Саме іменування видавалося подібнішим до чергового іспиту, ніж до церемонії. Мене підвели до робочого столу, на ньому поставили миску води, три тарілочки різних порошків червоного, жовтого й синього кольору, свічку та залізний дзвоник, обписаний золотими літерами. Отець Балло наклав іменувальне заклинання на аркуш пергаменту переді мною; замовляння складалося з дев’яти довгих заплутаних слів із детальними поясненнями, у яких містилися точні вказівки щодо вимови кожного складу й того, як слід наголошувати кожне слово.

Я пробурмотіла його про себе, намагаючись відчути важливі склади, та вони непорушно засіли в мене на язиці: воно просто не хотіло розкладатися.

— Ну? — нетерпляче сказав Раґосток.

Я сяк-так, незграбно, ламаючи язика, вимовила все заклинання та почала класти порошок у воду, по дрібці то тут, то там. Чари заклинання збиралися повільно й ліниво. Я зробила з води місиво з брунатним відтінком, просипала кожен з трьох порошків собі на спідниці й нарешті покинула спроби щось покращити. Я запалила порошок, вдивилась у хмару диму та навпомацки знайшла дзвоник.

Тоді я відпустила чари, і дзвоник зазвучав у мене в руці довгою глибокою нотою, що здавалася дивною для такої маленької речі; то неначе звучав великий церковний дзвін у соборі, який щоранку лунав над містом до заутрені, його звук наповнював собою кімнату. Метал гудів у мене під пальцями, і я поклала його та вичікувально роззирнулася, проте ім’я не написалося на пергаменті та не проявилося вогненними літерами чи взагалі будь-де.

Усі чаклуни мали невдоволений вигляд, хоча нарешті й не через мене; отець Балло з певним роздратуванням сказав Алоші:

— Це мало бути жартом?

Вона супилася; потягнулася до дзвоника, взяла його й перевернула — усередині нього зовсім не було бовкала. Вони всі витріщились на нього, а я на них.

— Звідки прийде ім’я? — запитала я.

— Його мав продзвеніти дзвоник, — коротко сказала Алоша. Вона поклала його; він знову тихенько дзенькнув відлунням тієї глибокої ноти, і вона зі злістю на нього поглянула.

Опісля ніхто не знав, що зі мною робити. По тому, як усі вони якусь мить постояли у тиші, тим часом як отець Балло патякав щось про неправильність, Сокіл — він і досі видавався рішучо налаштованим потішитися з усього, що пов’язане зі мною, — безтурботно промовив:

— Можливо, наша нова відьма має обрати собі ім’я сама.

Раґосток відповів:

— Гадаю, буде доречніше, якщо ім’я їй оберемо ми.

Я була надто розумною, щоб дозволити йому зіграти якусь роль у виборі імені для мене: звісно, я зрештою стану «Поросям» або «Черв’яком». Але це все так чи інак видавалося мені неправильним. Я погодилася на цей складний танок, але раптом усвідомила, що не хочу міняти своє ім’я на нове, за яким постійно тягнутимуться чари, не більше, ніж хотіла бути у цій чудній сукні з її довгим шлейфом, який волочився та збирав бруд у коридорах. Я глибоко вдихнула і сказала:

— В імені, яке вже в мене є, немає нічого неправильного.

Тож мене представили двору як Аґнєшку з Дверніка.

Я почасти пошкодувала про свою відмову під час представлення. Раґосток сказав мені, гадаю, для того, аби побути нестерпним, що церемонія буде лиш дрібничкою та що король має небагато зайвого часу на такі події, коли вони відбувалися не у відповідний сезон. Судячи з усього, зазвичай нових чаклунів заносили до списку навесні та восени, тоді ж, як і нових лицарів. Якщо він говорив правду, я могла лише бути за це вдячною, стоячи в кінці тієї величезної тронної зали з довгим червоним килимом, схожим на висолоплений язик якогось страшного звіра, що витягнувся до мене, та натовпами шляхтичів, котрі виблискували обабіч нього, усі як один витріщаючись на мене та перешіптуючись одне з одним за своїми пишними рукавами.

Я геть не почувалася справжньою собою; мені тоді мало не хотілося собі іншого імені, личини, яка пасувала б до моєї незграбної сукні із широкими спідницями. Я зціпила зуби й пішла довжелезною залою, доки не досягла помосту, та вклякла біля ніг короля. Він досі мав стомлений вигляд, як і на подвір’ї, коли ми прибули. Його чоло обрамляла темна золота корона, і вона, певно, мала величезну вагу, та ця втома не була такою простою. На його обличчі за темною, злегка посивілою бородою були зморшки, як у Кристини, зморшки людини, яка не може відпочити, тривожачись за наступний день.

Він поклав свої руки на мої плечі, і я, затинаючись, пропищала слова присяги на вірність; він звично й невимушено відповів мені, забрав руки та кивком наказав мені йти.

Мене почав кликати до себе збоку від трону невеличкими рухами якийсь паж, але я запізніло усвідомила, що це мій перший і, цілком можливо, єдиний шанс щось запитати в короля.

— Ваша величносте, якщо ваша ласка, — заговорила я, стараючись не звертати уваги на сповнені бундючного обурення погляди всіх, хто був достатньо близько до трону, щоб мене почути, — я не знаю, чи читали ви Сарканів лист…

Один із високих дужих лакеїв біля трону майже одразу вхопив мене за руку, вклонившись королю із застиглою посмішкою на обличчі, та спробував відтягнути мене. Я закріпила собі ноги, пробурмотівши шматочок земляного заклинання Яги, та проігнорувала його.

— Ми зараз маємо реальну можливість знищити Пущу, — сказала я, — та він не має солдатів і… так, я за мить піду! — прошипіла я лакеєві, який тепер узяв мене за обидві руки та намагався відірвати мене від помосту, розхитуючи його. — Мені лише потрібно пояснити…

— Гаразд, Бартоше, перестань надриватися через неї, — сказав король. — Ми можемо приділити хвильку нашій найновішій відьмі, — тепер він уперше справді дивився на мене і в його голосі відчувалася легка втіха. — Ми справді прочитали листа. Йому б не завадило ще кілька рядків. Не в останню чергу про тебе, — я закусила губу. — Що ти попросила б у свого короля?

Мені затремтіли вуста від того, що я справді хотіла попросити. «Відпустіть Касю!» — хотілося крикнути мені. Та я не могла. Знала, що не могла. Це було себелюбством: цього я хотіла для себе, для власного серця та не для Польні. Я не могла просити цього у короля, який не відпустив без суду навіть власну королеву.

Я опустила очі з його обличчя на закручені носаки його чобіт, які були оздоблені золотом і ледь виднілися з-під хутряної оторочки його шат.

— Людей для бою з Пущею, — прошепотіла я. — Стільки, скільки ви можете вділити, ваша величносте.

— Ми не можемо з легкістю їх вділити, — сказав він. Коли я вдихнула, він підняв руку. — Однак ми подивимося, що можна зробити. Пане Спитко, розгляньте це питання. Можливо, можна відправити роту, — чоловік, який тупцявся збоку від трону, ствердно кивнув.

Я непевно відійшла, сповнена полегшення (лакей окинув мене примруженими очима, коли я пропливла повз нього), та вийшла з дверей за помостом. За ними я опинилась у меншому передпокої, де королівський секретар, суворий немолодий добродій із дуже несхвальним виразом обличчя, напружено попросив мене продиктувати своє ім’я. Гадаю, він частково підслухав ту сцену, яку я влаштувала за дверима.

Він записав моє ім’я у величезний том у шкіряній палітурці на початку сторінки. Я уважно придивилася, щоб бути певною в тому, що він правильно його запише, та не звернула уваги на несхвалення, надто рада і вдячна, щоб ним перейматися: король аж ніяк не видавався нерозважливим. Звісно, він виправдає Касю на суді. Я замислилася, чи не можемо ми, бува, навіть виїхати разом із солдатами та долучитися до Саркана біля Заточека разом, аби розпочати битву з Пущею.

— Коли почнеться суд? — запитала я секретаря, коли він закінчив писати моє ім’я.

Він лише недовірливо витріщився на мене, піднявши очі з листа, на який уже звернув увагу.

— Я, звісно, не можу сказати, — відповів він, а тоді перевів погляд із мене на двері, що виводили з кімнати; натяк був тонким, як зубець на вилах.

— Але хіба не… він же, напевно, скоро почнеться? — спробувала я.

Він уже опустив очі назад на свого листа. Цього разу він підняв голову ще повільніше, наче йому не вірилося, що я й досі тут.