— Він не знав, що далі казати. І вона не знала.

— Ну ось, — нарешті розвів руками, — годинника вам повернув. Тепер час знову працює на вас. І водночас є нагода попрощатися перед від'їздом.

— Уже від'їжджаєте? — якось по-дитячому спитала вона.

— А що мені залишається? Ваш директор дав зрозуміти, що розраховувати на інформацію — безнадійна справа. Та й чекати довго я не маю часу. Доведеться брати якусь іншу тему. Шкода, але…

Вони дивилися одне на одного трішки збентежено, як завжди буває, коли затягується прощання малознайомих людей. Він прочитав на її пластиковому бейджі «Я. Синичка».

— Ви — Синичка. Ось і познайомились на прощання.

— Я Яніна Сергіївна.

— Це я можу забути. Я пам'ятатиму вас як Синичку.

Вона не знала, що відповісти. Це був добрий знак. І він знав, що вона скаже за хвилину. Не знав тільки, як це буде сформульовано.

— А може, не все так безнадійно, — почала вона. — Може, я чимось зможу допомогти. Хоча це не мої, звичайно, повноваження.

— На жодні повноваження ми не зазіхаємо. Читачів цікавить, як дитина потрапляє в сиротинець, як її всиновлюють. І все. На конкретному прикладі. Нам дали в МВС картку однієї типової особи. Щоб простежити біографію у зворотному напрямі. Я розумію: це клопоти, порпання в архіві. Але редакція в таких випадках іде на витрати. Ми готові заплатити.

— Заплатити? — запитально глянула йому в очі.

— Так, і доволі пристойну суму.

— Якщо питання ставиться так, то я допомагати вам не буду.

— Даруйте, наша справа запропонувати. Але якщо це справді складно, закриємо тему. Не хочеться наостанок псувати враження. Мені справді було приємно спілкуватися з вами.

Він кивнув, повернувся і швидко вийшов з кімнати. Пройшовши кроків десять коридором, почув, як двері прочинилися.

— Зачекайте. Як звати вашого хлопчика? — сухо запитала дівчина.

— Іван. Іван Неділик.

Вона стояла посеред напівтемного коридору, така світла й чужа на цьому казенному тлі у своїй сукні тілесного кольору. І це світло мідно-солом'яним волоссям, плечима, яблучками грудей, віолончельними стегнами і стрункими ногами ніби стікало додолу, на сірі бетонні плити. Він повільно спустився поглядом за цим живим серпанком і побачив лілові туфлі. І якийсь час нічого не чув, нічого не бачив.

— Я кажу — веселе прізвище, — нарешті долинув до нього її голос.

— Веселе, — згодився він.

— Спробую щось нарити.

— Я буду вам дуже вдячний.

— Це не обійдеться усною подякою. З вас тістечко в кафе «Едушо» і розповідь про вашу письменницьку роботу. Влаштовує?

— Цілком, — сказав з вимученою бадьорістю. А сам подумав: «Краще б я подарував тобі кафе замість цієї розповіді».

Вона пішла, не попрощавшись. І це теж було добрим знаком. Підбори зацокали по плитах із якоюсь стальною ніжністю. Кожен звук той відлунював у його скронях. І лілові туфельки танцювали в його зіницях.

«Хлопчику, як тебе звати?» Цей оксамит вологих очей, цей тонко різьблений носик, повнявий овал губ, ці вушка, як квітки лілії… Ось звідки незрозумілий потяг до цієї дівчини з першої їх зустрічі.

…І цей голос, що ніби сам себе слухає, сам собі радіє: «Як тебе звати, хлопчику?»

І справді — як? Олександр, Жан, Іван? Жереб, Лисицький, Неділик? Чи якось інакше? Чий ти, хлопчику? Тата називав тебе своїм сином, кажучи: «Хто б ти не був, де б ти не був, — ти мій син». І він із цим жив. Він спирався на це. А зараз… Хіба в людини можуть бути два батьки?..

Рецепт гарного настрою

Розбудив його телефон.

— Привіт, друзяко Лисе!

— Привіт, Петюню!

— До тебе дістатися важче, ніж до Путіна.

— Це його проблеми, вашого Путіна.

— Проблеми можуть бути і в нас, точніше у вас. Митько з Володькою, як ми й передбачали, таки зважилися кинути трубу в обхід Хохляндії.

— То хай ті й журяться, що на трубі сидять.

— Лисе, треба скуповувати землю.

— Я це знаю. Я це роблю весь час.

— Землю не просту — землю золоту треба купувати, доки не пізно. Це вєрняк, Лисе.

— Ти радиш мені скуповувати трасу вздовж нової труби? Знаючи, що в мене всі вільні кошти засаджені в «Євро-12»?

— До «Євро» ще дожити. І хтозна чи його від вас ще не заберуть. А землю купувати треба точково. Під запроектованими компресорними станціями, контрольними пунктами, інфраструктурними вузлами. У мене карта на руках. Свіженька, з Кремля. П'ятий примірник.

— А експертиза, Петюню? Ти віриш кремлівським посіпакам?

— Я вірю нашим хлопцям. Усе сходиться. Але я прокатаю ще через одну контору. І якщо все в масть, за тиждень-другий карта з вірним кур'єром може бути в тебе.

— Якщо карта мені сподобається, чим зможу тебе зацікавити я?

— Пусти, Лисе, мій банк на півострів. Ну, і хатинку з пляжиком не завадило б для наїздів.

— Тобі подобаються сосни чи виноградник?

— Мені подобається і те, і те.

— Смаки в нас схожі, Петюню. Розкинемо, прицінимось — може, й виноградничок тобі випаде, і соснячок при пляжі. Для такого друга нічого не шкода.

— Лисе, невже Петюня колись ганяв порожняки? Невже я хоч раз тебе кинув?

— А хто коли мене кинув? Ти пам'ятаєш таких, десь зустрічаєш таких, Петюню?!

— Гм. У тебе сьогодні гарний настрій, Лисе.

— Є надійний рецепт.

— Який?

— Якщо хочеш мати гарний настрій — думай про гарних жінок.

День і справді почався гарно. Голуби ярмаркували на його підвіконні, били крильми об жерсть і скрипіли дзьобами об шибку. Гортанно воркували, заглядаючи до кімнати червоними очицями. Птахи — на новину, згадав він.

Не встиг умитися, як зателефонували з Ростова.

— Доброго ранку, Олександре Михайловичу.

— Вітаю, Льоню.

— Біда в нас.

— Кажи.

— Вночі спалили базу. Тридцять комбайнів. Щойно з Франції. У заводській змазці.

— Хто?

— Ще не знаємо.

— Техніка застрахована?

— Так.

— Це добре.

— На згарищі записку залишили «Хохлы, вам мало своего чернозема?»

— Вони його скуштують…

— Що, Олександре Михайловичу?

— Нічого. Колун біля тебе?

— Так. Даю йому телефон.

— Колуне…

— Я, босе.

— Одразу ж повідом про це губернатора. І скажи від мого імені, що за кожний комбайн скидається відсоток з його долі. Так буде й надалі. Це по-перше. По-друге, знайди цих покидьків. Пробий по всіх каналах. Зніми, якщо треба, хлопців з Пітера. Буде потреба — підключи полковника Григораша. Його попередять. Вони мають пошкодувати про це. Чуєш, Колуне?

— Чую, босе. Закопаємо на два метри.

— Не треба в землю. Але чорнозем вони їсти мають.

— Будуть жерти. Без олії будуть.

— Це шестірки, Колуне. А козирні, мабуть, сидять у Москві…

Голуби сито воркували і безцеремонно заглядали в кімнату. «Мабуть, вони ще не все повідомили мені», — подумав. І тоді його покликали до телефону в рецепцію. Це була вона.

— Ваш хлопчик знайшовся, — сказала скоромовкою, не вітаючись.

Він затамував подих, щоб не сполохати наступних слів.

— Такий хлопчик справді тут виховувався. Від одного до шести з половиною років. І його всиновила самотня жінка з Одеси.

— А до року? Де він був до року?

— До дитбудинку його перевели з обласної дитячої лікарні. Документів немає. Є тільки медична картка. На ній хімічним олівцем написано «Іван М. Неділик». Про народження і батьківство ніде ні слова. Таке буває з дітьми, яких підкидають. Мене тільки насторожує ця літера «М». У подібних випадках по батькові не вказується, тільки в повноцінному документі. А тут оце «М». Таке враження, що той, хто підписав карту, знав ім'я батька і механічно його скоротив. Як необов'язкове, та все ж… Неначе підказку зробив для журналіста, який прийде через тридцять вісім років. Тобто для вас… Агов, ви мене чуєте?