— У стегно, — сказала я їй, боячись убивства. Звісно, цього буде достатньо, щоб просто зупинити королеву. Я націлила стрілу на неї та кинула.
Стріла пірнула вниз, летячи прямо та з радісним посвистом. Вона влучила у королевину ногу у верхній частині стегна та прорвала кольчугу. А далі вона там застрягла, до половини звисаючи з кольчуги. Крові не було. Королева витягнула стрілу та відкинула її. Вона підняла очі в бік вікна, ненадовго позирнула. Я непевно відступила. Вона повернулася до різанини.
Обличчя мені боліло так, наче вона мене вдарила, зі знайомим гострим порожнім тиском над переніссям.
— Пуща, — сказала я вголос.
— Що? — перепитав Саркан.
— Пуща, — сказала я. — Пуща в ній, — усі заклинання, які ми зачитали над королевою, всі очищення, святі реліквії, всі випробування — ніщо з них не мало значення. Я раптом упевнилася. Це Пуща дивилася на мене у відповідь. Пуща знайшла спосіб сховатися.
Я повернулася до нього.
— «Виклик», — сказала я. — Саркане, ми маємо їм показати. Марекові та Солі, усім їхнім людям. Якщо вони побачать, що її забрала Пуща…
— І ти гадаєш, що він цьому повірить? — запитав він. Проте він визирнув із вікна, а за хвилину сказав: — Гаразд. Стіни ми в будь-якому разі втратили. Пустимо тих, хто вцілів, у вежу. І будемо сподіватися, що двері протримаються достатньо довго, щоб ми вимовили заклинання.
Розділ 28
Ми побігли вниз, до великої зали, та розчахнули двері. Баронові люди ринули всередину потоком; їх лишилося дуже мало, страшенно мало. Можливо, душ зі сто. Вони скупчилися в залі та спускалися сходами до льохів, усі як один забрьохані та виснажені, з перекошеними від постійного жаху обличчями. Вони були раді зайти всередину, але сахалися Саркана та мене. Навіть сам барон поглядав на нас скоса.
— То були не вони, — сказав він, ставши поруч із Сарканом у залі, а його люди тим часом метушилися обабіч нас, залишаючи довкруж нас коло. — Мерці.
— Ні, а якщо ви воліли би втратити решту живих, неодмінно скажіть мені, і я буду впевнений та наступного разу матиму на увазі ваші ніжні почуття, — Саркан був напружений, а я почувалася так само виснаженою. Я замислилася, скільки ще часу до ранку, а питати не хотіла. — Хай відпочинуть, скільки зможуть, і беруть усі запаси, які ви зможете знайти.
Невдовзі сходами проштовхалася крізь скупчення вояків Кася; поранених і найбільш виснажених бійців барон відправив униз, а лишилися з ним тільки найкращі.
— Вони відкривають барила з вином і пивом, — сказала вона мені впівголоса. — Не думаю, що так діти будуть у безпеці. Нєшко, що відбувається?
Саркан видерся на поміст; він розкладав «Виклик» на підлокітниках свого високого крісла. Він вилаявся собі під ніс.
— Це нам зараз потрібно менш за все. Спустись і перетвори все це на сидр, — наказав він мені. Я побігла вниз із Касею. Вояки пили з пригорщ і шоломів, просто пробивали діри у барилах і підставляли голови або відхиляли назад пляшки; дехто з них уже лаявся між собою. Крики через вино, напевно, видавалися спокійнішими за крики через жахи, через мерців і різанину.
Кася прибирала їх у мене з дороги, а бачачи мене там, вони не сперечалися з нею; я дісталася найбільшої бочки та поклала на неї руки.
— Ліринталем, — вимовила я, втомлено штовхнувши чари, та опустилася, коли вони побігли від мене та дрожем пройшли крізь усі пляшки й барила. Вояки й далі пхалися та штовхалися, щоб попити; вони не одразу усвідомлять, що більше не п’яніють.
Кася обережно торкнулася мого плеча, і я повернулася та на мить міцно обняла її, рада її силі.
— Мені треба повернутися нагору, — сказала я. — Бережи дітей.
— Я маю долучитися до тебе? — тихо запитала вона.
— Бережи дітей, — мовила я. — Якщо тобі доведеться… — я взяла її за руку й повела її назад до віддаленої стіни льоху. Там сиділи Сташек і Мариша, які не спали та сторожко стежили за вояками; Мариша терла очі. Я поклала руки на стіну та знайшла краї проходу. Поклала Касину руку на тріщину, показала їй, де вона, а тоді витягнула з неї замість ручки тоненький мотузок, сплетений із чарів. — Відчини двері та забери дітей всередину, а тоді зачини їх за собою, — пояснила я. Потім я виставила руку в повітря та сказала: — Гатол, — потягнула й повернула собі з повітря Алошин меч. Я простягнула його їй. — І це теж бережи.
Вона кивнула й поклала меч собі на плече. Я востаннє поцілувала її та бігцем повернулася нагору.
Усі баронові люди вже ввійшли всередину. Стіни все одно принесли нам чималу користь: Марекові гармати неможливо було наставити на двері. Кілька баронових людей видерлися на сидіння біля бійниць обабіч дверей і заходилися стріляти вниз, на вояків назовні. Об двері важко гупали, а один раз біля них яскраво спалахнули чари; долинали крики та шум.
— Вони розводять багаття біля дверей, — гукнув один з бійців від вікна, коли я знову піднялася до великої зали.
— Хай розводять, — відповів Саркан, не підводячи очей. Я зайшла до нього на поміст. Він уже перетворив величне, схоже на трон, крісло на просту двомісну лаву з пласким столиком на спільному підлокітнику між місцями. На ньому лежав, чекаючи, важкий том «Виклику», знайомий і все одно дивний. Я повільно опустилася на сидіння та розчепірила пальці над палітуркою — над звивистими золотими літерами; під ними лунало ледь чутне дзижчання, наче від далеких бджіл. Я настільки втомилася, що навіть мої пальці видавалися змореними.
Ми підняли палітурку й заходилися читати. Сарканів голос зачитував чітко й розмірено, впевнено просуваючись уперед, і туман, який застелив мій розум, повільно зник. Я мугикала, співала й бурмотіла, крутячись довкола нього. Вояки довкола нас затихли; вони завмерли по кутках і біля стін, слухаючи так, як слухають гарного співця та сумну пісню в корчмі пізно ввечері. Їхні обличчя мали трохи спантеличений вираз — вона намагалися стежити за історією, намагалися її запам’ятати, а заклинання водночас тягнуло їх уперед.
Заклинання тягнуло мене разом з ними, і я була рада загубитися всередині нього. Усі жахи дня не зникли, але «Виклик» перетворив їх на одну-єдину частину історії, до того ж не найважливішу частину. Сила наростала, біжучи яскраво і чисто. Я відчула, як заклинання здіймається другою вежею. Ми відчинимо двері, коли будемо готові, та проллємо нездоланне світло на подвір’я перед воротами. За вікнами небо світлішало: сходило сонце.
Рипнули двері. Щось пробиралося всередину під ними, над ними та крізь крихітну щілинку між половинами дверей. Найближчі до них бійці прокричали попередження. Крізь кожну вузеньку тріщинку продиралися тонкі в’юнкі тіні, вузькі й швидкі, наче змії, — звивисті пагінці лоз і коріння, що, пробираючись усередину, кришили дерево та камінь. Вони розповсюджувалися деревом, наче мороз, що видирається шибкою, хапаючись і тримаючись, а від них ішов знайомий надміру солодкий запах.
Це була Пуща. Тепер вона била відкрито, неначе знала, що ми робимо, що ми ось-ось викриємо обман. Вояки Жовтих Боліт у страху рубали пагони мечами й ножами: вони також досить добре знали Пущу, щоб її впізнати. Але нові лози все заповзали крізь тріщини й отвори, які відкрили для них перші. Зовні знову вдарив Мареків таран, і двері здригнулися згори донизу. Лози чіплялися за залізні скоби завіс і за засув, а тоді почали їх рвати. Іржа розповсюджувалася помаранчево-червоною калюжею швидко, наче пролита кров; те, на що мало піти століття, сталося за кілька секунд. Пагони пробивались усередину них, обплітали засуви й люто шарпали їх вперед і назад. Скоби гучно бряжчали.
Ми із Сарканом не могли зупинитися. Ми й далі читали; наші язики затиналися від поспіху, а сторінки ми гортали якомога швидше. Проте «Виклик» вимагав власного ритму. Історію неможливо було поквапити. Споруда сили, яку ми вже побудували, коливалася від нашої швидкості, наче оповідачка, яка ось-ось утратить нитку власної казки. «Виклик» заволодів нами.