявляти ініціативу першими, — авторитетно додала Марта. — Може, він і зараз думає: «Вона зі мною просто спілкується і не робить жодних натяків. Отже, варто нічого не робити, а то вона відкине мене». Може, він чекає знаку від тебе, щоб почати ставитися до тебе більш серйозно, на новому рівні.

— Так, якщо ти натякатимеш йому, що він тобі більше до вподоби, ніж інші хлопці, то це на нього подіє, — сказала Леся.

— От і треба діяти, а то так і не дочекаєшся, поки він наважиться зробити перший крок, — твердо мовила Марта.

— Ой, не знаю. Просто триндець якийсь… — опустила голову Марина.

Таня не втручалася в розмову дівчат, а ті неначе й забули про неї. Кожна говорила про своє… Таня мовчала, думала, переживала за всіх і за себе, а наприкінці розмови дійшла твердого висновку, що вона і ніхто більше, себто ніяка не Галя, а саме вона винна в смерті — так, саме в трагічній смерті! — Вови. З усього виходило, що він наклав на себе руки через кохання до неї! Це було жахливо. Таня швидко попрощалася з усіма й пішла геть, не знаючи, що робити. Їй уперше в житті стало страшно по-справжньому. Липкий жах народився десь усередині, між серцем і шлунком, і повільно розливався по всьому тілу дівчини. Вона картала себе, що була не ласкава до Вови, що часто відкидала його залицяння, а коли він там, на озері, запропонував їй усамітнитися, вона грубо відмовила йому. Але ж їй так не сподобалася його брутальна посмішечка! Якби вона знала, що він кохає її по-справжньому і здатен на такий невідворотний крок через неї… Може б, вона поводила себе інакше… Що робити? Куди йти? Кинутися, як та дівчина з поеми Марти, із даху? А її батьки? І Володя вже не повернеться, навіть якби вона так учинила.