Я й співав. Ішов у хащі й хрипів, як ранений ведмідь. Пташки мовкли зо страху. Якби почули мене люди, подумали б, що сплив із розуму послушник. І чим більше я надривався і втомлював голос, тим чистіші виривалися звуки. Мені відкрилося розуміння, що муштрувати треба не лише горло, а й усе тіло. Я щоднини біг на гору, купався в потоках, пив студену воду, спав у верболозах. І придивлявся до солов’їв, котрі мали мене вже за свого. Дрібна, сірява боязка пташина… Вона ніби соромиться свого співочого дару. Удень її не побачиш, лише вночі або під ранок. “Фурр-фурр”, – низько бере перші ноти, прочищаючи сонне горлечко. Далі звук піднімається, стає ніжнішим: “Тік-тік, тік-тік… тюві-тюві… ті-ті…” Слухаєш і розумієш, що нічого на світі не існує для солов’я, крім його голосу, його пісні. Так сповна віддається цьому…»

«А чи знаєте, хто в солов’я найбільший ненавидник? – несподівано для себе встряв старий. – Сорока. Велика заздрісниця. Ця не дає солов’ю спокою. Головне – аби винадити його з кущів, а тоді дві-три сороки насідають на маленьке потятко, скубуть його на льоту й тиснуть до води. І топлять. Сорока – зла і хитра птиця. Для мене, лісового чоловіка, вона є другими вухами. Найперші звістки від сороки. І великого звіра вона супроводжує, дає йому знак… Та я вас, перепрошую, перебив. Кажіть далі».

«Я й кажу: всяка пташина має свою приналежність і свою цінність. Як і людина. Солов’ї навчили мене говорити. З напуття отця Іринея. Він розповідав, що в давнину був чоловік, який також народився недорікою. Та дуже хотів бути красномовним, повчати людей. Брав до рота камінці й так провадив свої бесіди з морем. Цілими годинами вправлявся, день при дні. Доки звільнений язик у порожньому роті не почав йому підкорятися… Так і я чинив: і камінням набивав рот, і травою, і ялиновою смолою. І слова через ці перепони проціджувалися, помалу вирівнювалися, а голос набирав дзвінкості. Думка п’є воду, а терпіння – мед. “Не бійся нищоти своєї, – казав мені монах. – У немочі наша сила, учив Ісус”. – “Як це може бути, отче?” – дивувався я. “Безсилля наше спирається на терпіння. А воно переливається в досвід. Досвід учить нас витривалості. А витривалий – стійкий і відважний. Чия відвага – того й перемога”.

Я вчився говорити, але не забував і про книги. Різні книжки мені потрапляли до рук. “Богу Богове, – казав мій учитель, – але живемо у світі й не можемо цуратися світу. Щоб змінювати його, треба його знати”.

З монастирського корівника я возив до Хуста молоко – школярикам із незаможних родин. Якось на шкільному дворі напав на цілу гору потріпаних підручників. Їх списали на макулатуру. Я вибрав з усіх наук по одному, та ще й різних книжок для читання. Пів-воза набив. Після вечірні, нагодувавши худобу, я вивчав ті науки. І помагав собі вугликом на стіні. А потім забілював написи вапном… Не знаю, звідки отець Іриней, котрий ніколи не покидав свого скиту, знав про все, що зокола діється. Якось обізвався до мене, ховаючи в бороді смішок: “Наші корови якесь мудре молоко стали давати. Се не ти їх грамоти учиш? Уважай, бо скоро будуть ганьбитися мукати”.

Прийшов день, коли став я перед ним і рішуче сказав: “Хочу вчитися в семінарії”. – “Хочеш, то вчися”, – незворушно відповів він. “А мене туди приймуть?” – “Намір солому ломить, брате”. Уперше назвав мене не сином, а братом. І подався я в Ужгород. Склав письмово всі іспити, бо не хотів їх мучити слуханням. Присуд був короткий: вертайся в обитель! Я й вернувся. А за кілька днів завернув до нас сам владика. І нараз від брами – до горового скиту, до схимника. Брат, що прислугував їм біля трапези, переповів мені потім їх бесіду.

“Він написав щось не так?” – суворо запитав отець Іриней.

“Якраз що написав ліпше за всіх”, – відповів архієпископ.

“То в чому річ?”

“Всечесний отче, я знаю, як ви можете підготувати вихованця. Я сам ваш учень до кінця днів своїх. Але цього хлопчака я не уявляю служителем перед паствою. Мало того, що його не буде видно з амвону. Його й чутно не буде. Чи я не правий?”

“Правий лише Господь. І даймо йому самому вибирати собі служників”, – Іриней промовляв густо й грізно.

“Брате мій милий, у Господа не було німих проповідників. Нас і так слабо чує світ, а цей хлопець не говорить”.

“То й добре, що не говорить, – сухо підсумував старець. – Буде там у вас менше словесного тріску”.

Дорідне владиче тіло здригнулося, відтак затрусилося в непогамовному сміху, аж нагрудний хрест затрясся. Вони сміялися обоє. Сміялися як діти. А потім обнялися…

“Хіба ми не знаємо, брате, що в тиші легше почути Господа? – примирливо мовив Іриней. – І хіба не задля цього мовчання я заліз, як червак, у цю мертву гору?”

Архієпископ забрав мене з собою. Так я став семінаристом, а по закінченні скерували мене в академію. Там я написав працю про те, як проповідувати глухонімим. Служив при спеціальних школах, в інтернатах, у тюрмах. Навчаючи цих людей, я сам навчився розмовляти. Ну, не чисто, але… ви самі чуєте як. Моє горло, можна сказати, чимось подібне до солов’їного. Весь час потребує прочищення, тренування. Тому я й вернувся в гори. Людям не будеш проповідувати просто неба, а деревам можна. Вони не стомлюються слухати і все приймають. От покладемо храм і щодня там буде Служба. Тоді й мені буде легше. А може, й ще комусь…»

Звіролов

Дідо знав і ловив звірину, злютувавши водно прилюбну пристрасть і хлібне ремесло. Хоча, мабуть, він займався б живоловецтвом навіть тоді, якби за те не платили й копійки. Бо «цим цвіла його душа», як казав його син Тимко. І тому пробачав йому багато чого, як той святий, що повчав: любіть і робіть що хочете.

Вовк – животина сильна, розумна й безпощадна. І чесна, бо ніколи не бере більше, ніж йому наразі потрібно. Вовк – це людина навиворіт. Усе, що знаєш про людей і як із ними порядкуєш, забудь, коли маєш зносини з вовком. Інакше вовк завжди буде позаду тебе й буде першим. Вовк знає, що ти від нього хочеш, бо сам зазвичай нічого не хоче від тебе. Хіба переступиш йому гін полювання чи необачно сам залізеш йому в зуби. Вовк – споконвічний ворог. М’якші, слабші з них колись обернулися в собак і стали першими друзями й помічниками людини. А підступне й розумне вовче плем’я залишилося ворожим назавжди.

Вовк або один, або з одною вовчицею. А бігати за вівцями – то уділ баранів. І багатьох самців людського роду.

Дід Микула не бив насмерть жодну звірину. Лише вовків. Живцем брав хіба вовчат із лігов. Вовки це знали, відчували, що він їх не боїться, тому не могли вгадати, що й коли від нього чекати. Через це й боялися його. А хто боїться, той поступається, той у програші.

Дід з маленства вчив його «вабити». Мав для цього берестяні дудки. Одна з них видавала протяжне й жахке виття. Сумним нудом котилося воно над долиною й піднімалося довгим відлунком у гори. Не одразу на нього відкликалася чутка зграя. Тоді Микула діставав другу дудку – і безгоміння ночі протинала висока заклично-стурбована нута вовчиці. Піднімалася й завмирала над ялинником, не встигнувши обірватися, бо в неї несподівано вплітався зловісний хор півдесятка звірячих горлянок. І ліс нишкнув у паралічі страху. Дідо налаштовував на розсошині цівку австрійського карабіна й кам’янів тілом і лицем.

Вовки виринали, як мана, без найменшого шуму, і темними тінями сунули на залиту місячним сяйвом галяву. Хтось міг подумати, що це хитається понад землею ялинове гілля. Лише не дідо. Він спускав гачок – раз, удруге – і сірі бунди вовчих тіл підкидало вгору й пластало на землю. Бувало, дідо навпомацки встигав перезарядити, блискав новими двома спалахами в гущавник – і звідти долинало скигління підранка.