В архіві комісар попросив дати йому всі поліційні акти, що стосувалися вбивств, починаючи від 1850 року. І коли перед ним поклали цілу гору документів, той зрозумів, що залишиться тут до самого вечора.
Робота, однак, несподівано його захопила, і майже дві години промайнули нечутно. Нарешті, декілька випадків, що сталися у Львові в 1869 році, його зацікавили. Тоді, восени, як і зараз, у місті було вбито п’ять молодих жінок. У кожної на тілі виявили сліди побиття, ймовірно батогом. Вбивцю не знайшли, і справи залишились нерозкритими.
Комісар відчув, як на його чолі виступив піт. Захотілось ковтнути свіжого повітря, і, розстебнувши сорочку, Вістович спустився донизу. Трохи так постоявши, він викурив цигарку і повернувся до роботи.
Ще за кілька годин його чекало нове відкриття: у 1880 році сталася подібна серія вбивств. Знову п’ятеро жінок, і знову на тілах сліди побиття. Серед документів були й висновки поліційного лікаря: жертви не опирались побиттю. У вбивствах цього разу звинуватили якогось Яна Камінського, якого, щоправда, згодом відпустили, бо вину його довести не вдалось. Утім, далі зазначалось, що вже за півроку Камінський потрапив до божевільні, де ним зайнявся доктор Аркадіуш Тофіль. Подальша доля цього чоловіка була невідомою, але з’ясувати її, здавалось, зовсім неважко. Варто було тільки ще раз навідати професора.
Чомусь у жодному поліцейському рапорті не значилось про схожість убивств 1869 і 1880 року. Між ними всього 11 років, отже, їх могла скоїти одна й та сама особа «Якщо йти далі за такою послідовністю, — міркував комісар, — то наступні злочини мали б статися в 1891 році, а потім — у 1902-му...» Від останньої думки його знову кинуло в піт.
Вістович взявся переглядати папери далі, проте вони закінчувались 1881 роком. Решта документів ще знаходились у поліційній картотеці. Спішно виходячи з архіву, він думав лише про одне: якщо в 1891 році також відбулися схожі вбивства, то це означатиме, що злочин 69-го, 80-го та нещодавнє вбивство Алоїзи Вольфович — справа рук одного маніяка. Того самого, якому щоразу були потрібні п’ятеро молодих жінок, переважно шляхетського роду. Декотрі з них були навіть художницями, як Алоїза...
На думку знову спав дивакуватий «Клуб любителів мистецтва», про який розповів їм Тофіль. Завтра ж треба буде ще раз навідатись у кав’ярню «Рембрандт» і знову перевірити список учасників клубу. Якщо серед них є вбиті аристократки, тоді він на вірному шляху. Убивця походить з їхнього кола, а отже, і з їхнього клубу.
Місто вже огортали сутінки, а слідом за ними прокидалися розкидані то тут, то там електричні ліхтарі. Вони висвітлювали довкола себе жовто-бліді плями, мов таємні кола, всередині яких випадковий перехожий міг не боятися зловісних чарів осінньої міської ночі.
Переходячи від однієї такої плями до іншої, Вістович копирсався у своїй пам’яті, намагаючись пригадати той 1891 рік, коли він уже був комісаром. Проте йому не вдалося пригадати жодного вбивства, яке підходило б цій послідовності.
У будинку поліції знову нікого не було, крім чергового. Вістович узяв у нього ключ і піднявся на третій поверх, де знаходилася поліційна картотека. Тут він увімкнув світло, зняв капелюха та плащ і заходився шукати потрібний рік. Документи в поліції, на жаль, не були розміщені в такому ж суворому порядку, як у міському архіві. Вбивства стояли поруч з крадіжками, скаргами на циган і волоцюг, актами про потопельників, яких дістали з Полтви, та всім іншим. Це неабияк дратувало Вістовича, бо після роботи в архіві він почувався страшенно втомленим, до того ж відчував несамовитий голод, не маючи сьогодні ані обіду, ані вечері.
Чимало випадків комісар упізнавав, а подекуди йому траплялися його власні рапорти про той чи інший злочин. Утім, нічого схожого на вбивства двох попередніх років і вбивство Алоїзи Вольфович він не знайшов. Злий, голодний та розчарований комісар Вістович спустився донизу і, навіть не попрощавшись з черговим, вийшов на вулицю. Його теорія розсипалася, мов картковий дім, але якщо вона все-таки правильна, то Алоїза Вольфович була тільки першою жертвою невідомого маніяка. Далі будуть ще і ще, як у 1869-му чи 1880 році... Годі було навіть уявити, який із цих двох варіантів гірший, а який кращий.
Одинокий трамвай, як і вчора, завіз його на Понінського, і пройшовши від зупинки декілька кроків, комісар опинився перед будинком Бейли. Сьогодні він знову тікає, йому знову хочеться заховатись від усього світу, забувши бодай на вечір про свою роботу. На порозі він усміхнувся, пригадавши, як Бейла просила його прийти сьогодні тверезим. Що ж, він уважив її прохання.
Жінка чекала його і зустріла в передпокої лагідною посмішкою. Вістович ніяк не міг збагнути, чому ця красуня така ж самотня, як і він. Тому що єврейка? Дурниці! Уникає барвистих вечірніх товариств? Можливо... Колись вона була заміжня, але що сталося потім, він не знав.
У вітальні для нього був накритий стіл. Служниця принесла кугель і чудову сливову настоянку. Як не стримувався Вістович, але накинувся на їжу, мов голодний школяр.
— Як ти й просив, я була в Шимоновича, — сказала Бейла, спостерігаючи за ним з легеньким подивом.
Вістовим перестав жувати і виразно глянув на неї. О, так, зараз має з’явитися або зникнути ще одна нитка у його розслідуванні.
— Мені вдалося купити в нього опіумну олію, — сказала вона, — він довго опирався, мовляв, нічого такого в нього немає, але врешті продав цілий флакон.
Комісар не тямився з радощів. Забувши про їжу, він ухопив Бейлу на руки і вже не відпускав.
На ранок його чекали дві погані новини. Перша — те, що вночі Франц Тепфер зник з лікарні. З вікна його палати звисала донизу мотузка, зроблена з постільної білизни. Подолати за її допомогою два поверхи було дурницею для фізично сильного чоловіка, а поліцейські, що чергували під його дверима, не чули ані звуку.
Проте значно гіршою була друга новина: у віддаленому будинку на Замарстинові сталося ще одне вбивство. Дівчина лежала на підлозі обличчям донизу поряд з ліжком з розбурханою постіллю. Вона була цілковито голою, тому сині продовгасті смуги на її спині одразу кинулися в очі.
— Схоже, той самий сучий син, — промовив доктор Фельнер і обережно перевернув тіло обличчям догори.
Це обличчя видалось Вістовичу знайомим, і, придивившись уважніше, він упізнав рецепціоністку з готелю «Три корони». Вилаявшись чи то спересердя, чи то з жалю, комісар відійшов убік.
Данута жила сама в цілому будинку, який до того ж знаходився на добрячій віддалі від решти, тому сподіватися на свідків і цього разу марно. Та й Замарстинів — це брудна робітнича околиця Львова, де взагалі мало хто цікавиться одне одним.
Як убивця знайшов цю дівчину? Запримітив, коли виходив з «Трьох корон», заговорив до неї, і вона погодилась на зустріч? Малоймовірно... Може, вони були знайомі раніше? Можливо... «А якщо вони були знайомі раніше, — подумав комісар, — то чи не з її допомогою вбивця проник тоді в готель?» У такому разі Тепфер не бреше. Вбивця вдарив його, а сам замість нього подався в номер до Алоїзи, можливо, навіть прихопивши ті злощасні сережки. Але як вона потім не змогла відрізнити Тепфера від убивці, до того ж знаючи їх обох? Тут Вістовичу пригадалась опіумна олія, що була в номері панни Вольфович і яку вона найімовірніше придбала в «Крамниці східних секретів» Шимоновича, бо ж таку саму той продав учора Бейлі. Якщо розум дівчини вже був одурманений, то вона, безперечно, могла переплутати одного коханця з іншим.
Цікаво, якої саме таємної недуги хотіла позбутись Алоїза, коли в Бадені звернулася до Гаусмана? Своєї пристрасті до насолоди болем чи залежності від опіуму?..
О третій пополудні Вістовича викликав до себе шеф. Заступник директора поліції Вільгельм Шехтель не почувався краще, аніж позавчора. Його застуда була ще гіршою, а до закладеного носа додалося ще й захрипле горло. Він сьорбнув гарячого чаю з чималої чашки на столі і глянув на Вістовича почервонілими очима. Комісар усім тілом напружився, чекаючи його перших слів. Нічого несподіваного не прозвучало: