Світло «Виклику» вже не було до нього милосердним. Цього разу я відчувала його на відстані, воно не торкалося мене безпосередньо, але він повністю відкрився нам, сповнений гніву: маленькі могилки всіх дітей, та ще Кристинине обличчя з виразом німого страждання; дошкульний голод у животі та гидотне відчуття образи через невеличкі кошички з милостинею, які він ніби не бачив по кутках своєї хати, знаючи, що вона ходила просити. Простий, нічим не прикритий відчай від видовища обернених корів, коли було зведене нанівець його останнє відчайдушне намагання вирватися з бідності. Він мало не хотів, щоб ті тварюки його вбили.

Кристинине обличчя явно виражало власний млявий відчай, безпорадні похмурі думки: мати казала їй не виходити заміж за бідаря; її сестра у Радомську мала чотирьох дітей і чоловіка, який заробляв на життя тканням. Діти її сестри вижили, діти її сестри ніколи не мучились ані холодом, ані голодом.

Єжи стиснув зуби, а його вуста, тремтячи, широко розкрилися від сорому. Та Кристина схлипнула один раз і потягнулася до нього знову, а тоді прокинулося та заволало немовля; цей звук був жахливий, але в порівнянні чомусь чудовий, такий звичайний і простий, відверта вимога, та й усе. Єжи зробив один крок.

А тоді раптово стало значно легше. Дракон мав рацію: це зараження було слабшим за Касине, хоча й мало такий жахливий вигляд. Єжи не побував у глибині Пущі, як вона. Почавши рухатися, він швидко пішов до нас, спотикаючись, і хоча йому навперейми кидалися гілки, вони, тоненькі, лише билися. Він витягнув руки перед обличчям і побіг до нас, проштовхуючись крізь них.

— Візьми заклинання, — сказав мені Дракон, коли ми дісталися самісінького кінця, і я стиснула зуби та взялася за «Виклик» з усієї сили, тим часом як він звільнив свої чари від моїх. — Зараз, — сказав він Соколові, — коли він вийде, — і коли Єжи почав повертатись у власне обличчя, вони, стоячи пліч-о-пліч, підняли руки та водночас промовили: — Улозиштус сов’єнта!

Єжи з криком продирався вперед крізь очищувальний вогонь, але все-таки пройшов; кілька смолистих смердючих крапель витиснулися з кутиків його очей і вибігли з його ніздрів, а тоді, димлячи, впали на землю, і його тіло безвільно обвисло в ланцюгах.

Кася накидала на краплі трохи багна, а Дракон вийшов уперед і взяв обличчя Єжи за підборіддя, підводячи його, доки я нарешті закінчувала читати «Виклик».

— Тепер поглянь, — сказав він Соколові.

Сокіл охопив руками обличчя Єжи та заговорив; його заклинання було подібним до стріли. Воно вирвалося з нього останнім жахливим спалахом світла «Виклику». На стіні між ланцюгами, у Єжи над головою, Соколове заклинання відчинило вікно, і ми всі на мить побачили старе серцедерево, удвічі більше за те, усередині якого побувала Кася. Його гілки дико смикались у тріскотливому яскравому вогні.

Розділ 14

Вояки весело сміялись один до одного, коли ми наступного ранку покинули Двернік у тиху пору перед світанком. Усі вони мали дуже пишний вигляд у своїх яскравих кольчугах, шоломах із гойдливими плюмажами та довгих зелених плащах; при сідлах у них висіли розмальовані щити. Вони ще й знали це — вони гордо провели коней темними вуличками, і навіть коні повигинали шиї. Звісно, роздобути тридцять шарфів у невеличкому сільці було нелегко, тож у більшості бійців вони були товсті, кусючі та вовняні, призначені для носіння взимку; за наказом Дракона вони сяк-так обгорнули ними шиї та обличчя. Вони регулярно виходили зі своєї сторожкої рівноваги та мимохіть тягнулися донизу, щоб тишком-нишком почухатись.

Я виросла, їздячи на великих повільних тяглових конях свого батька, які лише позирали на мене з легким здивуванням, якщо я стояла на їхніх широких спинах догори дриґом, і відмовлялися мати справу із клусом, не кажучи вже про чвал. Але принц Марек усадовив нас на запасних коней, яких привели із собою його лицарі, а вони, здається, були геть іншими тваринами. Коли я ненароком якось не так потягнула за повід, моя кобила стала дибки, ідучи вперед на задніх ногах, доки я лячно трималася за її гриву. За якийсь час вона опустилася з так само незрозумілих мені причин і загарцювала, дуже задоволена собою. Принаймні доки ми не пройшли Заточека.

Якогось місця, де дорога в долині закінчувалася, не було. Гадаю, колись вона йшла значно далі — аж до Поросни, а за нею, можливо, до якогось іншого безіменного, давно поглинутого села. Та ще до того, як за нами стихло рипіння млина на мосту Заточека, на її краї почали наступати бур’яни й трава, а за милю ми майже не могли здогадатися, чи вона дотепер в нас під ногами. Солдати й досі сміялися та співали, але коні, можливо, були мудрішими за нас. Їхній крок сповільнився без жодного сигналу від вершників. Вони збентежено форкали та сіпали головами, стрижучи вухами, а їхньою шкірою проходив бентежний дрож, неначе їм докучали мухи. Але мух не було. Попереду чекала стіна темних дерев.

— Зупиніться тут, — сказав Дракон, і коні, неначе зрозумівши його та зрадівши виправданню, майже одразу зупинилися, усі до одного. — Попийте води та з’їжте щось, якщо хочете. Нехай у вас у роті не опиниться більше нічого після того, як ми опинимося під деревами, — він легко спустився з коня.

Я дуже обережно злізла зі своєї кобили.

— Я візьму її, — сказав мені один з вояків, білявий хлопчина з дружнім круглим обличчям, яке псував лише двічі зламаний ніс. Він поцокав до моєї кобили язиком, бадьорий і вправний. Усі бійці вели коней напитися з річки та передавали один одному буханці хліба і фляги з міцними напоями.

Дракон жестом підкликав мене до себе.

— Скористайся своїм захисним заклинанням, якомога ґрунтовнішим, — сказав він. — А тоді спробуй застосувати його до вояків, якщо зможеш. Я сам накладу на тебе ще одне.

— Воно не пускатиме до нас тіні? — із сумнівом запитала я. — Навіть усередині Пущі?

— Ні. Та воно сповільнить їх, — сказав він. — Просто за межами Заточека є хижка; там я зберігаю запас очищувальних засобів на той випадок, якщо знадобиться йти до Пущі. Щойно ми виберемося назад, підемо туди та скористаємося ними. Десять разів, хоч наскільки ти будеш упевнена у своїй чистоті.

Я подивилася на натовп молодих вояків, які, поїдаючи хліб, говорили та сміялися між собою.

— У тебе вистачить на них усіх?

Він обвів їх холодним упевненим поглядом — наче косою змахнув.

— На стільки з них, скільки залишиться, — сказав він.

Я здригнулася.

— Ти досі не вважаєш, що це добра думка. Навіть після Єжи, — із Пущі там, де згоріло серцедерево (ми бачили його вчора), досі здіймався тоненький бовдурик диму.

— Це жахлива думка, — сказав Дракон. — Але дозволити Марекові завести туди тебе та Солю без мене — ще гірша. Принаймні я якось уявляю собі, чого чекати. Ходімо — часу в нас небагато.

Кася мовчки допомогла мені зібрати соснової хвої для заклинання. Сокіл уже сам створював складний щит довкола принца Марека, схожий на сяючу стіну з цегли, що зростала цеглинка за цеглинкою; коли ж він підняв його вище Марекової голови, уся конструкція засяяла, наче єдине ціле, а тоді обвалилася на нього. Поглянувши на Марека скоса, я бачила, як тримається в нього на шкірі його слабеньке мерехтіння. Іншим Сокіл закрив себе. Утім, я помітила, що вояків він так не захищав.

Я вклякла та розвела кіптяве багаття зі своїх соснових голок і гілок. Коли гіркий дим уже заповнював галявину, деручи горло, я звела очі на Дракона.

— Тепер промовиш своє? — запитала я. Коли Драконове заклинання опустилося мені на плечі, я наче вдягла важкого кожуха перед каміном: хотілося почухатися, було незручно й забагато думалося про те, навіщо це мені знадобиться. Своє захисне заклинання я мугикала одночасно з його наспівом, уявляючи, що закутуюся до кінця серед зими: не тільки кожух, а ще й рукавички, вовняний шарф, шапка з опущеними навушниками, в’язані штани навипуск, і все це загорнуте у покривала, усе щільно заправлене так, що не лишається жодної шпаринки, крізь яку могло би пробратися холодне повітря.