…Він сидів біля тьмавої лампи і щось підшивав. І чи то лампа підсвічувала його обличчя, чи книга в лискучій, провощеній оправі? Так мені це побачилося тоді. І я напрямки запитав його:

— Якою має бути справжня книга?

— Якою? Такою, щоб не стілько ти, скілько вона читала тебе. Зчитувала й направляла серце. У давнину, приступаючи до оповіді, один літерат написав: «І книга ся — замість мого тіла. І слово се — замість душі моєї». Чи скажеш ліпше?! Мені думається, що книга має давати розмисел, як держатися правди і як цуратися зла. Має нести світло, нове пізнання і радість від краси слова.

— А в чому, на ваш погляд, секрет слова?

— Немає секретів. Є лише любов до сродного діла і знання діла. Дерево достигає в руках майстра. І зі словом, мабуть, так. Але перше, ніж сподіватися на розуміння инших, спочатку сам себе зрозумій. Навчися слухати й чути світ — і він тобі продиктує сокровенне. Письмовець — лише олівчик у руці Господа… Знаю, маєш до сього жадібність, береш слово на смак, щось нотуєш. Се добре. Те, що записано, — не вмерло. Та й сам, коли записуєш, проживаєш друге життя… Дійдеш хисту, якщо добре вхопишся. Все буде, але не одразу. Спосіб треба заслужити. Служи — і дасться тобі по службі. І вчися.

— Чого вчитися?

— Спостережливости передусім. Похоплюй очима яву зокола, а вухами звуки. Та роби се не похапцем і всеядно, як навіжена коза, а чинно і попасом, як мудра корова. І та, й друга пасуться на одному лузі, а несуть додому різну повноту вим'я. Очима й вухами можна ситно напастися, а можна лише натрудити їх, нахапатися пустого бур'яну… Якщо прислухатися, то птиці по-різному співають у різних місцях; пес гавкає по-різному в залежности від того, скільки людей підходить до воріт; кінь по-інакшому хоркає в негоду і в погоду; когут при курях піє не так, як без курей; дощ ударяє в суху землю не так, як у мокру; двері в порожній хижі мають свій рип… Навчися вмент хапати оком рух, вдачу, настрій людини. По ході можна вгадати її хвороту. По спині жінки видно, що вона сміється. По очах видно, що чоловік голодний. По повіках — що підпилий. По підківках під очима — що страждає. По носу — наскільки добрий і лихий. По губах — якої вдачі. По зубах — який міцний. По шиї — який старий. А зморшки — то ціла книга його житейської планиди. Я стрічав одного в Латірці, що мав рідкісну зморшку над переніссям — «скок змії». Виявилося, що він направду заговорює змій. Гадячий вуйко… Нехай і се буде в затінку твоїх слів. Якщо не в їх рядах, то між ними. Читальник сам дійде прихованого. А важливе, навпаки: треба вирізнити якоюсь привабою чи загадкою. Якщо чобіт лежить на долівці, його ніхто не завбачає. Та коли покладеш його на стіл, він притягне здивовані погляди… Звірі відкрили мені перехресне бачення. Коли зіткнешся навіч із животиною, вона водночас прикипає очима і до твоїх очей, і до рук, і до ніг, щоб вибрати слушну мить порятунку чи нападу. Видить цілого чоловіка, цілу його душу… Я гадав, що се тільки звірам відоме. Та був у гостині у свого таборового поплічника в Греції, на острові Крит. І там повели мене в селище, де народився великий маляр Ель Греко. Я роздивився кількоро його образів і був ними зачарований. Той маляр бачив чоловіка теж перехресно — згори вниз і знизу вгору. І так його відтворював на полотні. Повним у своїй цілости. Всі живі й неживі предмети, і людина теж, співмірні розміром і формою. Одне до одного є міркою. Особливо се добре видно згори. Відай, Господь з Високости так і міряв своє твориво… В письмі теж дуже важливо сі міри відчувати і додержувати їх.

— А як вгадати, що потрібно читачеві?

— Не треба нич ні вгадувати, ні вигадувати. Будь вільний у письмі, як у плаванні, як у співі. Хіба птиця, коли співає, думає, як вона се робить і для кого?! Коли розмовляємо з кимось, слід думати не про себе, а про того, до кого говориш. Коли ж пишеш, то, навпаки, — звіряй паперу свою душу. Якщо се близьке тобі, то неодмінно знайдуться й инші, котрі приймуть його. Якщо слово твоє буде просте, чесне й довірливе. Бо життя засноване на довір'ї. На довір'ї жертовному. Лишень прислухайся до людини, щоб почути її, щоб сказати щось своє, аби й вона почула. Треба заглиблюватися в поверхове, а в дрібному відкривати цілісне. Коли душа відкрита природі, тоді природа творить у ній велику роботу, підсилює її. І співтворення се буде радісним, і плід його — слово — кріпким і красивим.

— І не буде потребувати солі, щоб довше пам'яталося, — докинув я.

— Правду кажеш, — усміхнувся він. І прислухався, націлив вухо на вікно. — Чуєш?

— Що? — я нічого не чув.

— Птиці дали живний голос. Се означає, що до ранку вони розклюють дощ.

«Птиці розклюють дощ», — повторив я подумки. Уроки слова продовжувалися.

Правда первісної оселі

Все так і сталося. Мабуть, він бачив крізь ніч і чув крізь дощ. Вранці мій старий проголосив у розчахнуту шибу:

— І сонце сіяє, і мир Божий красен!

— Чудесний ранок! — вигукнув і я радісно.

— Ранок уже чудесний тим, що він приходить, — сказав Світован, набираючи в жменю води. Він уже перекусив і полоскав рот. Це він робив щоразу після їжі. Віддавався ритуалу сповна. Цю звичку він набув у абхазців, коли працював у заплавах Колхіди. Вмивався, черпаючи з джерела долонею однієї руки. Останню пригорщу виливав на голову. Так, казав, умиваються на Кавказі. Звички світу, який він обійшов, прилипли й до нього.

Гори в самоцвітах крапель стояли як скляні. Босі ступні просилися до трави — вона колола бджолиними жалами свіжості. Із землі парувало тепло, велике й пахуче, як стоги сіна. Душа поперед ніг рвалася в мандри.

І потекло наше збирацьке життя узвичаєним тором. У лугах і перелісках ми й далі вибирали манівці, неходжені місця. Я й раніше спостеріг, що він не любив битих доріг. І якось запитав його про це.

— А що на них знайдеш, коли й инші нічого не знайшли? На топтаній тропі трава не росте. Дорога постає під ногами того, хто йде.

Ми никали пустищами і знаходили те, що шукали.

На мочалистих вирубах брали астрагал — жовті й пухнасті, як курчата, квіти в гніздах таких же пухнастих листків. Астрагал помічний при недокрів'ї, бо має в собі повно заліза. Висушений аж дзвенить.

Зрізали чорну чагу з білих березових стовбурів. У тій крихкій чорноті — насмоктана сила дерева. Тому вона добра від безлічі недугів. Старий розповідав, що коли промишляв полюванням на Далекому Сході, там замість чаю заварювали чагу. І в тих місцях ніхто не хворів на рак. І тут це останній порятунок для приреченого. Добрий лік і при переломах, при опіках, частих застудах, втомлюваності. Крім того, цей гриб плавно знижує цукор у крові.

На закрайках нашого озерця, куди ми спускалися в сонцежар на купіль, вибирали з води частуху — схоже на подорожник латаття з ріденькими віничками білих квіточок. Ця плекана баговинням трава не тільки лікує нирки, але й трощить на порох камінь у них. І оздоровлення проходить безболісно. До неї вдаються і при укусах скажених тварин. Але тільки в сухому вигляді.

Там же, в болітцях, винюпували ми дрібненьку жабину травичку, зрощену жабами. Її ще називають сушеницею болотною. Помагає при грудній жабі, розширює судини, понижує кров'яний тиск. Сам би я й не помітив її — така мізерна й непоказна. І взагалі, жабник трапляється дуже рідко, в цьому й цінність його. Бувало, мій травознай після довгих денних ходінь запарював собі сушеницю у відрі і ніжив ноги, підсипавши у воду жменю солі. При тому блаженстві аж лице його розгладжувалося: «Кожен з нас носить цілителя в собі, треба лишень помогти йому».

Подорожник (він називав його припутник) ми теж не обминали. Знайоме п'ятам з дитинства листя, зате яке пожиточне для всіх хвороб легенів, навіть сухот. А соком його, казав Світован, людину можна «цілком преобразити зовні». Якщо тривалий час ретельно втирати його в шкіру, то сховаються жили й глибокі зморшки, зникнуть плями, висипи й бородавки, а м'язи підтягнуться. Тіло обновиться, помолодіє. Споконвіку його користали для заживлення ран на полях і в походах. Проте коли я глибоко розтяв собі ногу на камені, старий не за подорожником потягнувся, а розжував розмарин, посолив і приклав до порізу. За ніч рана присохла. Пахучий розмарин ми теж збирали, цю «дуже хосенну муравицю».