Вони любили зазирати в темне пахуче нутро сторожки. Там на дротах сушилися яблука, щось рожеве булькало в бутлі і точився зі скрині, висів золотавим туманцем у сутенній кімнаті солодкавий аромат. То пахли жовті волохаті плоди, що, зірвані, набирали там опуклої вощаної стиглості і молитовної запахущості. Бішолмо — називав їх сторож-угорець із колючими вусами-метеликами…

…Але звідки, звідки приходять зараз до нього ці незрозумілі й досі йому слова, ці розбиті друзки видінь, ці обривки запахів?.. І чому він не може згадати імені того хлопчика, що з горішком у кулаці стоїть на порозі металевої будки і зачаровано розглядає золоті плоди бішолмо?..

І була жінка в лілових туфлях. Її не любили тітки, зате любили діти. Вона була такою ж рідкою насолодою, як і халва. З нею було весело. З нею була музика і танці. Сідала за облізле піаніно, вдаряла обома руками — і очі дитячі засвічувалися. Діти бралися за руки і дріботіли колом то в один бік, то в другий. Так вона їх навчила. Коли їй набридало грати, ставала в їх коло і плескала в долоні. Вона завжди посміхалася і не говорила слів «писок», «паскудь», «копил». І гарно пахла. Так, як маленька пляшечка, яку він знайшов на вулиці під перукарнею.

А ще ця жінка носила лілові туфлі з блискучими, як кінське око, ґудзиками. Гострі підбори цокали і дірявили старий лінолеум, і він боявся загаятись, щоб не потрапити під них.

Та одного разу таки це сталося. Після якоїсь святкової веремії, в літнє надвечір'я. Він любив ховатися на задньому дворі, біля озера. Пес купався з ним у тепленькій воді, плесом шурхотіли жуки-плавунці. Після купелі він лежав на траві голим, мружачись до призахідного сонця. І почув м'які кроки, хруст підборів, що вгрузали в млакуватий пісок. Гарний запах випереджав жінку, і він здогадався, що це вона. І чомусь заплющив очі.

Вона стояла над ним і погойдувалась. І зараз до звичного запаху її волосся вплітався ще й той, який чувся від сторожа, коли він був надто гамірливим. Але тьотя-музикантка мовчала. Вона розглядала його здивовано-усміхненими очима.

— Ей ти, маленький пляжнику! Ти що, заснув? Прокидайся.

А він завмер і не кліпав. Тьотя підняла ногу і своїм холодним підбором торкнулася його заціпенілого горобчика. Поворушила туди-сюди несподівано набубнявілий клубочок, муркочучи:

— Ану ховай своє господарство, безсоромнику. Не бачиш — дама перед тобою.

Йому здавалося, що серце вилетить із грудей, як пташка. Сполохано розплющив оченята і побачив жіночі ноги, що струнко здіймалися вгору і губилися в темному мереживі. Не розуміючи, що чинить, він обіруч узяв туфельку і притулився до неї гарячою щокою. Туфля була гладенькою, як яблуко. І сльози його стікали по ній.

— Ей, хлопчику, що ти робиш? Ану відпусти.

Але він не відпускав. Він тримався за туфлю, як за найдорожче, що було в нього у цьому світі. Найдорожче своє після пса і горіхового дерева. Тримався, як тримається потопаючий за дрівце.

Вона вже не сміялася. Схилилася і поклала йому на голову руку. Теплу, лагідну, пахучу долоню. І ніжно запитала:

— Хлопчику, як тебе звати? Як тебе звати?

«Хлопчику, як тебе звати?» — запитував зараз і він себе. І відповідь танула в шумовинні Латориці, розбивалася об камінні бики мосту.

«Ось як буває, Тата. Ти називав мене любимим сином, а я не знаю навіть свого імені. Ти казав, що найважча ноша — це наша пам'ять. А як тоді бути з непам'яттю, котра до того легка й порожня, що навіть не знаєш, як її нести і куди».

Офіціантка принесла млинці по-швабськи. Він машинально глянув на її ноги. В неї були шльопки на босу ногу і порепані п'яти.

Генерали піщаних кар'єрів

— Здравія бажаю, товаришу генерал!

— Тобі того ж, генерале, — телефонний голос старого звучить ще бадьоро, із знайомою напускною суворістю.

— Я ніколи не носив погон, Оксентію Петровичу.

— Зате в своїх сферах ти не менше, ніж генерал.

— Хіба що генерал піщаних кар'єрів. Був такий фільм. І був такий боєць із номерною личкою на грудях. Не мені вам нагадувати.

— Всі ми кимось були. Та головне — ким стали. Я, коли служив рядовим, ледве дисбату уникнув. Хто старе пом'яне — тому око вирви.

— Я чув і інше: якщо забуваєш своє минуле, воно може повернутися.

— Усе можливе в Господа. Але ми з тобою не філософи, Сашко. Яке в тебе діло до відставного генерала?

— Потрібен родовід одного шкета з вашого колишнього відомства. Не документи, а просто почути — хто, що, звідки, куди? З самого початку. Ну, ви мене розумієте…

— Я розумію. Але навіщо тобі заглядати туди? Якщо довго дивишся в безодню, вона рано чи пізно гляне на тебе. Воно тобі треба, Олександре?

— Виявилося, що треба, Оксентію Петровичу. Прізвище ви знаєте…

— Ти сказав, я почув. Години за дві-три тобі зателефонують. Послухай, що скажуть, і забудь.

— Забувати я вчуся весь час, правда, не дуже успішно.

— Я теж, хлопче, — голос генерала наприкінці був теплішим.

Зателефонували раніше.

— Ви готові зараз вислухати інформацію? — спитав застуджений, стомлений баритон.

— Так, будь ласка, — сказав він і вимкнув світло, щоб ніщо не відвертало його уваги.

— Лисицький Олександр Михайлович, рік і місце народження не відомі, батьківство і національність теж. Прибув до Одеської колонії неповнолітніх злочинців у лютому такого року. Із супровідних документів виходить, що до цього виховувався в інтернаті № 67 для круглих сиріт. Оцінки добрі, чого не скажеш про поведінку. З характеристики — потайний, малоговіркий, кмітливий, упертий, непоступливий, непередбачуваний. Гіпертрофоване почуття справедливості. В роботі учнівського активу участі не брав. Неформальний лідер. Прізвисько Лисеня. У восьмому класі відправлений до колонії за безпричинне побиття вихователя.

— Так і написано — безпричинне?

— Написано так: «Без поважних причин наніс легкі тілесні ушкодження».

— Шкода, що легкі…

— Даруйте, що?

— Нічого, це я так. А що там до інтернату?

— В інтернат його привели фактично з вулиці. Старцював по вокзалах і пляжах, бурлакував, тулився з такими ж, як сам, по одеських катакомбах. Це печери такі, прорубані в пісковику.

— Я чув. А яке прізвище він мав до інтернату?

— Тут є приписка з дитячої кімнати. Жінку, яка його всиновила, невдовзі позбавили батьківських прав. Жереб Зоя Борисівна. Вона записала його Жаном і використовувала для жебракування. Але він постійно втікав із дому, поки не втік остаточно. Суд прізвище скасував і встановив для нього нове — Лисицький. Очевидно, з подачі інспекції у справах неповнолітніх, де його знали як малого бомжа Лисеня.

— А до всиновлення?

— Цих даних у справі немає. Слід шукати, мабуть, у дитбудинку. Але це вже інше відомство. Записи про його поведінку в колонії читати?

— Ні, не треба. Тим більше, що вона, мабуть, не була зразковою…

— Не була, це точно. Зразкового там не шукають…

У застудженому баритоні вчувалася ще більша втома.

За годину він набрав номер із довідника.

— Доброго дня. Це мукачівський РАГС?

— Так, ми до ваших послуг, — здавалося, лункий жіночий голос був готовий запросити його на рушничок щастя.

— Вас турбують з компетентних органів. Ви розумієте?.. Підполковник Кисельов.

— Так, так, — дещо приглушила свою радісність жінка.

— Отже, потрібне невеличке уточнення. В документі, що фігурує в нашому провадженні, погано прочитуються деякі рядки. Документ, очевидно, видавала ваша установа. Йдеться про прізвище дитини до всиновлення. А всиновила хлопчика Зоя Борисівна Жереб.

— Зрозуміло. Який реєстраційний номер свідоцтва?

— На жаль, теж нерозбірливо. Документ погано зберігали.

— Нічого, нам з вами пощастило. Буквально три дні тому архів нашого РАГСу комп'ютеризували. Всі документи, починаючи з 1945 року. Голландський грант. Тож шукаємо рік і прізвище… хвилинку… Так, виписувалося таке свідоцтво згідно з рішенням суду про всиновлення. Хлопчика всиновили в дитбудинку № 12, прізвище він мав Неділик Іван, батьківство невідоме. Цього вам достатньо?