…Марта запнулася, обвела поглядом друзів і продовжила декламувати свою «поему». Мовилося в ній про те, що невідома Вона дуже необережно пристала на пропозицію Його разом піти на святкування дня народження. Все у них ішло добре аж до того моменту, коли Він хильнув зайвого. Як стало зрозуміло з подальшої оповіді, Він остаточно втратив самоконтроль і почуття сорому, незважаючи на протести дівчини. Сама ніч описувалася в поемі туманно, але основні моменти були зрозумілі кожному. Закінчення «творіння» було, як і очікувалося, трагічним. Зрозумівши, що всі вибачення хлопця ґрунтуються на небажанні відповідати перед законом, Вона вирішує покінчити з життям.
Марту слухали мовчки, не перебиваючи, уважно, немов найулюбленішого вчителя. Вона, в свою чергу, відчувши увагу і зацікавленість друзів, особливо чуттєво почала декламувати «прощальний лист» бідної дівчини:
Хтось із дівчат навіть схлипнув, стримуючи сльози. А язиката Юлька, навпаки, криво посміхнулася і з сарказмом запитала:
— І що це за жах? Суцільна графоманія! Ти сама таке написала чи здерла звідкілясь?
— Здерла?! — обурено почала було Марта, але її перебила Софійка, очі в якої вже були, як кажуть, на мокрому місці:
— Яка графоманія? Чистісінька правда! Саме так все й буває!
— Як у кіно! Про Модільяні! — запевнила тиха і зазвичай мовчазна Карина. — Я бачила фільм, але в ньому той чоловік-художник хороший, от тільки пив багато…
— Між іншим, — говорила ображена Марта, — я чула від сестри цю історію! Може, я й не поет, але я написала це за одну ніч!
— Одні Шекспіри кругом, — не здавалася Юля. — Ну, Марто, ти ж нормальна, класна подруга… Навіщо ж писати отаку пургу? На голову не налазить.
— Ну що значить «пурга»? — заступалася Софія. — До речі, у Шекспіра теж рим у поемах немає… Але ж яка точна та історія!
— У кого, у Шекспіра? — іронізувала Юля.
— У Марти! — сердилася Софійка. — Люди від кохання гинуть іноді! От!
— Я вважаю, що не вірити в любов — надто песимістично, — замислено мовила Карина. — Не віриш — не відчуєш.
— А я вірю у кохання в реалі, — зазначила висока і негарна Марина.
— Якщо кохаєш — то віриш! — вигукнула Леся.
— Золоті слова! — зраділа Марта. — Я і не думала, що ти можеш з таким почуттям говорити!
— А я гадаю, що ті люди, у яких не було кохання, в нього і не вірять… — меланхолійно мовила Карина.
— От з’явиться, і тоді повірять… — якось зловтішно додала Марта.
— А я не вірю в кохання. Може, мені ще зарано не вірити, але… Дивно якось дивитися на дівчат, які ночами плачуть через когось, — зізналася Юля. — А я — не плачу. Хоча іноді так хочеться закохатися…
— Просто ще твій час не настав! — гаряче мовила Софійка. — Повір, кохання існує!
— Ви не подумайте, що я хвалюся, — почала оповідати Марта, — але я одного разу йшла по дорозі з магазину, а навпроти — будинок мого хлопця.
— Віктора? — запитала Софійка.
— Та ні… Вітя уже у відставці… — відмахнулася Марта. Потім поясню. Але слухайте! І я побачила біля його під’їзду якусь фею в міні-спідниці, на шпильках. І вона тримала мого хлопця за талію! Не він її, а вона — його. В мене несподівано реакція спрацювала, і я дала йому кулаком в обличчя! Не ляпаса, а кулаком! А потім проминуло три дні, я знову йду з магазину. З балкона квартири виглядає його друг Макс і кричить: «Різко піднімайся! Бігом!» Я піднялася в квартиру, а там на підлозі сидить він зі склом у руках, а вони всі в крові! Жах! Хоч і не знаю, чи вони все так задумали, ну, спеціально для мене… Але його стало жаль, і я йому пробачила.
— Ненавиджу, коли хтось давить на жалість! — заявила Юля.
— Але мене дивує саме запитання: «чи віриш ти в кохання?», — міркувала Леся. — Що значить — вірити? Воно або є, або його немає.
— Я, попри все, — вірю… — замріяно сказала Софійка. — Я любила лише один раз, давно, але це було по-справжньому.
— Класно тобі… — відгукнулася Леся.
— А нині у мене з цим повний гаплик, — зітхнула Марта. — Всіх посилаю подалі, а вони вени ріжуть, тварюки. У мене школа, мені про навчання треба думати, а не про їхні вени. Як вони цього не розуміють?!
— Любов у всіх різна… — зазначила Карина. — А от коли вона без взаємності — то вже триндець, наче «повільна отрута».
— Мені один хлопець на дискотеці сказав: «Різати вени через дівчину? Так вчиняють лише невдахи!» — додала Марта. — Може, мені потрібен такий, як він?
— От і мене люблять самі невдахи… — чомусь похнюпилася Софійка.
— Я вірю в кохання з першого погляду, — трималася свого Карина. — Проте і воно має засновуватися на довірі й розумінні.
— А я вже два роки як зустрічаюсь з хлопцями, — раптом сказала Марта. — І вже все набридло. Нічого цікавого в тому немає. Бути самій набагато краще — свободи більше.
— Це в тебе просто любов така — «швидкорозчинна», — в’їдливо зауважила Юля.
— Знаєш, деякий час я ні до кого жодних почуттів не мала, а так кортіло закохатися! — гаряче говорила Карина. — Потім просто забила на все… Але минув якийсь тиждень, познайомилася з одним хлопцем. Він мені одразу ж сподобався, і я закохалася. І спочатку страждала, переживала — як він до мене ставиться, чому ми нечасто зустрічаємося, як мені бути, а раптом я йому зовсім не подобаюся… Не всім такі переживання потрібні. Без них менше проблем, повір. І настрій не буде змінюватися щомиті. Й усякі депресії, сльози під музику зникнуть…
— Гадаю, не варто самій шукати кохання. Наприклад, улітку минулого року я дуже хотіла, щоб у мене був хлопець, — почала відверто розповідати Леся. — А багато різних хлопців хотіли зі мною познайомитися, навіть на вулиці телефон просили. Я відмовлялася, тому що знала — вони «не мої», і якщо я з ними зв’яжуся, буду жалкувати про такий крок. Потім у мене був дуже добрий друг. І щось у нас уже малювалося, але… Не вийшло, до кінця не склалося. Потім я вирішила загадувати собі кохання — за кожної обставини. Наприклад: «нехай найщасливіше кохання прийде наступного тижня!» І нічого не здійснювалося. А ще потім я почала про це забувати, все думала, як відпочити, відірватися, посміятися… Аж ось я, вважайте, забула про кохання, і тут воно різко з’явилося!
— Ой, а я недавно закохалася — без взаємності! — вирішила зізнатися Софійка. — Він навіть не знає про це, а я ходжу і мучуся.
І заздрю тим, хто не закоханий, правда. Яка мені користь від любові без відповіді?! Самі нерви. А ми ж із ним живемо поруч, щодня бачимося, і від цього мені ще гірше. Жах. Не хотілось би мені, аби хтось опинився на моєму місці. Повірте, дівчата — це жахливо.
— А хто це? — поцікавилася Юля. — Можеш його назвати?
— Ні! — опустила очі Софійка. — Я з усіх сил стримую себе, щоб не закохатися ще дужче. Адже він старший за мене на три роки. Та й не подобаюсь я йому. Ще подумає — якась малявка до нього клеїться. Тим паче, він весь час із друзями ходить, а при них знайомитися так не хочеться. До того ж він неформал, і всі друзі його неформали… Сумніваюсь, що йому сподобається товаришувати з такою, як я.