Я сіла на постіль. Напевно, я поспала, тому що, замислившись знову, я замість цього пластом лежала на постелі, та це не було свідомим вибором — я навіть не пам’ятала, як лягла. Я ледве підвелася, досі відчуваючи біль і втому, але надто добре усвідомлюючи, що не маю зайвого часу та не уявляю собі, що робити. Я не знала, як привернути до себе чиюсь увагу, не ставши посеред двору та не почавши кидатись у стіни заклинаннями вогню. Я сумнівалася, що так король буде більш схильним дати мені заговорити під час суду над Касею.
Тепер я шкодувала, що віддала Драконів лист, своє єдине знаряддя і талісман. Звідки мені було знати, що його взагалі передали? Я вирішила піти на його пошуки — пам’ятала обличчя капітана варти чи принаймні його вуса. Таких вусів не могло бути багато навіть у всій Кралії. Я підвелася та сміливо відчинила двері, вийшла в коридор і мало не врізалася на бігу в Сокола. Він саме підіймав руку до клямки в мене на дверях. Він спритно забрався в мене з дороги, врятувавши нас обох, і всміхнувся мені маленькою лагідною усмішкою, якій я геть не довіряла.
— Сподіваюся, ти вже відпочила, — сказав він і простягнув мені руку.
Я її не взяла.
— Чого ви хочете?
Він вправно перетворив жест на довгий вабливий змах руки в бік коридору.
— Провести тебе до Чаровнікова. Король віддав накази, згідно з якими тебе слід перевірити для списку.
Мені стало настільки легше, що я йому зовсім не повірила. Я скоса поглянула на нього, майже очікуючи на якийсь жарт. Але він і далі стояв там із витягнутою рукою та усміхнений, чекаючи на мене.
— Негайно, — додав він, — хоча ти, можливо, воліла би спершу переодягтись?
Я воліла б розповісти йому, що йому робити зі своїм насмішкуватим маленьким натяком, але опустила погляд на себе: повсюди бруд, порох і складки у плямах поту, а під ними — неохайна спідниця з домотканого полотна, що ледве закривала мені коліна, та полиняла брунатна бавовняна сорочка, зношений старий одяг, який я випросила в якоїсь дівчини в Заточеку. Я не була схожа на одну зі служниць — слуги були вбрані значно краще за мене. Соля ж замінив свій чорний одяг для верхової їзди довгими шатами з чорного шовку, на які був накинутий довгий плащ без рукавів із зелено-сріблястою вишивкою, а його біле волосся розливалося по ньому плавним водограєм. У ньому можна було би впізнати чаклуна, навіть побачивши його з відстані в милю. А якщо на мене не подумають, що я — чаклунка, мені не дозволять свідчити.
«Постарайся показатись у пристойному вигляді», — казав Саркан.
«Ванасталем» забезпечило мені одяг, співзвучний настрою мого понурого бурмотіння, — цупку й незручну сукню з розкішного червоного шовку та з численними воланами, облямованими вогненно-помаранчевими стрічками. При цьому мені б не завадило спертися на чиюсь руку, коли я намагалася подолати сходи у громіздкому платті, не маючи змоги побачити своїх ніг, але я похмуро зігнорувала тонко повторену пропозицію Солі нагорі сходів і повільно пішла, обираючи дорогу й намацуючи краї сходинок пальцями в тісних черевичках.
Він натомість заклав руки за спину й обійшов мене. Знічев’я зазначив:
— Перевірки, звісно, часто бувають важкими. Гадаю, Саркан підготував тебе до них? — він кинув на мене дещо запитливий погляд; я йому не відповіла, та не могла втриматися від того, щоб злегка прикусити нижню губу. — Що ж, — мовив він, — якщо вони справді видаються тобі складними, ми можемо запропонувати екзаменаторам… спільний показ; я певен, що їм це видасться втішним.
Я лише мовчки зиркнула на нього. Хоч що ми зробимо, він, як я була впевнена, поставить це собі в заслугу. Він не наполягав на цьому, і далі усміхаючись так, ніби зовсім не помітив моїх холодних поглядів — наче птах, що кружляє у височіні, очікуючи на будь-яку слабину. Він провів мене крізь арку, обабіч якої стояли двоє високих молодих вартових, які з цікавістю поглянули на мене, до Чаровнікова, Зали Чаклунів.
Увійшовши в простору кімнату, я мимоволі сповільнилася. Стеля була подібна до виходу в Рай — там блакитним небом розливалися намальовані хмари й тягнулися янголи та святі. Крізь величезні вікна вливалося світло денного сонця. Я витріщилася вгору, приголомшена, та мало не врізалась у стіл, наосліп учепившись руками в його кут і знайшовши шлях навпомацки. Усі стіни були вкриті книжками, а вздовж усієї кімнати тягнувся вузький балкон, який утворював ще вищий другий рівень книжкових шаф. Зі стелі на маленьких коліщатках уздовж нього звисали драбини. Уздовж стін стояли великі робочі столи з важкого твердого дуба, покритого мармуром.
— Це лише затримка того, що, як ми всі знаємо, потрібно зробити, — говорила якась жінка десь поза полем зору; голос вона як на жінку мала низький, з гарним теплим звучанням, але в її словах вчувалася гнівна нота. — Ні, не починай знову мекати мені про реліквії, Балло. Будь-яке заклинання можна перемогти — так, навіть те, яке накладене на покривало святої блаженної Ядвіги, і перестань обурено на мене дивитися через те, що я так сказала. Соля упився політикою, тож, власне, і поліз у цю пригоду.
— Ну ж бо, Алошо. Звісно, успіх виправдовує всі ризики, — м’яко промовив Сокіл, коли ми зайшли за ріг і побачили трьох чаклунів, які зібралися за великим круглим столом у ніші, куди впускало денне сонце широке вікно. Я примружилася від нього після тьмяного світла палацових коридорів.
Жінка, яку він назвав Алошою, була вищою навіть за мене, з темною, ніби чорне дерево, шкірою та широкими, як у мого батька, плечима; її чорне волосся було заплетене в коси, які щільно прилягали до її черепа. На ній був чоловічий одяг: пишні червоні бавовняні штани, заправлені у високі шкіряні чоботи, а зверху — шкіряний плащ. Плащ і чоботи були прекрасні, оздоблені складними золотими та срібними візерунками, але все одно мали вигляд, що вони вже добряче ношені; я у своєму безглуздому платті заздрила їм.
— Успіх, — вимовила вона. — Отак ти це називаєш — коли до двору, саме вчасно, щоб спалити на вогнищі, повертають порожню оболонку?
У мене стиснулися кулаки. Але Сокіл лише всміхнувся і сказав:
— Можливо, поки що нам краще відкласти ці суперечки. Зрештою ми прийшли сюди не для того, щоб судити королеву, чи не так? Люба моя, дозволь мені представити тобі Алошу, наш Меч.
Вона без усмішки, підозріливо глянула на мене. Інші двоє були чоловіками; одним з них був той самий отець Балло, який перевіряв королеву. Його щоки не прорізала жодна зморшка, а волосся досі було суцільно темним, але йому все одно якось вдавалося здаватися старим; поки він із сумнівом оглядав мене, з його носа, круглого, як і його обличчя, сповзли окуляри.
— Це учениця?
Інший чоловік міг би бути його протилежністю — довготелесий і худорлявий, у розкішному винно-червоному жилеті, вигадливо гаптованому золотом, і з виразом нудьги на обличчі; його вузька загострена чорна борідка була делікатно закручена на кінці. Він розтягнувся у кріслі, виклавши ноги в чоботях на стіл. На столі поруч із ним була купка коротких і товстих золотих злитків, а також невеличкий чорний оксамитовий мішечок, заповнений крихітними мерехтливими червоними камінцями. Він обмацував руками два злитки, і з нього з шепотом виходили чари; його губи злегка ворушилися. Він зводив кінці золота докупи, і злитки тоншали в його руках, утворюючи вузьку смужку.
— А це Раґосток, Блискучий, — промовив Соля.
Раґосток не сказав нічого й навіть не підняв голови — лише поглянув один раз, роздивившись мене з голови до п’ят, і раз і назавжди забракував мене як не варту його уваги. Та мені ця байдужість була милішою за жорстку підозрілу риску Алошиних вуст.
— Де саме тебе знайшов Саркан? — поцікавилася вона.
Здавалося, вони на той час уже почули якусь версію порятунку, та принц Марек і Сокіл не завдавали собі клопоту тими частинами оповіді, що їм не підходили, а ще більше вони не знали. Я сяк-так незграбно пояснила, як зустрілася із Сарканом, зніяковіло відчуваючи на собі Соколові очі, ясні та уважні. Мені хотілось якомога менше розповідати про Двернік, про свою родину; Кася вже була для нього знаряддям, яке він міг використати проти мене.