У траві сіріла голова ніздрюватого валунця, поплямована білилами птиць. Щось направду підказувало, що то не простий уламок дикої скелі. Познака людських рук відбилася на ньому.

— Можеш торкнутися. Ще не вивітрився той нагрів, молитовне тепло. І Кадочніков се відчув.

— Хто?

— Кадочніков, мій колимський побратим. Дуже вчений чоловік, геолог. Гостював у мене, я водив його по горах, привів і сюди, до монаха. Іларій сказав йому: «Любий ти Богу. Тому й відкриває тобі добрі дороги і добрих людей». Кадочніков розсміявся: «Я не вірю в Бога». — «Се нічого, синку, головне, що Він у тебе вірить». Той ще гучніше засміявся на ті слова. Придивлявся до каменя. А потім мені каже: «Се твердий зернистий граніт. Але не розумію, чому він такий теплий на дотик? На сирій землі, в затінку — і теплий! Може, магматичного походження? У вас тут були вулкани?» — «Не знаю про вулкани, та знаю, що камінь роками носили біля гарячого серця, шептали над ним молитви…» Кадочніков умер від раку. Ще встиг викликати мене телеграмою на телефонні перемовини. «Я відходжу, брате, — сказав. — Біль уже сам себе зжер. Тіло не болить, але в душі холодно і темно, гірше, ніж у колимській шахті. Та знаєш, мені приснився старець. Із тим каменем теплим, пам'ятаєш? Він знову повторив ті слова — що Бог вірить у мене… Як гадаєш, що се означає?» — «Се означає, що Він і справді з тобою, брате». — «Дякую тобі, що повів мене тоді на ту гору, — сказав Кадочніков. — Скільки вершин я скорив у житті, та ся, мабуть, була головною…»

Я торкнувся каменя — він дійсно здавався теплим. І неначе сам горнувся до долоні. Як довірливе плече рідної жінки. Того дня ми багато говорили про релігію. Власне, це слово вживав я, бо Світован його не дуже любив. Замінював на інше — побожність.

Побожність, казав, — це передусім довіра і надія. Те, на чому ти стоїш і чого тримаєшся завжди і у всьому. («Хребет душі, твердь серця»). Правдива побожність пронизує все життя, щоденно, щомиттєво. Вона є не лише розумінням сенсу життя, але й настроєм, що промениться з цього розуміння. Тому вона несе радість і світло, в якому живеш, — це і є належність до Бога. І з Ним ти живеш у вічності вже тепер. І завжди. І твердий у цьому, бо маєш взірцевий приклад — приклад Ісуса.

Запитував я і про інших пророків — Будду, Конфуція, Лао-Цзи, дуже модних на той час, чиї трактати в блідих копіях ми передавали з рук у руки.

— Ся захопленість від культурної втоми і лінощів душевних. Бо легше прийняти пасивну покірність, ніж повсякчасне творення любови, до якого веде Ісус. Він казав: «Будьте як голубка і змія». Себто — не лише покірні й кроткі, але й проникливі, і кмітливі, і кусючі для зла. Любов — то служіння, праця, безнастанна робота в Божому винограднику.

— Чому саме це вчення істинне? — допитувався я, вчорашній кореспондент відділу пропаганди і агітації.

— Бо воно пахне живою правдою. Воно завжди свіже й невичерпне у своїй глибині, рідне душі, бо несе найчистішу людяність і примирення.

— Примирення з чим?

— Ісус приніс два великі примирення. Він примирив нас із Богом і з самими собою. Себто гріх зробив відкупним, подоланним. І навчив: перш ніж прийняти Господа і полюбити ближнього, маємо прийняти і полюбити себе, дитину Божу. Любов — се і звільнення, се мужність, сила духа.

— Чому ж тоді такі розумні люди, як ваш Кадочніков, так важко приходять до Бога?

— То лише сам Бог знає. Всі знають, що Він є. Всі. Але прийняти його декому заважає гординя і страх. Що є одне й те ж… Був у мене приятель-гімназист. Зустрів дівчину, в яку нараз залюбився. Однак побоявся знайомитися з нею. Коли ми се влаштовули для нього, він злякався, що не сподобається їй. Вона відкрила йому серце, та він боявся любити її, бо вважав себе недостойним її. Коли врешті зійшлися, весь час боявся втратити її… Так і з Богом. Бог — се вибір, раз і назавжди! Вибір порятунку. «Навчіться від мене, бо я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим». До Бога йдуть довгою дорогою. І в самоті…

Говорили ми і про гріх, який він називав «великою несвободою», і про молитву.

— У молитві відкривається промисел Божий. Ісус дуже вболівав, щоб люди молилися. Щоб не були схожі на того жебрака, який вважав, що йому зобов'язані давати і за се не треба дякувати… Лише молитва відкриває канал до Бога. Лише вона дає Йому знак, що ми просимо втручання. Його участи в нашому житті.

Пригадую, з яким рідкісним для нього піднесенням, з яким надихом говорив він тоді про ці речі.

— Життя — се шлях, яким ти йдеш. Життя — се місце, на якому стоїш. Життя — все, що тебе оточує і в чому ти живеш. Отже, від того, що є під тобою і як ти стоїш, залежить твоє життя. Себто все залежить від основи. А основа — се Бог.

Верталися ми назад прозорими осиковими перелісками, і моя долоня довго ще відчувала теплу шерехатість монашого каменя. Я попросив свого супутника розповісти більше про Іларія.

— Що казати? Він мало повідав про себе. Більше молився. Пам'ятається, я хотів принести йому якогось гостинця і запитав, що він любить. «Я люблю дощ», — одказав отець Іларій.

Потім, уже вдома, ми мовчки сиділи в ранньому присмерку і благість вечора огортала наші плечі лагідним теплом бабиного літа. Здавалося, що десь поряд стоїть на чатах дух-охоронець — і ніщо в цьому світі не таїть небезпек.

Бесіди під горіхом

Заосеніло. Враз примерхло стоязиччя птиць. Світ притих, принишк. Біблійно величні небеса ніби достигли разом із земним зелом, завмерли в ясному синьому спокої. «Достигле небочко», — казав мій приденний подільник. І наче сам дозрів до нових одкровень. Глітна пора аптечних заготівель завершувалась. До полудня ми поверталися, поралися коло дому, а просвітлені, сумирні вечори збавляли за бесідами під горіхом. Стовбур дерева роздвоювався при самому корені, тож кожен мав своє опертя для спини.

Я вже тоді не крився з записами. Наші розмови поступово набули вигляду інтерв'ю, мій візаві поблажливо махнув на це рукою.

Тіло — глина, душа — вогонь

— Чи згадуєте дитинство?

— Зчаста. Щодалі, то частіше згадую. Життя — як лук. Кінець його змикається з початком. І ми вертаємо туди, звідки прийшли. Повертаймо собі дитинство з його свободою і щирістю. Бо щирість і відвертість — ознака цілісности.

— Що найбільше пам'ятається вам із дитинства?

— Мамчині руки, що пахнуть хлібом… Цвіркун у запічку… Високі сосни, крізь які сіється на тебе сонячний дощ… Тверда, як камінь, течія ріки… Риба, що ластиться до ніг… Кінь, що лагідно дихає мені в тім'я… Гаряча пилюга на дорозі, що обпікає п'яти… Острий дух дьогтю, яким дідо змащує мої забиті коліна… Церковні дзвони, що аж піднімають душу з постолів… Рипіння возів і гук маржини на світанні… Гаряче яйце з-під куриці, що любила нестися в жаливі… Вода з-під ясена, студена, що аж ломить у голосниці… Тепле, як мамчині руки, молоко…

— В чому щастя? І як його досягти?

— Не знаю, бо не розумію сього слова — щастя. Зате знаю одну маленьку притчу. Бог зліпив чоловіка з глини, і зостався в нього невеликий кусник. «Що зліпити ще для тебе?» — спитав Бог. «Зліпи мені щастя», — попросив чоловік. Нічого не одказав Бог, лише поклав йому на долоню той шматочок глини… Сей світ — глина і огень. Тіло — глина, душа — огень. Глина може бути добре замішена, та лишається сирцем, доки огень її не випалить і не загартує. Тогди вона стає теплою, дзвінкою і тривкою. І ніщо їй не пострах, бо злютовані вони в'єдно, в силі й законі. Глина і огень. Земне й небесне. Дерево дає нам солодкий плід. Але з того ж дерева і хрест. І він є плодом для душі… Кажеш, щастя… Ми сидимо під сим деревом при мирній бесіді. Чуємо одне одного і слухаємо дзумкотіння притомленої бджоли. Се мить щастя… Позавтра заповідається на кволий дощик. Ми будемо сидіти при своїх книгах і дослухатися до його вкрадливого шемрання за шибою. І в наш притулок увійде тихе щастя… А потому будуть инші його завітання.