— А якби ми з тобою тут зимували, — докинув, — то між шибок насипали б ще й березових вугликів. Вони не дають замерзнути склу. Житловище має бути угоєно всяко.
— Добре, якби ваші секрети знало більше людей, — сказав я з легким смутком.
— Які то секрети?! Се способа до праці й життя. Я б кожному відкрив і дав те, що знаю. Лишень хто се візьме, хто се буде робити?! Ми любимо дивуватися з того, як роблять щось инші…
Так чи інак, а я намагався записати все значуще, що почув від нього. Тому воно й збереглося в первовзорі. Це теж його слово, що мало, мабуть, означати першоджерело.
Слова. Тоді, в затяжні дощі, я почув багато нових слів. А головне — його розсуд про саме слово. Про чин слова.
І ось присунули хмари, сині з боків і білясті всередині. Прийшли без вітру, але з глухим шумом. Дощ сіявся день і ніч, нудний, як собача пісня. Ми мали вдосталь часу на розмови й читання. Світован дістав свої пошарпані книги без обкладинок. Була нагода запитати і про них.
— Книги як книги, — пояснював він. — Головне — письмо, а оправа для ока, не для серця… Я лагодив вікна в міській книгозбірні, і одного дня надвір викинули цілу купу книг. І примусили сторожа, щоб здер із них палітурки. Одні книги списали за старістю, инші — за шкідливістю. Не той політичний дух. Їх мали повезти на картонну фабрику в Рахів. Я домовився з начальницею і поночі возиком привіз собі те, що відібрав. Тепер доста маю до читання, а більше — до перечитування. Превагом не знаю, хто се написав, але з прочитаного не раз постає у виображенні чоловік, якого кортить обняти, як брата, гуторити з ним… Так розпросторює ум, так бере серце в щемкий обруч…
Мене цікавило, що найбільше вразило його з прочитаного.
— Я не настільки божевільний, аби судити чуже письмо. Я малий коло тих великих письмовців…
Та слово за слово — і я поволі вивуджував із нього читацькі зізнання. Любив він давніх «мислительних» авторів — Канта, Спінозу, Сенеку, Марка Аврелія, Гесіода, Плутарха, Монтеня, Гьоте, нашого Сковороду. Читав угорською, чеською, румунською, німецькою, російською, українською та русинською мовами. Закінчив мадярську початкову школу. Дід барана дав, аби внука-байстрюка взяли вчитися. Інші давали за те, щоб дітей не брали до школи. Вчився на відмінно в чеській гімназії. В Румунії був помічником у професора фітотерапії при Бухарестському медінституті. Російську та німецьку опанував в «університетах» ГУЛАГу, сидів з німцями в одному бараці. Щодо української, то вона в кров і плоть увійшла в Хусті, стольному місті Карпатської України, яку він захищав із десятьма патронами. Але то інша сповідь. Сповідь на перевалі духу…
Белетристів читав менше, вибірково, декотрих дуже любив. Знав майже напам'ять всього Кобзаря. Кохався в Гоголі. («Читаєш, ніби простенька оповідь, казочка. Відклав книгу — воно з тобою, прилипло до душі, живе в ній, грає, як далека музика. Доходиш, що головне в письмі не буквені ряди, а те, що між ними. Що заскріпло в слові, як бурштинова смола, навіки. Нам на розмисел і вдоволення»).
Про Чехова казав, що це «різьбяр у слові. Витесав — і зримо постало. Ні стерти, ні додати. Читаєш — і видиш. І віриш. І думаєш: «Се ми, прости Господи!»
Толстого характеризував із тихою пошаною: «Пише так, що й сам подивований написаним. Звідки воно прийшло? А звідки — лише Згори приходить таке слово. Чесне, просте, віще. Ніби й не чоловік писав — для когось і для чогось. Птиця, що співає, себе не слухає. Просто наповнює малий простір малою своєю радістю. І сі звуки, нібито ні для кого й ні для чого, але не є намарними, чи не так? Толстой напоумлює, що й наше життя має бути простим та красним, як співанка жайворонка».
Сковороду називав «очитаним чоловіком і некнижним любомудром. Той мислитель із сивими очима волив схоронитися від світу. Та що з того, що ти сховався? Світ і так дістане тебе. Се я спізнав і на собі… Та він стягнув високий нутряний дух. Його правилом було — ніяких правил. Кажуть, жив у дуплі дерева. Як і я. Де лиш я не жив…»
На мій подив, знав Світован і вірші. Теж давні, предивні й прегарні. Прочитав одного.
Пастуше, пастуше, люблю 'тя до душі.
А що мені болі — скажу 'ти до волі.
Чародийку маєш, радить їй не знаєш.
Тобі з нею лихо, їй з тобов не тихо.
Бивав то дідойко, мав ся хорошойко.
Вовки 'ся бояли, череду минали.
То що нам чинити?
Терпіти, терпіти. З Богом 'ся не бити.
Відтак прочитав ще один:
Бідна людино, дарма мозок сушиш,
Силу даремно ти думкою крутиш.
Мислиш даремно про те, що минуло,
Посеред річки на дні потонуло.
Дармо гадаєш про те, що на потім.
Вже написали декрет в небі злотім.
Всі отож справи пусти в Божу волю,
Зна Бог, що вмієш, а ти ріллю зорюй.
Він не знав, хто їх автори. Та хіба це важливо? «Стихи» засіялися в пам'ять, і не раз потім принагідно він читав мені з того сокровенного набутку. Пам'ять мав добру, молоду, тримав у ній тисячі словесних коштовностей. Утім, вони не виглядали для нього такими. Це була його природна, питома, жива бесіда, що нуртувала самопливом, як бігуча вода з головиці-джерела. Як пісня птаха, що співає не для себе. Слова-перли, слова-пахощі, не втомлені щоденним ужитком.
З особливою охотою говорив про Дон Кіхота. Теплів очима і кумедно, як дитина, потирав свою білу, з синюватим полиском, бороду. Цю книгу, бувало, носив із собою в цупкій торбинці, щоб розгорнути в часину перепочинку. Тепер, у «гулящий час» дощового дозвілля, знову її перечитував. Читав «дрібними ковтками», наче заживав трунок для скріплення.
— Ні в яких світських книгах я не знайшов такого мудрого образчика сутності людського життя. З його марнотою тіла і високим пориванням духу. І в давні часи, і тепер закони скрізь ламкі, та правди вистачить на всіх. Її несуть такі юроди, як сей Дон Кіхот, обернений спиною до сонця. Але якраз він і несе те сяйво правди, чин служіння людям, винищення зла. Несе накриво зловорожості світу і всупереч власній утомі… Гнався за вітром, волав у пустелі, служив самій невдячности, сам бездольник, а спрагло шукав потребуючих помочі. Бо його хирляве тіло було вмістилищем високої душі. Кручені мудріші, ніж учені. І коли б мене запитали: «Ти називаєш себе Світованом, бо перейшов світ, то скажи: що є людина, що є світ?» — я б відповів: «Се ми і є, і се наш світ. І тому Господь нас не судить і підтримує наш крихкий світ обома руками». Се відкрив мені мій далекий у часі і просторі брат Дон Кіхот. Брат по духу… Як він казав: «Дерева нагірні — то мої подруги, прозорі води ручаїв — то мої свічада, деревам і думам звіряю я думи свої…» Він показував, як не захиріти в болоті життя.
— А як? — цікавився я.
— Треба мати чисті помисли, прагнути Бога і помагати людям, навіть якщо вони не чекають помочи й не шанують доброчинства. Дивакуватий іспанець носив се в душі і на своєму ламкому ратищі…
Так він говорив про цю книгу. Вона була для нього більше ніж книга. Бо коли читав, зізнавався, що забував про письмо: «світ розпросторюється, відкривається чарівне видиво».
Доти я гадав, що для цього дивовижного чоловіка є дві вищості — Бог і Природа. Тепер же відкрив і іншу владу — слова. Вона й мене підкорила ще в ранньому дитинстві, в селі Нижній Шард, куди був спроваджений на канікули до баби. Ця сила і краса гострих, замашних, терпких, загадкових слів, які я всотував на вулицях, за скромними столами, в полі і в церкві. А потім, уже в пору школярських студій, приголомшило книжне слово французького чародійника Оноре де Бальзака. І я віддався цій розкоші, цій владі слова, поплив у її річищі — без берегів, без маяків і відчуття глибин.