Дракон провів коня далі та опустив очі на принца Марека.

— Усі інші зникнуть до приходу ночі, — без церемоній повідомив він. — А можливо, і ви теж.

Марек звів на нього очі; його обличчя вперше було відкритим і невпевненим — ніби він щойно побачив щось, чого не розумів. Я побачила поряд із ними Сокола, який оглядався на вервечку бійців, не кліпаючи; його проникливі очі намагалися побачити щось невидиме. Марек поглянув на нього; Сокіл поглянув у відповідь і ледь помітно ствердно кивнув.

Принц забрався в сідло. Заговорив до солдатів перед собою.

— Розчистіть нам галявину.

Вони заходилися рубати кущі довкола нас; решта їх долучилася, випалюючи її та посипаючи сіллю на ходу, аж поки ми не розчистили достатньо місця, щоб поміститися там разом. Коні з радістю пропхали голови всередину та щільно притиснулись одне до одного.

— Гаразд, — заговорив Марек до вояків, які не зводили з нього очей. — Ви всі знаєте, чому ви тут. Кожного з вас ретельно добирали. Ви — люди півночі, найкращі з тих, хто в мене є. Ви йшли за мною в чари росьян і стали стіною поруч зі мною, опираючись атакам їхньої кавалерії; серед вас немає жодного, у кого б не було бойових шрамів. Перш ніж ми поїхали, я запитав кожного з вас, чи поїдете ви в це темне місце разом зі мною; кожен із вас відповів ствердно.

— Що ж, не буду присягатися вам тепер, що виведу вас живими; та присягаюся вам, що кожен боєць, який таки вийде разом зі мною, матиме всі почесті, які я можу забезпечити, і кожен із вас одержить лицарський титул і землі. А перейдемо ми річку тут і зараз, як тільки зможемо, а тоді поїдемо далі разом — до смерті, а можливо, і до чогось гіршого, але як чоловіки, а не як перелякані миші.

На той час вони вже мали знати, що й сам Марек не знав, що станеться; що він не був готовий до тіні Пущі. Та я бачила, як його слова трохи зігнали цю тінь зі всіх їхніх облич; до них прийшла якась ясність, глибоке дихання. Жоден із них не попросив повернутися. Марек узяв із сідла свій мисливський ріг. Це був довгий предмет, повністю зроблений з латуні, яскраво відполірований і закручений. Марек приклав його до вуст і дмухнув у нього з усієї сили; вийшов оглушливий войовничий звук, від якого серце в мене не мало тьохнути, але тьохнуло, нахабний і дзвінкий. Коні затупали й запряли вухами, а солдати витягнули мечі та гучно підхопили цю ноту. Марек повернув коня, а тоді стрімко повів нас униз схилом і завів у холодну темну воду, і всі інші коні пішли за ним.

Річка різко вдарила мене по ногах, коли ми занурилися в неї, та запінилася навколо широких грудей моєї кобили. Ми просувалися далі. Вода піднялася вище моїх колін, стегон. Моя кобила тримала голову високо, роздуваючи ніздрі, а ногами била по річковому дну, кидаючись уперед і намагаючись не відірватися від дна.

Десь за мною один кінь заточився і втратив опору. Його одразу перекинуло та понесло на коня іншого солдата. Річка віднесла їх геть і поглинула повністю. Ми не зупинилися: зупинитися було неможливо. Я наосліп шукала якесь заклинання, та нічого не могла придумати: вода кидалась на мене, а потім вони зникли.

Принц Марек знову гучно дмухнув у ріг; він і його кінь незграбно йшли вгору на другому боці річки, і він рвався вперед, до дерев. Одне за одним ми вибралися нагору з річки, наскрізь змоклі, та пішли далі не зупиняючись; усі ми продиралися крізь кущі, йдучи за яскравим пурпуровим Марековим світлом угорі та попереду, йдучи за звуком його закличного рога. Дерева стрімко проносилися повз нас. Із цього боку річки підлісок був світлішим, стовбури — більшими, та й відстань між ними була більша. Ми вже не їхали вервечкою: я бачила, як деякі інші коні петляють між деревами поруч зі мною, доки ми летіли, доки ми тікали, біжучи геть такою ж мірою, як і бігли до мети. Я остаточно перестала розраховувати на поводи та просто притиснулася до своєї кобили, вплівши пальці у гриву, зігнувшись над її шиєю і намагаючись закритися від ударів гілок над головою. Я бачила Касю поруч із собою, а ще — яскравий спалах Соколового білого плаща попереду.

Кобила піді мною задихалася, трусячись, і я знала, що вона не зможе протриматися; навіть сильні, навчені бойові коні падатимуть, якщо ними отак їздити після плавання в холодній річці.

— Нен елшайон, — прошепотіла я кобилі на вухо, — нен елшайон, — і дала їй трохи сил, трохи тепла. Вона витягнула елегантну голову та вдячно трусонула нею, а я заплющила очі й спробувала поширити заклинання на них усіх, промовляючи: «Нен елшайон», — і витягуючи руку до Касиного коня, неначе кидаючи йому канат.

Я відчула, як той уявний канат зачепився, викинула їх іще декілька, і коні наблизились одне до одного та знову стали бігти легше. Дракон швидко поглянув на мене з-за плеча. Ми йшли далі, їдучи за звуком рога, і тепер я нарешті стала помічати, що між деревами щось переміщається. Ходаки, багато ходаків, і вони швидко йшли до нас, рухаючи в такт усіма своїми довгими ногами-палицями. Один із них витягнув довгу руку та стягнув одного з вояків із коня, але вони відставали від нас, неначе не очікували нашої карколомної швидкості. Ми пробилися разом крізь стіну сосон на величезну галявину — коні тупали, струшуючи багнюку з ніг — і перед нами постало страхітливе серцедерево.

Його стовбур був ширшим за бік коня; воно височіло, закінчуючись неосяжністю розлогих гілок. Його гілки були обтяжені блідим сріблясто-зеленим листям і невеличкими золотими плодами, від яких жахливо тхнуло, а з-під кори на нас дивилося людське обличчя, заросле та згладжене так, що він нього залишився тільки натяк, а на грудях, наче у трупа, були схрещені дві руки. Біля його ніг розгалужувалися два величезних корені, а між ними лежав скелет, майже поглинутий мохом і гнилим листям. Менший корінь проростав, закручуючись, крізь одну відкриту очницю, а крізь ребра та шматки заіржавілої кольчуги визирала трава. Поперек тіла лежали залишки щита, на якому було ледь видно чорного двоголового орла — королівський герб Росьї.

Ми притримали своїх коней, які пирхали та хекали, просто перед його гілками. За собою я почула раптове клацання, наче то голосно зачинилися дверцята пічки, і тієї ж миті на мене накинулася велика вага нізвідки, яка вибила мене із сідла. Я боляче вдарилась об голу землю, повітря з моїх легень виштовхнулося, лікоть подряпало, а на ногах з’явилися синці.

Я крутнулася. Кася була на мені — збила мене з кобили. Я пильно подивилася вгору поза нею. Моя кобила висіла в повітрі над нами без голови. Її тримала двома передніми ногами страхітлива істота, схожа на богомола. Богомол зливався із серцедеревом: вузькі золотаві очі такої ж форми, як і плоди, і тіло такого ж сріблясто-зеленого кольору, як і листя. Він відкусив кобилі голову за один випад. За нами впав безголовим ще один вояк, а третій кричав, залишившись без ноги та борсаючись у лапах іще одного богомола; з-поміж дерев виходило близько десятка цих істот.

Розділ 15

Сріблястий богомол кинув мою кобилу на землю та виплюнув голову. Кася незграбно підіймалася, тягнучи мене геть. Ми всі на якусь мить застигли, нажахані, а тоді принц Марек закричав без слів і пожбурив ріг у голову сріблястому богомолові. Затим витягнув меч.

— Відступайте! Прикриймо чаклунів! — заревів він і шпорами погнав коня вперед, опинився між нами та істотою, а тоді рубонув по ній. Його меч прослизнув униз панциром, здерши довгу прозору смугу, неначе він чистив морквинку.

Бойові коні показали, що вони справді були варті стільки срібла, скільки важили: тепер вони не панікували, як будь-яка звичайна тварина, а ставали дибки й брикалися, подаючи пронизливі голоси. Їхні копита били по панцирах богомолів із лунким стукотом. Солдати оточили нещільним колом мене та Касю, а Дракон і Сокіл відвели коней позад нас. Усі солдати затискували поводи між зубів; половина з них уже витягнули мечі, утворивши стіну з вістер, аби нас захистити, тим часом як інші спершу накладали щити на руки.