— От яке мальовидло полюбляють збоченці, — тихо промовив Самковський.

Вістовичу не хотілось обговорювати з ним тему живопису, тому замість відповіді комісар мовчки вказав на підпис під Данаею. Привставши з місця і примружившись, ад’юнкт прочитав: «Od klubu miłośników sztuki kawiarni «Rembrandt». Serdecznie prezentujemy»[4].

Очевидно, ці щедрі дарувальники і були тим самим клубом, про який згадував Тофіль.

За кілька хвилин до них знову підійшов господар, аби запитати, чи смакували гостям пляцки.

— Коли збирається цей «Клуб любителів мистецтва»? — запитав у нього комісар.

— Щосереди, мої панове, ввечері, — відповів той.

— І ви тоді зачиняєте кав’ярню?

— Така домовленість, — кивнув господар.

— Скільки тут приміщень? — знову запитав Вістович.

— Ще один зал і пивниця.

— І ви присутні під час засідань клубу?

— Звичайно, я особисто їх обслуговую. Подаю вечерю, готую каву...

— А вам усюди дозволено заходити? — не вгавав комісар.

Ресторатор знизав плечима.

— Часом до пивниці приносять якісь рідкісні і дорогі полотна. Тоді туди спускаються тільки члени клубу, — відповів той.

Самковський не стримав кривої посмішки. Між тим комісар, озирнувшись довкола, аби переконатись, що в такий ранній час вони тут справді перші відвідувачі, сказав:

— Нам потрібен список усіх членів клубу за весь час.

— Не знаю, чим вам зарадити, — дещо нахабно відповів знервований допитом ресторатор.

Ад’юнкт очікував, що його шеф зараз видасть якусь погрозу, але той сховав руку в кишеню і дістав звідти гаманець. За мить на столі лежала однокронова банкнота.

— Це за каву і пляцки, — сказав комісар.

Господар кав’ярні вперше посміхнувся щиро:

— Я принесу панству решту, — мовив він і спробував відійти, проте Вістович його стримав, а потім поклав на стіл ще кілька банкнот. Його виразний погляд нагадував про недавнє прохання.

— Можливо, я пригадаю декого і зможу скласти пану список... — невпевнено мовив ресторатор.

Ще десять крон змусили тепер його роззирнутися, аби переконатись, що в такий ранній час ці двоє — його єдині клієнти.

— Ну, гаразд, — господар сховав гроші, — вам пощастило, бо вони лишили мені на зберігання деякі документи і серед них книгу, де записані імена всіх учасників за всі роки.

Сказавши це, він попросив поліціянтів іти слідом за ним. У вузькій кімнатці, схований подалі від чужих очей, серед різноманітного мотлоху стояв старий креденс. З нього ресторатор дістав усе, що обіцяв.

— Мусите переглянути все тут, я не можу дати їх вам з собою, — рішуче сказав господар.

Вістович і Самковський неохоче сіли за старий стіл. Документи свідчили про купівлю деяких творів мистецтва. Зокрема картин, десятка скульптур і кількох старовинних підсвічників. Записи про учасників клубу починалися з 1870 року, тож робота очікувалась довгою. Нарешті Вістович радісно тицьнув пальцем у пожовклу сторінку. Серед прийнятих до клубу в 1888 році значився також інженер Франц Тепфер. За мить їх чекало ще одне відкриття: у 1901 році до «Клубу любителів мистецтв» було прийнято Алоїзу Вольфович.

— Усе сходиться, — радісно прошепотів Самковський, — убивця і жертва були в одному клубі, який тільки на позір мистецький... Отже, вони обоє мали ті самі схильності. І вже точно були знайомі раніше, аніж про це говорить Тепфер.

— Між записами різниця в тринадцять років, — заперечив комісар, — вони могли й не зустрітися. У 1888 році Тепфер працював над накриттям Полтви і повернувся до Відня вже у 1889-му. Не все тут сходиться, Самковський... До того ж, Алоїзі Вольфович у 1888 році було всього тринадцять.

— Він міг бути у Львові й пізніше. Наприклад, через три або й п’ять років...

Самковський нервово знизав плечима. Він був готовий відстоювати свою теорію до кінця навіть перед шефом.

Акуратно занотувавши все, що було потрібно, поліціянти віддали документи власнику кав’ярні і попрощалися з ним, попередивши про те, що можуть невдовзі повернутися. Той, вочевидь не вельми цьому зрадівши, тішився, що бодай тепер їх здихався.

У дирекцію львівської поліції з деяким запізненням прибув, як і обіцяв, професор Аркадіуш Тофіль. Доки на нього чекали, Вістович встиг ще раз допитати Тепфера.

— Якого дідька ви не зізнались, що були у Львові раніше? — різко запитав комісар.

— Ви не запитували п-п-п-про ц-це, — відповів інженер.

Йому вже було краще, але чомусь трясло, як у пропасниці. Доктор Фельнер пояснював це нервовим перенапруженням.

— Після 88-го року ви ще сюди навідувались? — знову запитав Вістович.

— Ще од-д-дин раз... Здається, в 95-му...

— І тоді познайомились з Алоїзою Вольфович?

— Ні, я познай-й-й-йомився з нею в Б-б-бадені!.. — інженер майже закричав.

— Принесіть йому коца! — гаркнув Вістович, і капрал з сусідньої кімнати, зайшовши, тицьнув Тепферу якесь дрантя.

Той подякував і накрив ним плечі.

— Уже там, в Австрії, з’ясувалось, що я бачив її рисунки в «Клубі любителів мистецтва», — продовжив інженер, — ви ж і про клуб знаєте, правда?

— Знаю, — відповів комісар, — як і те, чим займаються його учасники.

Тепфер густо почервонів.

— Ми справді торкалися делікатних тем під час засідань. Наприклад, оголені тіла в живописі... Я не буду більше нічого від вас приховувати...

Вістович сердито загасив цигарку.

— Не клейте дурня, Франце! Я знаю набагато більше про цей клуб...

До кімнати зайшов професор у супроводі Самковського та поліційного лікаря. Оглянувши кімнату, професор попросив залишити їх наодинці з Тепфером, і всі вийшли.

Їхня ромова тривала щонайменше годину, аж комісар спробував зазирнути досередини, проте Тофіль нервовим тоном попросив його зачинити двері і більше не пхатися. Ще за півгодини психіатр вийшов й одразу почав збиратися.

— Спізнююсь, чорт забирай, як же я спізнююсь, — бурмотів Тофіль.

— Що скажете про нього, пане професоре? — запитав Фельнер, кивнувши в бік дверей, за якими лишився Тепфер.

— У нього спостерігається певний девіантний синдром, — відповів професор, поспіхом застібаючи плащ, — загалом досить цікавий експонат... Ось чому я витратив на нього купу часу. Він охоче завдав би болю своїй партнерці в ліжку і не проти брутальності щодо себе.

Тофіль узяв у руки свій капелюх і струсонув з нього пил, хоча той здавався цілковито чистим.

— Я думаю, в дитинстві він зазнавав сексуальних знущань з боку старшої жінки, — продовжив професор, — таке в мене склалося враження. Я ж бо маю досвід у таких справах.

— Отже, він може бути вбивцею? — запитав комісар.

— Я цього не сказав, пане Вістовичу, я цього не сказав...

Психіатр попрощався і поспіхом вийшов з кабінету. Поліціянти залишилися стояти, мовчки чекаючи розпоряджень шефа.

— Веземо його на Баторія? — врешті запитав Самковський.

Вістович зазирнув до кімнати, в якій сидів Тепфер. Тому знову зробилося кепсько, і його трусило тепер іще гірше.

— Відвезіть його назад до лікарні, — розпорядився Вістович, — нехай спершу оклигає.

Комісар закурив і сам також вийшов на вулицю. Він подався широкою алеєю, уздовж якої густо стелилось жовто-червоне кленове листя, падаючи з дерев і не опираючись раптовим подихам вересневого вітру. Цього разу не дощило, проте погода однаково була поганючою. Перехожі, тримаючи сторчака коміри плащів, прискорювали крок, тихо лаючи цю ранню осінь, яка вже давно поховала всі надії на будь-яке тепло. Тільки двом кінним поліцейським нікуди було подітись, і вони мовчки мусили терпіти колючий вітер, гріючись хіба що від кінських тіл. Коні монотонно цокали копитами, несучи своїх господарів давно завченим патрульним керунком.

Вістович, минувши вулицю Баторія, де на перехожих непривітно зиркав «кримінал», вийшов на Галицьку і рушив у бік монастиря бернардинів. Монахів після цісарських реформ тут уже не було, а в декількох їхніх келіях розмістився архів. Чималу його частину займали поліційні документи, тож візити поліціянтів були наперед узгоджені.