Від нижньої частини правої половини дверей з гучним різким тріском відламався чималий кут. Крізь отвір просочилися нові лози, грубші, довгі після розповзання. Деякі з них хапали вояків за руки, виривали з їхніх рук мечі та відкидали їх убік. Інші знаходили важкий засув, обвивали його та повільно тягнули його вбік, рип­лячи дюйм за дюймом, аж доки він не звільнився від першої скоби повністю. Таран назовні знову вдарив у двері, і вони широко розчахнулися, збивши з ніг людей на своєму шляху.

По той бік був Марек, досі на коні; він стояв у стременах і дув у ріг. Його обличчя палало жадобою крові та люттю; він був настільки завзятий, що навіть не спробував дізнатися, чому двері відчинилися так раптово. Лози були вкорінені у землі довкола сходів; товсті темні гнізда з дерев’янистого коріння ховались у кутках і в розколинах побитих сходинок, ледве помітні у світлі зорі. Марек перескочив через них на коні, навіть не глянувши, кинувся вгору сходами та крізь проламані двері, а всі лицарі, що в нього залишилися, вбігли за ним. Їхні мечі здіймалися та падали кривавим дощем, а баронові вояки кололи їх списами. Коні іржали й падали, хвицаючись у передсмертних муках, а тим часом довкола них гинули люди.

З мого обличчя на сторінки книжки падали сльози. Проте я не могла перестати читати. Потім щось влучило у мене важким ударом, який начисто випер із мене дух. Заклинання зісковзнуло в мене з язика. Спершу в мене у вухах запала цілковита тиша, далі повсюди довкола мене й Саркана зазвучало лунке ревіння, що заглушило всі інші звуки, не торкаючись нас; ми наче перебували просто у вузькому оці грози посеред широкого поля та бачили зусібіч сірий лютий дощ, який нас не торкався, проте знали, що за мить…

Від нас почали розходитися тріщини, що проходили крізь книжку, крізь крісло, крізь поміст, крізь підлогу та стіни. Це не були тріщини у дереві та камені — це були тріщини у світобудові. Усередині них не було нічого, крім цілковитої темної порожнечі. Прекрасний золотий том «Виклику» згорнувся і потонув, наче камінь у глибокій воді. Саркан узяв мене за руку, висмикнув із крісла та повів мене вниз із помосту. Крісло теж осідало, далі — весь поміст, і це все завалювалось у порожнечу.

Саркан і далі продовжував заклинання чи радше тримав його на місці, знову й знову повторюючи останній рядок. Я спробувала знову долучитися до нього, просто мугикаючи, та мені дедалі більше не ставало дихання. Я почувалася надзвичайно дивно. Плече в мене пульсувало від болю, та коли я опустила на нього очі, усе наче було в порядку. Тоді я повільно опустила очі ще нижче. З мене, просто під грудьми, стирчала стріла. Я спантеличено витріщилася на неї. Я зовсім її не відчувала.

Високі гарні вітражі у вікнах розбилися, тихо, глухо ляскаючи, та розлетілися назовні; при цьому зливами падало кольорове скло. Тріщини розповсюджувалися. Бійці падали в них із криками, що зникали разом з ними самими, поглинуті тишею. Шматки кам’яних стін і підлоги теж зникали. Стіни вежі стогнали.

Саркан утримував решту заклинання за край, ледь-ледь, наче людина, що намагається керувати знавіснілим конем. Я спробувала штовхнути йому чарів для цього. Він тримав на собі всю мою вагу, його руки огортали мене, наче залізні. Мої ноги перечіплялись одна об одну, мало не тягнучись. Тепер мені заболіло в грудях; біль вражав гостротою, неначе моє тіло нарешті прокинулося й помітило, що сталась якась серйозна халепа. Я не могла дихати, не відчуваючи бажання закричати, а для крику мені не ставало повітря. У кількох місцях досі билися вояки; інші ж просто тікали з вежі, намагаючись відірватися від світу, який розпадався. Я мигцем побачила, як Марек рвучко звільняється від свого мертвого коня та перескакує через іще одну тріщину, що йшла підлогою до нього.

Між зруйнованих дверей з’явилася королева; за нею сяяло вранішнє світло, і мені на мить здалося, ніби у дверях стоїть не жінка, а дерево, срібнокоре дерево, що тягнеться від підлоги до стелі. Потім Саркан потягнув мене назад за собою на сходи та повів мене донизу. Вежа здригалася, і за нами на сходи падало каміння. Саркан із кожним кроком наспівував свій останній рядок заклинання, не даючи вирватися на волю решті заклинання. Я не могла йому допомогти.

Я знову розплющила очі, коли біля мене стояла на колінах стривожена Кася. Повітря було насичене порохом, але стіни вже принаймні не здригалися. Я спиралася на стіну льоху; ми були під землею. Я не пам’ятала, як подолала решту шляху вниз сходами. Неподалік барон вигукував до тих своїх вояків, які лишилися; вони перекидали стелажі й барила для вина, хапали залізні казани, влаштовуючи барикаду біля підніжжя сходів і підпираючи її розбитим камінням. Мені було видно, що згори, огинаючи поворот на сходах, ллється сонячне світло. Саркан був поруч зі мною та досі знову й знову наспівував той самий рядок; його голос чимраз сильніше хрипів.

Він поставив мене поряд із металевою замкненою шафою неподалік від нас; довкола ручок на її дверцятах були підпалини. Він жестом підкликав Касю до замка. Вона взялася за ручку дверцят. Із замка полилося полум’я, що огорнуло їй руки, але вона зціпила зуби та все одно його зламала. Усередині була полиця з невеликими слоїками рідини, що злегка мерехтіла. Саркан дістав один і показав на мене. Кася витріщилася на нього, а тоді — униз, на стрілу.

— Мені її витягти? — запитала вона. Він неначе штовх­нув щось рукою вперед; вона кивнула. Вона знову вкляк­ла поруч зі мною та промовила: — Нєшко, тримайся.

Вона взялася за стрілу й відламала оперене древко, яке досі стирчало в мене з грудей. Наконечник стріли всередині мене затремтів. Мої вуста розтулилися й закрилися; моя мука була мовчазною. Я не могла дихати. Поспішаючи, вона висмикнула найстрашніші уламки та пригладила її, як тільки змогла, а тоді перевернула мене на бік, обличчям до стіни, та одним жахливим поштовхом пропхала стрілу крізь мене повністю. Спіймала наконечник, коли він вийшов у мене зі спини, та протягнула його аж до кінця.

Я застогнала, і по мені спереду та ззаду полилася гаряча кров. Саркан уже відкрив слоїк. Налив рідину в зігнуту долоню і тепер втирав її мені у шкіру, втискуючи її у відкриту рану. Пекло жахливо. Я спробувала відштовхнути його однією слабкою рукою. Він не звернув на мене уваги та відсмикнув мою сукню, щоб нанести ще рідини; далі Кася штовхнула мене вперед, і вони влили її в рану, що була в мене на спині. Тоді я закричала, і я раптом набула здатності кричати. Кася дала мені шматину, яку можна було закусити; я закусила й затрусилася довкола неї.

Біль не послабився, а посилився. Я віддалилася від них і спробувала втиснутись у стіну, у холодний твердий камінь, неначе могла влитись у нього та позбутися відчуттів. Я, квилячи, вчепилася нігтями в будівельний розчин, тим часом як у мене на плечі лежала Касина рука — а тоді найстрашніше минуло. Потік крові сповільнився і зупинився. Я знову змогла бачити й чути: бій на сходах, глухий брязкіт мечів, що бились один об одного, об кам’яні стіни, шкрябання металу і вряди-годи — дзвінка нота. Крізь барикаду текла цівка крові.

Саркан відкинувся на стіну поруч зі мною; його губи й досі ворушились, але звуку вже майже не виходило, а його очі були міцно заплющені від напруги. «Виклик» нагадував піщаний замок, у якого один бік змило, а решта була готова повільно обвалитися; він тримав його за допомогою грубої сили. Я замислилася, що буде, коли решта обвалиться. Чи поглине та порожнеча всю вежу, чи з’їсть вона всіх нас і залишить чисту порожню діру у світобудові й потім замк­неться, а гірський схил обвалиться, заповнюючи виїдену порожнину в Землі, ніби нас усіх і не існувало ніколи?

Він розплющив очі й подивився на мене. Показав жестом на Касю, на дітей, що скупчилися за нею, налякано визираючи з-за діжки. Саркан зробив ще один жест: «Іди». Він хотів, щоб я забрала їх і втекла, віднесла нас кудись. Я завагалась, а його очі гнівно заблищали на мене; він змахнув рукою, охоплюючи жестом порожню підлогу. Книга зникла — зник «Виклик». Ми не могли завершити заклинання, а коли в нього не стане сили…