Та паном хлібного роду був, мабуть, коврій. Величезна паляниця-колесо з діркою. Пекли його на весілля. І мав він бути такий завеликий, аби кожному гостеві дістався шматочок. Часом доводилося розбирати челюсті печі, щоб посадити туди череватого коврія. Кожен, хто відщипував із нього, щось дарував молодим. Староста ходив поміж столами з хлібним колесом і примовляв: «А хто сидить за столом, най дарує за шором… На тарелі щербина – най дарує родина… На тарелі галузки – най дарують і дружки». А напередодні з коврієм, нанизавши його на руку, ходили селом, запрошуючи: «Просив пан молодий і паніка молода, абисьте загостили до них у суботу на свайбу. Та дуже просили, абисьте прийшли, абисьте їх хижу не обійшли».

«Мамко, чому наш хліб такий смачний? У Сойми не такий добрий, і в Олени Цильової інший, і в школі…»

«Бо він наш, синку. Свій хліб найсмачніший».

«Мамко, з усього, крім черешень, я найбільше люблю хліб».

«Зате, синку, ти й сам добрий, як кусень хліба».

«Ага, – озвався батько з печі. – Добрий – дурному брат. Сама дурна й дітвака дурному вчить».

«А най! Злоби світу ще встигне вхопити».

«Мамко, а кого ви більше любите – мене, Йвана, Петра чи Гафію?»

«Я, синку, всіх вас однаково люблю. Дуже».

«А хіба можна, мамко, усіх дітей однаково любити – і послухняних, і нечесних?»

«Можна, якщо вони твої діти».

«А няня, мамко, ви теж любите?»

«Люблю, синку».

«І коли п’яний? І коли вас б’є?»

«Люблю, синку».

«Чому, мамко?»

«Тому що він мені чоловік, а тобі батько. І ти його маєш за це любити».

«Любити, доки не виросту великий, мамко?»

«Доки не виростеш, і коли виростеш, і коли його вже не буде».

«Як можна любити мертвого, мамко?»

«Можна, якщо рідний тобі. Бо душа його з тобою. Мої мамка й нянько давно мертві вже, але душі їхні дивляться з неба і помагають мені, коли тяжко».

«І хліб пекти помагають, мамко?»

«Помагають, синку, помагають… І тобі ми завжди поможемо. Ти лишень ніколи нічого не бійся. Родина, синку, – то як ріка, що зливається з малих краплин. Що їй може завадити на путі?!»

Любаска

Як вони любилися тих часів! Вона виповнювала його собою, як ріка в повідь виповнює береги. Їхні очі, зустрівшись, викрешували сміх; говорили одне одному дурниці, та дослухалися не до слів, а до голосу, що ховав якусь значущість, обіцяв щось; руки прагнули доторків, а двоє тіл розумілися, як равлик із мушлею. Їхні невситимі й непогамовні тіла. Любилися зазвичай під ліском, далі від чужих очей. І дерева рвалися за ними вслід. І тиша, що стояла до небес, прислухалася до їх знетямлених шептань….

Лише тоді він збагнув смисл дідового: «Жінка нам потрібна така, щоб поклав руку на плече, а там ямка залишилася». Він пив з неї, з її ямок. Ішов до Ріки з дійницею по воду. А Калина чекала його в траві за дровітнею (де ж іще – у хаті повно кревняків). Ріка готувала їх до любощів. Спочатку заходив у воду сам, і від лоскітної течії плоть його пружинилася й повставала в передчутті тілесних торків. Тоді ніс воду на бережину й обливав її. Від свіжості вона тріпотіла в траві, як рибина, і постогнувала, закусивши кулачок. Як і тоді, коли він виливався в неї сам. Вода заповняла ямки біля її ключиць, западину між грудьми, виямок пупка, промежину схрещених ніг, і він пив з них, гасив спрагу цілого дня без неї. Тоді вона не тільки стогнала, а й сичала, як молода змійка. І так же звивалася в отаві, вислизала з-під нього, слизька й гаряча. А він все знову й знову намацував її й брав тісним прихапком – руками, ногами, ротом, твердинею стегон. Серце тріпотіло в її горлі, хрестик на нитці плутався в ясних кучерях, а каблучка дрібно цокала об холодні зуби.

Місяць обливав їх срібною оливою, що зливалася з річковою водою, росою, потом жаги, запахущим пилком бузини й трав’яними медами – у густий солодкий трунок шаленства зливалася… Ті їхні ночі… дурноп’яні й терпкі, наповнені плотським змаганням і короткі, як чернечий сон. І мало було їм тих ночей… Він і в лісі здригався, коли кінь торкався мордою його щоки. У твердих напливах кори буків увижалися її груди. А з джерельного дзеркала зорило її насмішкувате лице. Крадькома ховав у пазуху хустину, щоб її запах ходив із ним протягом дня. Дерся гущаками й бердами, перебирав з потебеньок ношу на плечі, мордував і коня, і себе, щоб притлумити чекання ночі… Біг думкою у вечір, коли, осиротілий денною самотою без неї, обтяжений хіттю, увійде у пронизливу студінь ріки, а відтак і в бездонні води кохання. Щоб, утопаючи в них, разом з нею шукати заповітного дна.

«Ти майже в любий місяць уродився, – шептала Калина, відірвавши на хвильку свої вуста від його. – Та чи надовго тебе стачить?»

«На весь земний вік і на всі позаземні».

«Овва, де б це тобі записати, аби не забув?»

«Тут і пиши – на серці».

Зривала ожину й соком бордовим писала йому щось на грудях. Потім злизувала, сміючись. А не треба було.

У горах кажуть: любов – як перстень, не має кінця. Може, й так. Але шал любовний як молоде вино: виграє й усядеться. Нурт вічний лише в горових криниць. Засіялися в них діти, насіли нові клопоти, вимагала свого й робота. Та й роки більше брали, ніж додавали. У неї першої вихопилося: «Старий». Задля смішка слово вихопилося, але прилипло, як сліпий до тіста. Далі й він її став називати «старою». Хоча думки зовсім не постаріли. І в грудях, розписаних колись ягодою ожиною, вогонь той самий. Лише в тілі вже інший. Тоді воно в любощах палахкотіло, як сухе смеречиння. А тепер рівно горіло – як устояний бук…

Тої осені загадали комбінату надмірно високий план. На рубку підняли всіх, навіть сиднів із контор. Старий трелював на невдобинах конем. І то не одним. Худоба збивала ноги, рвала жили. Та коней не жаліли – Москва спустила план! Рубали – як косили, голили схили пасмо за пасмом. Гусениці сахтіли іскрами на камінні, перемелювали давні, як світ, купини моху. Гора вкривалася потворними рубцями. Вивернуті її нутрощі ставали нібито коліями нових доріг, проте на них страшно було ступати і людині, і тварині. А вони рубали й рубали. Навіть уночі при світлі бочок із мазутом. Бо горів план. Горів гірше, ніж ці курні гасниці.

Ті ночі сповиті для нього давким гаром. Довго ще потому викашлював його з легенів. І з серця також. Ліс валили до півночі, поки самі не звалювалися на дощатий настил літнівки. Там і вечеряли. Але як! Бригадир уносив ящик горілки – по пляшці на трьох. І це було не веселильне питво, а пальне. Без нього вони, рукаті машини, вичахли б скоро, як і залізна техніка, що глохла від перегріву. І начальство це розуміло.

Доки цідилася в гранчаки рятівна живиця, столи оббігала крутостегна румунка Ілена, звісна на всі гори й доли кухарка. Її теж було відлучено від рестораційної плити й завезено сюди рятувати план. Вона й рятувала. Бо сказано ж: хто годен, той годен усяко. У нутро гуртожитку Ілена вносила на таці не овочеву кришенину й не кухлики з чаями… себе вносила. Несла породисте пахке тіло, як паску – і голодні, згаслі очі лісорубів ураз засвічувалися, м’якли тверді роти. Мудро збите й повне молодого вогню тіло заряджало міжряддя змучених людей живлющою електрикою. Чоловіцтву мало треба – здурити хмелем кров і дати якщо не рукам, то бодай очам потіху.

Її очі, неначе промиті сльозою радості, чорно блищали. І волосся, гладко причесане й схоплене гребенем на потилиці, блищало теж. Ласиця й готово! Тіло в стиску одягу рвалося через усі шпари назовні. Тіло, що носило в собі виклик безсоромної невтоленності. Ілена говорила мало, добираючи слова в смачну мішанку мов. Більше промовляла очима, розсипаючи снопи іскор. Старий мимохіть підносив до лиця долоню, коли обпікала його поглядом. Він шкірою чув той липучий вогонь, що продовжував палити й уночі.